УкрРус

Україна vs Росія - кого підтримує Франція

Останнім часом в Україні все чіткіше проявляється небезпечна тенденція: звинувачувати ЄС загалом, і Францію зокрема, у проросійській позиції, і загалом, звалювати на плечі Європи те, чого не доробили ми самі.

Я не є прихильником конспірології й теорії світової змови. Лише економіка диктує умови поведінки Європи, а розповсюдження подібних антизахідних настроїв - це вода на млин Кремля і його "руского міра". Саме Кремль зараз зацікавлений у розповсюдженні таких конспірологічно-змовницьких теорій.

Стосунки в трикутнику "Франція –Україна – Росія" не можна назвати однозначними. Показовою є заява, яку нещодавно на брифінгу в Парижі зробив міністр закордонних справ Франції Лоран Фабюс.

"Ситуація в Україні дуже важка, і насильство продовжує розвиватися. Його джерело – Росія", – констатував Фабюс. А згодом додав: "Але ми не будемо воювати з Росією". В цьому вся Франція: як країна традиційних європейських демократичних цінностей вона не може не виступати проти війни. Але з тих самих причин вона не може не засуджувати насильство і не вказати, звідки воно походить.

Було б помилкою вважати подібну позицію нейтралітетом. Аналізуючи сказане Фабюсом чи Олландом, слід брати до уваги, що вони не є ані простацько-совковим Олександром Лукашенком з його репліками, розтягнутими на цитати, ані експресивною Вікторією Нуланд з її гострими висловами.

Ключем до розуміння стосунків між Францією і Росією є економіка. За підсумками 2013 року понад 400 французьких компаній, які представлені в Росії, експортували продукції на 1,7 млрд. євро. Лише всесвітньовідома компанія "Данон" інвестувала в Росію майже 1,3 млрд. євро. Сукупні інвестиції решти французьких економічних гігантів (Ашан, Рено, Сосьєте Женераль, Альстом, Санофі ets.) сягають понад 12 млрд. євро.

У кожному політичному рішенні є 95% економіки, тому дискусія навколо "Містралів" має бути розглянута саме у цій площині. Невиконання цієї угоди загрожує решті інвестицій, які здійснені Францією в Росії. Загальний кошторис проекту "Містраль" складає 2,2 млрд. євро. У порівнянні з іншими економічними показниками це становить лише близько 15% від усього, що Франція може втратити на російському ринку. Дуалізм французької ситуації полягає в тому, що Франція не може підтримувати Росію, але не хоче втратити її ринки, тому у проекті "Містраль" не йдеться про економічні збитки, лише про політичні. Щоб зрозуміти, чому це так, а не інакше, варто зазирнути у нещодавню історію.

Шок від Росії: витоки – у 1991-му

Якщо стосунки Франції та України можна назвати однаково рівними, щоправда малорезультатними, протягом всього їх розвитку (за винятком доби Януковича), то з Росією ситуація інакша. Вартує згадати хоча б те, як починалися ці відносини. У 1991-му Борис Єльцин – тоді ще голова Верховної Ради РСФСР – прибув у Страсбург, де мав промову перед депутатами Європарламенту. Там Єльцин виступав за повернення Росії у Європу, "невід’ємною частиною якої вона завжди була". Захопившись, він також озвучив ідею щодо наддержавного утворення, яке має поєднати Європу та РСФСР.

Єльцина слухали стримано, а оцінювали прохолодно. "Ви – люб’язна людина, але маєте сххильність до демагогії й інколи демонструєте безвідповідальність", – сказав Єльцину тодішній очільник соціалістичної фракції ЄП Жан-П’єр Котт. Пізніше, коли Єльцин в рамках свого європейського турне, перемістився до Парижу, він припустився ще одного ляпу: в інтерв’ю французькій пресі заявив, що бажає зустрітися з президентом Франції Франсуа Міттераном.

Така зустріч не планувалася й не готувалася. Єлісейський палац був шокований нав’язливістю московського гостя. Тож коли омріяне Єльциним рандеву все ж відбулося, президент Міттеран обмежився тим, що потиснув своєму візаві руку. Але Єльцина він не забув: у 1994-му, під час відзначення півстолітнього ювілею висадки союзницьких військ у Нормандії, очільника Росії на урочистостях не було.

"Декого бракує", – пожартував тоді Білл Клінтон. Розповідають, що Жак Ширак (у 1994-му – мер Парижа, голова опозиційної правої партії та голова комітету з підготовки святкування) наполягав на запрошенні Єльцина, але Франсуа Міттеран особисто викреслював його ім’я зі списків. Алаверди – Міттерана не було у Москві 9 травня 1995-го. Втім, вже 17 травня Міттеран склав повноваження президента Франції. Його наступником став Жак Ширак.

Добу Єльцина-Ширака (а тривала вона недовго – з 1995 по 1999 рр.) можна, мабуть, назвати золотою ерою франко-російських взаємин. У Ширака Єльцин не викликав такого глибокого несприйняття, вони зійшлися як на особистому, так і на політичному рівні: Єльцин висловлював підтримку підписаній у Парижі Дейтонській угоді, виступав проти розділу Сербської республіки тощо.

Вже після того, як Єльцин склав повноваження президента РФ, Ширак з дружиною приїздили до подружжя Єльциних з приватними візитами. Одного разу Єльцин обережно зазначив: "Я помітив, що можливим є переростання ваших відносин з Путіним, як і зі мною, в дружбу". Ширак на це нічого не відповів, лише посміхнувся. Тоді ж опозиційне видання gazeta.ru поінформувало:

"Друг Жак (Жак Ширак), хоча і цінує довірчі стосунки з Єльциним, ставить інтереси Франції вище, а ці інтереси з російськими багато в чому не збігаються. Та й Володимира Путіна уявити чиїмось "другом", на відміну від Єльцина, вельми складно".

Ера Путіна: різкий спад взаємин

Мали рацію журналісти gazeta.ru: уявити Путіна чиїмсь другом не є можливим апріорі. Його прихід до влади у 1999-му означав різке погіршення франко-російських стосунків. Те, що Путін творив із Чечнею, а також стертий з лиця землі Грозний, підозрілі теракти у Москві та Волгодонську – все це не могло не стати глибоким шоком для демократичної Франції. Куди там простацькому Єльцину з його наївними спробами добитися аудієнції у Міттерана! Замість "людини-некомільфо" біля стерна Кремля стала "людина-ворог" – ворог всіх тих цінностей, які сповідувала та сповідує сучасна Європа.

Усі роки свого існування Росія вела й веде перманентні війни, сварить народи та розбиває держави, вклинюється у будь-які конфлікти, роздмухує вогнища війни і витрачає мільйони доларів на людиновбивство

На тлі Чечні навіть проблема боргів Паризькому клубу кредиторів виглядала малосуттєвою. Лише у 2006-му РФ розрахувалася з Паризьким клубом після восьми років затримки, та й то завдяки нав'язаній Кремлем реструктуризації.

Іще один момент, який сприяв охолодженню між Парижем та Москвою, стосується Косова. Відомо, що Франція визнала незалежність Косова наступного ж дня після її проголошення, тобто 17 лютого 2008 року. Росія цього не зробила, й цікавою є паралель, яку нещодавно провів між Косово та Кримом президент Сербії Томислав Ніколич.

Ніколич відверто зізнався, що на проблеми Криму йому плювати, бентежить лише несиметрична позиція РФ щодо обох регіонів: "У Сербії стільки проблем, що їй ніколи думати про те, як сваряться "великі" і коли вони зможуть помиритися. Ми самі є жертвами відсутності правил у світі. Половина світового співтовариства визнала незалежність Косово. Чому Росія визнала Крим, хоча не визнає Косово?", – сказав він 30 травня в інтерв’ю французькій газеті "La Croix".

Наступним розчаруванням для Франції став мораторій на дію Договору про звичайні збройні сили Європи, проголошений путінською Росією у 2007-му. Договір був укладений ще 1990 року – як забезпечення балансу сил між країнами НАТО та державами соціалістичного табору. Зрозуміло, що документ морально застарів, але політикум обурив не так факт односторонньої відмови від нього з боку Росії, як мотивація Путіна, що він загрожує безпеці РФ.

Для чого Путіну знадобилося розривати ДЗЗСЄ стало зрозумілим менше, ніж за рік. Очільник Росії переймався не загрозою боєздатності РФ, а навпаки, її бажанням без жодних обмежень нарощувати військову міць для майбутньої військової експансії . Російсько-грузинська війна 2008 року стала початком такої експансії. На певному етапі в її хід втрутився наступник Ширака Ніколя Саркозі, в результаті чого був підписаний відомий "план Медвєдєва-Саркозі". Котрий, зрештою, не був виконаний повністю, адже Саркозі так і не вдалося добитися допуску міжнародних спостерігачів на територію Абхазії та Південної Осетії.

Унікальний цинізм Путіна полягав у тому, як він "подякував" Саркозі за допомогу, але відзначив при цьому, що він не може вирішувати за Абхазію та Осетію. "Росія, визнавши ці держави самостійними, не має право будь-що вирішувати за них, і з приводу спостерігачів слід розмовляти з урядами цих країн", – сказав він в інтерв’ю "Фігаро".

Усі роки свого існування Росія вела й веде перманентні війни, сварить народи та розбиває держави, вклинюється у будь-які конфлікти, роздмухує вогнища війни і витрачає мільйони доларів на людиновбивство. Інколи Росія бере участь у війні навіть не заради прямих дивідендів (як у випадку із Сирією, наприклад), а для того лише, аби кинути виклик Заходу і протиставитися США.

Але до 2014 року Росія ніколи не анексувала та не приєднувала до себе території сусідніх держав. Свого часу вона не зробила цього навіть з не визнаною у світі "Придністровською молдавською республікою", хоч й досі дотує ПМР з власного бюджету. Загарбавши Крим, Росія поставила себе поза будь-якими правилами геополітики, будь-якими законами, що діють у сучасному цивілізованому світі.

Нормандія та "Містралі": невже Франція поступається позиціями?

Французька "Le Monde" побачила у зустрічі, проведеній 6 червня між Олландом та Путіним позитивний знак для останнього. Вона зазначила, що така зустріч покладе край дипломатичної ізоляції шефа Кремля, якого не приймав жоден західний лідер з часу анексії Криму. Навряд чи це був глибокий та всебічний аналіз події.

Позицію Олланда можна розшифрувати так: він не хоче війни – ані в буквальному, ані в торгово-економічному значенні. Він готовий виступити медіатором між Україною та Росією

Проте, та сама "Le Monde" написала, що вечеря у Нормандії знадобилася Олланду для пошуків виходів з кризи. "Сенс цього символічного жесту зрозумілий – намітити початкове примирення між Росією й Україною", – зазначило видання. Відсутність різких заяв на адресу Путіна не означає лояльність до провадженої ним політики. З цілком зрозумілих причин Олану було простіше у спільній з Меркель заяві назвати дії Януковича "огидними та неприйнятними" (мова про криваве побоїще у Києві 18-20 лютого) й вимагати для екс-президента санкцій, аніж висловити зараз у подібних епітетах ставлення до Путіна.

Пробним каменем політики Олланда щодо його російського колеги вважають не тільки вечерю у Нормандії, а й проблему "Містралів". Але, цитуючи зазвичай першу частину фрази Олланда про те, що "є контракт, підписаний у 2011 році, він близький до завершення, й у жовтні кораблі будуть доставлені", більшість забуває її продовження. А продовження полягає в тому, що французький президент чітко заявив: у разі введення проти РФ санкцій, котрі завадять доставці суден Росії, Франція сплатить договірні витрати у розмірі кількох мільярдів євро.

Позицію Олланда можна розшифрувати так: він не хоче війни – ані в буквальному, ані в торгово-економічному значенні. Він готовий виступити медіатором між Україною та Росією, навіть якщо для цього йому доведеться з’їсти відразу дві вечері: одну з Обамою й іншу, окрему, з "руконепотискальним" Путіним. Він також готовий діяти у синергії з іншими країнами Європи та підкорятися спільним приписам і ухваленим рішенням: зокрема, й щодо введення санкцій стосовно РФ.

Повністю викінчений корабель "Владівосток" На ньому навіть всі написи й інструкції перекладено із західних мов на російську. Фото автора

Варто наголосити, що Олланд діє не сам – він репрезентує Соціалістичну партію, яка входить у Європарламенті до Прогресивного альянсу соціалістів та демократів – однієї з найбільших фракцій. Після цьогорічних виборів до ЄП соцфракція дещо втратила попередні позиції, але не настільки, аби її голос не був почутий. Серйозно зміцнює їхні позиції збереження Мартіном Шульцом керівної посади.

Лідер Альянсу, австрієць Ханес Свобода не так давно приїздив до Києва, де заявив, що хоче висловити "повну підтримку суверенній, демократичній Україні та недоторканості її кордонів".

Немає жодних сумнівів у тому, що соціалісти Європарламенту змінять свою позицію стосовно дій Росії щодо України. А у Франції соціалістична партія взагалі є правлячою.

Очільник Соцпартії Арлем Дезір – міністр з європейських справ - також підніс голос за введення проти Росії санкцій, і його вже цитують українські та навіть російські ЗМІ. І це попри значно меншу популярність від його іменитих колег-соціалістів: президента Франсуа Олланда і прем' єр-міністра Манюеля Вальса. Що ж стосується Олланда, то одним з його ключових висловлювань є таке: "Я підтверджую готовність Франції і надалі поважати і підтримувати територіальну цілісність, суверенітет України, і у разі навіть найменшого порушення цих принципів ми готові підтримати нові санкції проти Росії".

Щоправда, цілісність України порушена давно, і Олланду це, безумовно, відомо. За зволікання із більш рішучими діями Європа починає критикувати саму себе. Після підписання Угоди про Асоціацію з ЄС, Порошенко, Меркель та Олланд погодилися із тим, що позиція ЄС щодо налагодження миру в Україні має бути рішучішою.

Парижу у цій ситуації справді нелегко лавірувати між Москвою і Києвом, але Париж вже здійснив свій вибір, і він - не на користь Москви.

Наши блоги