Блискучий і компетентний

Позитивні почуття зашкалювали. Було навіть гордістно. Бо з тобою розмовляли зрозумілою, ще не втраченою в боротьбі за виживання, мовою. Відкритість, щирість, оптимізм. Навіть якась персональність, інтимність. Звертаються безпосередньо, особисто, з чутливого для тебе, внутрішнього питання. Ти й не помічаєш, як вступаєш у діалог із вищою силою. Вона легко міряє світ, твій життєвий простір точними вагами слів, цифр, перлинами життєйської, іноді простої й ментально звичної, мудрості.

Легкість і м’якість, натхненність, логічність жестів. Вони зачаровують. Вивірені повороти голови, злети рук, посмішка, яка, як у кіно, суворіє, кам’яніє в темніючих сірих очах, у скупих, але різко жорстких, оцінках ворогів, опонентів, підозрілих, інших.

ІQ наближене до енциклопедиста. Розкритий ноутбук. Як близький друг. Легкою рукою розмашисті записи на білих форматах А-4. Ніякого хвилювання. Навіть крапельки поту. Ні одного емоційного чи нервового зриву. Голос - майже особистий. То м’яко перетікає у роздуми просвітленого правителя про долі всіх нас і світу, наповнюючи безмежну любов і захоплення присутніх і масової телеаудиторії, то металізується, ріже крицею навколишній світ перед тобою.

Питання прагматичні і патріотично-емоційні. Іноді майже різкі. З оголеною на мить правдою життя. У конкретному місці й часі. Тоді вони викликають взаємну дискусію. На рівних. Весь російський люд – від домогосподинь, ображених чиновниками пенсіонерів і вдячних ветеранів, пам'ять яких недобрі сили хочуть амнезувати, до надійних військових, керуючих територіями менеджерів, вчених, спортсменів.

Це Владімір Владіміровіч Путін. Президент і, без всілякого сумніву, вже й духовний лідер Росії. Його, майже п’ятигодинне, у четвер, 25 квітня 2013 року, спілкування із своїм народом було, без перебільшення, феєрично особистісним. Хтось скаже, що це тільки блискуча режисура і оргпідготовка. Можливо й так. Але який Путін! Його третя інаугураційна промова тривала лише 4 хвилини 59 секунд. У світі важко знайти приклад чогось подібного, коли багатогодинне спілкування із главою держави проходить як на перегляді цікавого фільму. Із добре закрученою сценарною інтригою.

Він сміливо кидає виклик американцям. Рузвельт давав 83 прес-конференцій в рік, а Ніксон щороку проголошував 8 важливих промов для Америки і світу.

Ви скажете, що це все одно тільки добре зрежисований спектакль, відфільтровані запитання і зацензурована журналістська аудиторія. Не буду заперечувати. Але в передньому ряду, один із найгостріших язиків Росії, завжди опозиційний Олексій Венедіктов. У неформальному одязі і звичній манері. Жорстко, дуже гостро спілкується із президентом. Не тролить, а сміливо пробує звинуватити його у відродженні "елементів сталінізму" в час третього терміну Путіна на тлі кримінальних переслідувань Pussy Riot і опозиціонера Олексія Навального. Справедливість, впевненість і твердість. Як спільна програма: "И вот эти девушки из Pussy Riot, и вот эти пацаны, которые оскверняют могилы наших солдат, они все должны быть равны перед законом и отвечать за это… Я не считаю, что здесь есть какие-то признаки сталинизма. Сталинизм связан с культом личности и массовыми нарушениями закона, с репрессиями и лагерями".

У цей час усі на стороні Путіна – простого, вихідця з традиційного міського двору чи такої ж російської глибинки. Це акцентується його реакцією на підвищення комунальних платежів мешканцям одного із будинків його рідного Петербурга. Районні чиновники негайно беруться за роботу – міняють керуючу компанію і ініціюють кримінальну справу. І тут президент робить "туше" - називає мера-бюрократа "поросенком". Чи то лагідно, чи …?

Не виключено, що на початку прямої лінії Путін елегантно показав росіянам майбутнього главу уряду. Традиційно заявляючи, що не збирається відправляти свого друга у відставку, він зробив максимально можливий і єдиний за час дискусії, акцент на Олексія Кудріна, який тут же виступив із короткою макроекономічною програмою. Путін нагадав, що він, як міністр фінансів, був визнаний кращим у світі. Це складний маневр. Президент шукає можливості як поміняти дружбу і відданість на ефективність. Пам’ятаєте фантастичного Рональда Рейгена: "Уряд – це не спосіб вирішення проблем. Уряд – це проблема".

Відчувалось, що президента дратують дві речі: США і "внесистемная опозиция". Системна, стало бути, тягне вперед Росію разом із владою в одній упряжці. Він прямолінійно заявив про "холодные отношения" із Заходом і, особливо, із США. Ще із часів війни в Іраку. Дії ще недавнього, майже основного стратегічного партнера з однією на двох кнопкою перезавантаженням, після прийняттю "списку Магнітського" він назвав "проявленим имперского поведения на внутриполитическом поле": "Они это сделали для того, чтобы жабры раздуть, мол мы самые крутые здесь". Можливо, президент Росії цим вбивав і другого зайця – відкидав будь-які звинувачення його у створенні на залишках СРСР новітньої Євроазійськоросійської імперії?

До несистемної опозиції, що вийшла із Навальним з Болотної площі, Путін звертався абстрактно, без прізвищ і персональних оцінок: "Я с оппозицией постоянно разговариваю. Предлагаем диалог…, но они уклоняются". Зрозуміло, їх пропозиції непопулярні для росіян: "Ну так скажите это народу. Просто так трепать языком каждый горазд. Мы не просто готовы, а мы хотим этой дискуссии, но – цивилизованной и профессиональной".

Владімір Путін дав зрозуміти, що не тільки олігархи і могутні чиновники – корупціонери змушені будуть жити під все більш жорстким контролем держави, але й усі багаті приречені будуть ділитись. Наприклад, введенням податку на багатство в умовах потужної правоохоронно-фіскальної системи. Не забув також президент, що Росія є правонаступником команди архітекторів нового комуністичного світу. Він виступив за введення шкільної форми і заняття фізкультурою.

Нарешті, Україна. Її приєднання до Митного Союзу. Путін звертався до неї двічі. Перший – лірично, гіпнотизуючи свідомість "свідомитів": "Украина может быть в чем-то лучше нас". Нічого дивного, якщо вона в чомусь може навіть обігнати росіян. Тим більше, якщо країна поважна, то й немає причин не визнавати певних фактів. Він любить український народ і культуру: "Это часть нашей души".

Другий – прагматичний. Взявши у безапеляційне партнерство Інститут економічного прогнозування Академії наук України, він легко довів єдину і абсолютну вигоду від приєднання до Єдиного економічного простору – ріст ВВП у відсотках. "Не в каких-то там минимальных значениях, а прямо в процентах ВВП. По нашим оценкам, это в денежном выражении где-то 9-10 миллиардов долларов в год плюсом". Відмова від цього українського народу і його керівництва неприпустима: "Я боюсь, что это может привести в отдельных отраслях производства к деиндустриализации. Но выбор в конечном итоге за Украиной… Шар на стороне наших партнеров". 92-95% відсталості своїх індустрій і неподолане "ресурсне прокляття" не обговорюються.

Давайте згодимось, що у Владіміра Путіна є суверенне право на таку пропозицію – його об’єктивний рейтинг вищий від рейтингів будь-якого глави держави пострадянських країн. Тому, він жорсткої відмови й не очікує. Тим більше, що керівництво України якраз тільки економічний критерій приєднання до проекту президента Росії й обговорює. Контрольовані економіки дійсно від цього можуть отримати короткочасні зиски і бонуси. Можливо, варто було запитати про цивілізаційний критерій вибору для українців – у який світ свобод і прогресу їх запрошують. Бо ще нещодавно, у зверненні до федеральних зборів Росії, ВВП закликав через МС і ЄвроАзЕс будувати нову цивілізацію на чолі з Росією. Він спробував, правда, відповісти й на цей важливий виклик, скориставшись питанням росіянки: "Когда все будет хорошо?": "Всю водку выпить невозможно, но стремиться к этому надо". Тому, зрозуміло, що "абсолютное благополучие невозможно, но стремиться к этому необходимо". Такий мовний сленг не вимагає заглиблення у складні матерії макроекономічної математики.

Багаторазово перефарбовані, втративши усі до єдиного ідейні орієнтири комуністи Петра Симоненка тримаються за Москву як за останню соломинку свого політичного існування. Синхроном з "Українським вибором" у цей же день вони погрожували нам референдумом, де, ображені на себе і увесь світ, із заляканим духом українці чомусь обов’язково проголосують за приєднання до Митного Союзу і сліпо повернуться у минуле. Споживати економічні вигоди від безкінечних надр і індустріальної потуги Росії, розбудовуючи її від Москви до неймовірно далеких Владивостока й Чукотки. Не виключено, що Economist Intelligence Unit, які розмістили Росію на передостаннє, після країн Перської затоки, місце по привабливості для інвестицій, не читали цих вражаючих уяву досліджень. Важко сказати, як у таких умовах буде працювати програма прем’єра по розвитку, наприклад, Далекого Сходу і Забайкалля. По створенню там "нового качества жизни". Дмітрій Медведєв серйозно переконаний, що один бюджетний рубль, вкладений у цей регіон, приведе п’ять рублів приватних інвестицій (до 2017 року потрібно їх аж 526 мільярдів). Можливо це будуть українські капітали, які все більше втікають за кордон. Попри те, що Далекий Схід є, по суті великим холодильником Росії, де зберігаються усі продукти для життя цілого народу і стабільного функціонування держави, він ще слабо, але вже нагадує колишню Аляску, продану за безцінь нелюбимим Штатам на зло Великобританії.

Росія не може вийти із глибокої демографічної кризи. Після розпаду Радянського Союзу Росія з 6 місця по чисельності населення опустилась на 9, а у 2050 – впаде на 15. При цьому, до 2040 – Росія, із середнім 45 річним росіянином, стане майже самою старою у світі. Не дивлячись на стрімке зростання, попри жорсткі міграційні фільтри, росіян "іноземного походження". Вони вже складають 9% від всього населення. Невідомо куди треба ще добавити близько 15 мільйонів гастарбайтерів. Головною біллю для російських військових може стати той факт, що до 2015 року третина призовників будуть мусульманами, та ще й у значній частині із мілітаризованого Кавказу де щодня гине від зброї двоє людей.

Путін вперто і віддано бореться за Росію і її майбутнє. Одразу після інавгурації він підписав Указ у якому вимагає від Уряду до 2018 року збільшити середній рівень життя з 66.5 років до 74 років. Все одно він буде значно меншим, аніж у США і ЄС.

Владимір Путін показав, що зацікавлений у розвитку сценарію "прискореної модернізації". Тільки від нього може залежати успіх Росії і ріст добробуту населення. Він розуміє, що бідність буде розколювати російське суспільство і спустошувати цілі території на Схід від Уральського хребта. Але він можливий виключно при компромісах із "несистемною опозицією", яка, що очевидно, має вже немало прихильників і у самому політичному режимі ВВП. Кудрін може бути таким, компромісом. Частково і на недовгий час цю роль може зіграти і Україна, приєднавшись до МС, що дасть Путіну потужний карт-бланш на нову зовнішню і внутрішню політику.

Вслухаючись у Путіна, не находиш прямої відповіді на готовність до шляху політичної реакції у відповідь на можливі "радикальні дії тої ж "несистемної опозиції" в Москві та інших крупних політичних центрах Росії. Але, відчувається, що у президента тверді воля і руки.

Путін психологічно готовий і до можливої "радикальної трансформації", якщо Греція вийде з Єврозони. Його останній візит до Анегели Меркель зробив ще міцнішою вісь Москва-Берлін, якому надається все більше преференцій в Росії. Ціни на нафту й газ не падають. Тому вона буде неминуче підтримувати високе КПД економічного розвитку ще тривалий час, що робить її малопроникливою для коливань глобальної економіки. Правда, якщо США, які обігнали Росію по видобутку газу й треті у світі по нафті, дуже швидко нарощуючи тут темпи, не змінять конфігурацію глобального енергоринку. Сировинний комплекс США у 10 разів більший російського (9 мільйонів працюючих проти одного). А тут ще, сланцева революція. Між іншим, сланцевий газ – ендемічна тварина яка живе тільки на північноамериканському континенті. І все. Його, в кількостях для зміни балансу цього ринку, більше ніде немає.

Без сумніву, президент нашої великої сусіди впевнений у стабілізації внутрішніх протестних процесів аж до їх поступового затухання. На перший план виходять середньострокові і, навіть, короткострокові фактори розвитку. Вони вимагають швидких і точних реакцій з одного централізованого штабу. Його очолює Владімір Путін. Він активно створює новий політичний уклад – Путінську епоху, Путінський час, Путінську історію Росії. В іншому випадку його буде формувати нова цивілізаційна криза Росії. Вона може перевернути світ. Як у 1917 році.

Дивною, тому, без намагання щось прояснити або, хоча би спертись на якість зрозумілі принципи, виглядала щоп’ятнична "Свобода Савіка Шустера", затрансльована незвично у записі.

Важка артилерія в особі радника президента Росії Сергія Глазьєва, який жорстко попередив, що створення ЗВТ з Євроунією "навсегда закроет Киеву дверь в Таможенный Союз", врешті, не змогла пробити впертість аудиторії. Вона, як Іван Виговський у битві під Конотопом, що вдвічі меншим військом вщент розбив регулярну і суперсучасну армію Олексія Трубецького, нанесла несподіваний удар сильному дуету московського гостя з легендованим Вікторем Медведчуком – число прихильників Євросоюзу під кінець передачі виросло майже вдвоє. Це при тому, що опозиція в передачі намагалась залишитись чомусь у тіні, непомітною, віддавши ініціативу захисту євроінтеграційного вибору Вадиму Карасьову.

Дуже бракувало Путіна. З його харизмою, логікою і вмінням зазирнути в очі. Не ставало лідера в якого би повірили. Звичайно, свого. Бо якщо його немає, то народ, рано чи пізно, йде за чужим.

Опозиція програла і сховалась. Як завжди. Маючи двох англомовних поводирів, вона нічим не змогла переконати і розхвилювати розгублену Європу. Але, повізши туди "Листа трьох" про підтримку підписання угоди про Асоціацію у листопадовому Вільнюсі, вона переконливо стала на сторону президента і передала йому ініціативу. Це вже, практично, сформувало "пакет стабільності" до 2015 року – Віктор Янукович отримує шанс вийти у фінал не маючи реальних суперників.

При цьому, мова не йде про цивілізаційний вибір України і перехід до західних цінностей. Як і мова не буде вестись про Євроазійський цивілізаційний вибір. Якщо довіряти Сергію Тігіпко. Він від влади озвучив доктрину "прагматичної зовнішньої політики" Банкової: і на Заході і на Сході нам потрібен виключно економічний зиск. Москва це почула і вже його пропонує. Брюссель чекає, коли це безальтернативне рішення української влади перекладуть хоча б англійською. Прагматизм – це тільки економічна вигідність Зони вільної торгівлі. Тому, Секретар Радбезу за два коротких дні повністю переформатував вже збудований ЄС політичний концепт – Україна підписує Угоду про Асоціацію і ЗВТ без Тимошенко, вибіркового правосуддя і виборчого кодексу. Швидкий приїзд чотирьох Євроміністрів, це скоріше підтверджує, аніж спростовує. Необхідно знову дочекатись резюме для України німецького Канцлера.

Президент зробив ще один рішучий ефективний хід у шаховій партії "Українського гамбіту". Будемо чекати зустрічного. Але хто його зробить? Росія? ЄС і США? Можливо сам президент? Бо опозиція, здається вже боїться й наблизитись до цієї шахівниці. Луценко лікується і не виключає для себе політичної філантропії. На лікування може погодитись і добре загратована Леді Ю. Без повернення. Над цим продовжує працювати комісія Кокса-Кваснєвського.

Ситуація може стабілізуватись і стати середньостроково прогнозованою. Ми усі зітхнемо із полегшенням.