УкрРус

Леніноповал, або Як бути з пам’ятниками

  • Леніноповал, або Як бути з пам’ятниками

Двадцяте століття переповнене прикладами знищення, скалічення та спотворення символів попереднього режиму. Руйнування пам’ятників, як і їх встановлення, має перш за все символічне значення. Утвердження нового політичного режиму починається із знищення попередніх ідолів. Лише перетворившись на купу каміння колишній лідер остаточно втрачає свою владу над підданими та поступово зникає з їхньої пам’яті. А в наш час - час високих технологій - навіть фото скаліченої статуї є символом падіння одного режиму і початку нової епохи.

Проголосивши незалежність, українська влада остаточно поривати з минулим не стала. На відміну від своїх прибалтійських колег українські можновладці вирішили позбутись лише найбільш одіозних символів минулої епохи. Впродовж десятиліть в Україні уникали публічного обговорення подальшої долі радянського спадку, і нещодавнє протистояння свободівців та комуністів в Охтирці - результат цієї сутнісно "української" стратегії. І хоча здається, що для обох сторін важливо відвоювати саме цей пам’ятник у цьому конкретному місті, але насправді це не перший і далеко не останній пам’ятник Леніну в Україні. На сьогодні точна кількість пам’ятників та бюстів Леніну загалом по країні невідома, але для прикладу - лише у Вінницькій області їх близько 100.

Найбільш активна робота зі знесення пам’ятників комуністичному режиму, звісно, припадає на період президентства Віктора Ющенка. Почалося все зі звернення Української народної партії до президента в 2006 році з ініціативою щодо ліквідації символів тоталітарного режиму на території України. І попри те, що Ющенко не підписав відповідного указу, на місцях робота в цьому напрямку таки розпочалася. Міська рада Львова прийняла рішення про повну ліквідацію радянських пам’ятників. В інших регіонах України знесення приурочили до 75-ї річниці Голодомору 1932-33 років в контексті вимоги президента демонтувати пам’ятники осіб, причетних до організації великого голоду. Але в Криму, наприклад, відкрито заявили про неможливість таких дій, адже пам’ятники належать до об’єктів монументального мистецтва, а отже захищені законом. В Україні розпочалася "війна пам’ятників", в одних містах демонтаж відбувався спокійно, в інших, як в Охтирці, ставав предметом загальнонаціональної уваги.

У 2009 році пам’ятники комуністичного періоду були виключені з Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Це, звичайно, не передбачає їхнього автоматичного знесення (демонтажу), але держава зняла з себе обов’язок опікуватись ними. Подальше збереження таких пам’ятників повністю належить до компетенції відповідних місцевих рад. На відміну від одіозних діячів періоду репресій, Ленін – фігура більш нейтральна; крім того для багатьох він залишається символом Союзу і всього позитивного, що було в ньому. А тому місцеві чиновники не бажають порушувати спокій громади, і пам’ятники "вождю світового пролетаріату" продовжують стояти. Тільки час від часу доводиться їх фарбувати, щоб замалювати різні непристойні слова.

Охтирка стала демонстрацією нової фази війни за пам’ятники. У жовтні 2012 року представники націоналістичних сил вперше отримали депутатські значки, що значно розширило і їхні можливості, і географію дії. Події в Охтирці – це кампанія "Свободи" за голоси байдужої частини населення. Якщо Захід і Схід України загалом визначився в своєму ставленні до пам’ятників комуністичному режиму, то жителі центральних областей залишаються досить аморфними. Окрилені першим успіхом свободівці уже заявили, що отримали десятки листів з різних областей з проханням допомогти позбутись місцевого Леніна. Однак дана проблема набагато ширша і складніша ніж її намагаються представити політики, і агресивні дії лише спровокують більш агресивну відповідь.

Ностальгія за радянським спокійним минулим притаманна всім республікам колишнього СРСР і навіть державам постсоціалістичного табору. В кінці дев’яностих після періоду економічних негараздів ця туга лише зміцніла. Звичайно, досвід наших західних сусідів не є ідеальним рецептом вирішення проблеми, однак Україні є над чим замислитись. У Литві, наприклад, з пам’ятників радянських вождів створили розважальний парк (Grutas Park), який прозвали комуністичним Діснейлендом.

Іншим шляхом пішли в Угорщині, де парк-статуй (Szobor Park) побудували для нагадування про злочини комуністичного режиму.

Цікавість до них не згасає, і вони надзвичайно популярні серед туристів. Таким чином, з одного боку, суперечливі пам’ятники зникли з центральних площ міст, а з іншого – приносять гроші. Крім того, на артефакти комуністичного періоду є великий попит серед різних західних колекціонерів і просто туристів.

Наприкінці, хочеться вийти за межі українського контексту і згадати одну надзвичайно показову історію. Інколи символічні війни людей за дорогі їм пам’ятники призводять до неочікуваних наслідків. Йдеться про ніші з статуями Буд в Баміанській долині в Афганістані, які були знищені талібами в 2001 році. Мусульмани-таліби давно заявляли про необхідність знищення символів буддизму, але від слова до діла вони перейшли лише після того як ЮНЕСКО виділило значні кошти на збереження Буд, в той час як населення країни голодувало. Ці події отримали значний резонанс в пресі, а захист об’єктів світового спадку став однією з причин вторгнення американських військ в Афганістан. Тому не слід забувати: те, що для одних варте боротьби, для інших - лише груда каміння.

Для роздумів:

Наши блоги