Теща - в ігнор, водій - рулить!

Чому раніше радянські можновладці, чиновники-крадії, записували своє майно на тещ, а у вільній Україні вони записують на свої співробітників? Так багато крадуть, що тещ вже не вистачає? Чи розлучення із дружиною було для радянського чиновника-нувориша крахом, кінцем кар’єри, тому теща була надійним капіталовкладенням, а зараз вони постійно змінюють дружин на більш молодших та моделестих, тож колишній тещі довіряти не можна? Кожному палацу свої права та норов?

Прочитав на "Обозревателе" цікаву новину про те, що водій мера Одеси Олексія Костусєва Сергій Плюта заповів своєму шефові свій "Мерседес" вартістю 900 тисяч гривень.

Це ж як треба любити Костусєва!

Більше за власних дітей, дружину, більше за православну Церкву чи Одеський оперний театр!

Чомусь на думку спадає старий анекдот про затятого казиношного гравця:

"Одного вечора виходить він з казино ледь не в трусах підходить до таксі, що чатує біля виходу та каже водієві:

- Програвся. Відвези додому. Завтра віддам. Ти ж мене добре та давно знаєш.

- Ні-ні. Без грошей - йди геть!

Наступного дня наш гравець виходить із казино із повними кишенями виграшу. Оглянув стоянку таксі, бачить ряд автівок, а його вчорашній співрозмовник у цьому ряду стоїть останній.

Гравець підходить до першої автівки і пропонує:

- Відвези мене за такою адресою. Сто баксів. Але одна умова: по дорозі ти мені зробиш мін**т.

- Та пішов ти!

Він до другого водія в черзі з тією ж пропозицією - та ж відповідь.

Так дійшов до останньої автівки з учорашнім співрозмовником. Каже:

- Додому відвези. Сто баксів.

- Сідай.

- Тільки одна умова: проїдь повільно уздовж усього ряду".

Не знаю, що там такого приємного під час спільних поїздок робив мер Костусєв своєму водієві, але закохав він водія у себе до нестями!

Але коханням, на відміну від Олексія Костусєва, ситий не будеш, та й досвід автора про дещо свідчить і дещо в цій історії висвітлює.

А досвід такий: певний час тому автор працював митним брокером у одній іноземній фірмі.

Якось йому довелося розмитнювати антикварні меблі, привезені одним паном із Парижу. Там мармуровий стіл, на якому, мабуть, ще Наполеон із Жозефіною бавились епістолярно, був за розміром зо три чверті квартири автора. Не кажучи вже про інші оздоблені коштовностями предмети декору, що прийшли із іншою партією.

Потім цей пан привіз з-за кордону дорогущу на той час автівку.

Автору стало цікаво, що ж це за принц, що дозволяє собі подібні королівські розкоші. Тому про особу клієнта вирішив розпитати у свого колишнього шефа детальніше, мовляв, прізвище цього пана не фігурує у списках олігархів та відомих корупціонерів, хто ж він такий?

Відповідь шефа була для мене, тоді ще молодої людини, дивовижною та шокуючою:

- Він - простий водій. Персональний. У замміністра МВС. Розумієш, Сергійку, міністр не може усі ці предмети розкоші оформлювати на себе, ось і записує на безвідмовного водія.

Отака вгодована церковна миша. Дітям, дітям, усе дітям, як любив казати дєдушка Ленін. До речі, раджу почитати книгу Віталія Коротича "Жили-были-ели-пили", де він наводить приклади прихованих статків членів Ленінського Політбюро у голодні революційні роки. Зрозумієте, що колишній керманич партії "Союз" - гідний послідовник у лицемірстві своїх ідеологічних натхненників.

Отак у наших нинішніх та колишніх можновладців завжди, простенько і без прикрас: "Межигір’я" оформлене на якихось там невідомих "Танталітів", дача у Конча-Заспі орендована за копійки у якихось друзів, ділянку землі у 100 гектарів на Південному березі Криму подарувала хвора на туберкульоз коханка, яка придбала її за дві години після фізичної смерті. А поряд з водієм Курченком, взагалі, Біл Гейтс - курить!

Оскільки історія із заповітом Сергія Плюти висвітлила саме лицемірство Костусєва, представника нинішньої владної верхівки, дозволю собі зацитувати свою колишню статтю, яка ілюструю цю ситуацію. Вона коротенька, тому, читачу, багато сил не відніме, а посмішки додасть. Бо й сміх і гріх!

НІВРОКУ ОПТИМІСТИ!

"В Тбилиси проходила конференция: "Оптимизм советской литературы".

Среди других выступал поэт Наровчатов. Говорил на тему безграничного оптимизма советской литературы. Затем вышел на трибуну грузинский писатель Кемоклидзе:

- Вопрос предыдущему оратору".

- Слушаю вас, - откликнулся Наровчатов.

- Я хочу спросить насчет Байрона. Он был молодой?"

- Да, - удивился Наровчатов, - Байрон погиб сравнительно молодым человеком. А что? Почему вы об этом спрашиваете?

- Еще один вопрос насчет Байрона. Он был красивый?

- Да. Байрон обладал чрезвычайно эффектной внешностью. Это общеизвестно...

- И еще один вопрос насчет того же Байрона. Он был зажиточный?

- Ну, разумеется. Он был лорд. У него был замок... Ей-Богу. какие-то странные вопросы...

- И последний вопрос насчет Байрона. Он был талантливый?

- Байрон - величайший поэт Англии! Я не понимаю, в чем дело?!

- Сейчас поймешь. Вот посмотри на Байрона. Он был молодой, красивый, зажиточный и талантливый. И он был пессимист. А ты - старый, нищий, уродливый и бездарный. И ты - оптимист!

С. Довлатов

Я - дуже багата людина. Бо маю в кишені шість цигарок. Відповідно матиму шість перекурів, під час яких мені в голову може прийти шість геніальних ідей. Які я зможу вигідно продати.

Я - дуже весела людина. Бо коли в мене з городу в степу вкрали два лантухи цибулі, я поставив на вході на город дерев’яного хреста і написав на ньому: "Коли впіймаю, як добрий християнин, закопаю по християнській традиції під оцим хрестом". Більше в мене цього літа не крали і я збираю непогані врожаї кабачків, часнику, огірків, помідорів, квасолі, картоплі, динь, кавунів та гарбузів. (Мій сусіда повісив на горісі біля входу на город табличку з написом: "Мисливські угіддя. Полюємо цілодобово" Але то - прихована погроза, а не весела пропозиція про безкоштовну послугу, як у мене).

Я - дуже толерантна людина, бо знаю, що кожен українець мусить ні в якому разі не ображати іншого українця, тому що ображений українець піде на північ, південь, схід чи захід і створить там якусь імперію, яка потім поп’є крові з України, а відповідно з нащадків образника.

Я - дуже розумна людина, бо коли хтось робить мені капость, я ніколи не роблю капость цій людині у відповідь, щоби не дати змогу їй навіть відчути чи переконати себе, що вона зробила те, що я заслужив. Таким чином, сором і дискомфорт відчуваю не я, а ця людина. І вона намагається, аби стабілізувати свою душевну рівновагу, загладити свою провину і зробити мені щось приємне чи корисне.

Янукович з Азаровим - дуже бідні люди, навіть злиденні убоги. Якщо вірити їх податковим деклараціям. Читаючи їх церковна миша дуже плакала, потім відписала цим жебракам усе своє майно і повісилась. (А ми ще раз переконалися у брехливості нашого колишнього Ющенка, який запевняв нас, що в українській владі ніколи жебраків не буде і сам же цих жебраків до влади привів!)

Янукович з Азаровим - люди дуже невеселі, прискіпливо серйозні, з брутальним почуттям гумору. Коли Миколі Яновичу в Раді попереднього скликання зробили якесь зауваження, сказали щось поперек, він похмуро відповів: "Да пашлі ви!..." Отак спритно відшив. В тому ж не дотепному дусі відповів, тоді ще опозиціонер, Віктор Федорович пенсіонеру Ярошенку, на його питання: "Чому же ти не любиш Україну?"

Янукович з Азаровим - люди нетолерантні. Їх деяка поблажливість до політичних опонентів, яка побудована на засадничому принципі функціонування українського політикуму "Ворон ворону око не виклює", ніякого відношення до толерантності не має. Швидше до удаваного роздвоєння особистості, як у того хитрого теляти, що намагається двох маток смоктати. Одну з заходу, другу зі сходу. Не можна одночасно не любити дві речі: негрів і расизм. Неможливо любити Україну і ненавидіти український націоналізм.

І ось парадокс: коли йде мова про перспективи нашої країни, я - багата, весела, толерантна і розумна людина - песиміст, а Янукович з Азаровим - оптимісти".

Саме так, допоки подібні ситуації приховування статків можновладцями в нашій країні можливі, а у вищезгаданій в однаковій мірі винні і Костусєв і Плюта, автор, стосовно перспектив держави Україна, - песиміст.