УкрРус

Україна: одвічні інтереси, а не вороги чи союзники

Так склалося, що за політикою й політиками спостерігаю ще з 1989 року. Це якраз був час розпаду Союзу й активного розвитку національно-демократичних рухів. Пам’ятаю тодішні мітинги й голодування лідерів Народного Руху та студентства. Для багатьох з них це був початок політичної кар’єри. У всіх були рожеві мрії й благі наміри зробити Україну незалежною, а всіх людей - щасливими й заможними. Проте, не вистачило ні вміння, ні знань, як цього досягнути. Тодішньою владою (власне, і владу докорінно змінити не вдалося - колишня компартійна номенклатура до цього часу поступово відходить природнім шляхом) було допущено багато грубих помилок. Націонал-демократам не вдалося допустити розтягування "золота партії" - фінансові активи колишньої влади перекочовували до рук якихось ділків невизначеної орієнтації. Нас переконали відмовитися від ядерної зброї. Ще багато чого іншого було програно на дипломатичному фронті. Рівень життя, особливо на початку незалежності, м’яко кажучи, не відповідав мріям-сподіванням тих, хто її здобував.

Відтак, одні революціонери-романтики тихенько відходили від політики, інші – діяли за принципом: раз вже не виходить ощасливити всю Україну, то забезпечу хоча б себе та свою родину – збудую маєток, куплю імпортне авто, відправлю дітей навчатися за кордон… Потім їм на зміну приходили політики, в яких вже без всяких романтичних ілюзій апріорі була мета – "напакуватися". Таким чином нинішній політикум наче розділений на дві верстви. Одна з них – нижча рангом і більша числом – невиправні романтики, які під національно-демократичними гаслами приводять до влади чергових прагматиків, потім розчаровуються у них, зрікаються і знову шукають собі поводирів, які б їх "наставляли на шлях істинний", повчали "методично вірно" любити Україну. У такий спосіб привести чи укріпити на владному Олімпі чергову когорту безідейних прагматиків (малочисельнішу, але вищу рангом верству політикуму), експлуататорів національної ідеї, які вміло грають на патріотичних почуттях українців. Як, наприклад, це нині практикується в інформаційному просторі на предмет Євромайдану – "хто не скаче, той москаль". Думки й аналізу мало, переважно емоції, а також ідеологічні шаблони мислення щодо "одвічних ворогів" та "вірних друзів". Діячі з такими заангажованими кліше мислення часто-густо проникають і у владу.

На щастя, не всі і не завжди. Якраз у нинішньої влади подібних стереотипів мислення менше, аніж у будь-якої попередньої. На її тлі особливо виразно простежується непослідовність і заангажованість Заходу. Для пояснення цього висновку – невеличкий екскурс в недавню історію. На початку серпня 1991-го року в Україну приїхав (тобто до тодішнього Радянського Союзу і в Україну також завітав – виступив у тодішній Верховній Раді УРСР) тодішній президент США Джордж Буш-старший. Розказував, що нам не варто виходити з Союзу, лише автономія, що Україна не готова до незалежності, і хтозна коли стане самостійною і чи стане взагалі і т. ін. Після цього виступу у Народному Русі України (тоді я працював там в інформаційному відділі) всі ходили плювалися. Представники американської діаспори, які там тоді перебували, висловлювали невдоволення своїм президентом, і всі поспішали мені сказати-виправдатися, що за нього не голосували (хоча я їх про це й не запитував). Найцікавіше у цій історії те, що через три тижні стався заколот ГКЧП, невдовзі після якого Україна проголосила незалежність. Тобто прогнози-пророцтва Дж. Буша збулися тоді дуже швидко, але з точністю до навпаки.

Пізніше вже незалежну Україну Захід підбив позбутися ядерної зброї. Мовляв, без такої зброї жити краще й спокійніше, й навіть економічно вигідніше і т. ін. Зрозуміло, що Заходу краще мати справу з одним, а не двома чи кількома державами-опонентами у ядерному плані. Так само і Росії, яка тоді "зіграла дуплетом" проти України. Тобто Заходу і Росії наше ядерне роззброєння було вигідне, а Україні – ні. На жаль, тодішнє керівництво держави повелося на цю замануху, чим суттєво послабило наші позиції на міжнародній арені й завдало чималої шкоди реальному суверенітету держави.

Так само і в плані газових переговорів Росія і Західна Європа донедавна діяли наче змовившись у цьому питанні щодо України, при цьому кожен тягнув нашу ковдру на свій бік. Кремль диктував ціни на газ, а Захід, на словах наче підтримуючи нас у газовому протистоянні з Росією, водночас співпрацював з нею у плані будівництва північної та проектування південної обхідної газової магістралі. Хіба це не зрада й дволикість?

Очевидну продажність і непослідовність Заходу ми побачили на прикладі нинішньої інформаційної свистопляски довкола теми вступу України в ЄС. Спочатку нам пихато казали: випустити Тимошенко з в’язниці та виконаєте ще цілий перелік вимог економічно-політичного характеру – тоді будемо про щось говорити. Після провалу ймовірного підписання угоди 29-го листопада у Вільнюсі взагалі заявили: щонайменше півроку ні про які угоди не варто й згадувати. Тільки-но Янукович зібрався їхати в Москву домовлятися з Путіним, одразу тон єврозаяв змінився на 180 градусів: двері для України в Європу завжди відкриті, можемо підписати Угоду протягом тижня. Навіть після підписання недавніх угод в Кремлі заявляють, що це не суперечить входженню України в ЄС. Хоч деякі західні політики (типу Меркель) намагаються застерігати, що Україні не можна перебувати одночасно в Європейському та Євразійському союзах. Проте, "послідовність" усіх попередніх заяв європолітиків наштовхує на думку, що й це можна сприймати з точністю до навпаки.

У будь-якому разі в України не повинно бути політичних комплексів-упередженостей на зразок "одвічних ворогів" чи "вірних друзів". Можуть бути лише одвічні інтереси, які повинні відстежуватися й відстоюватися у кожній окремій угоді, в кожному її пункті та слові. Саме таким принципом, а не ідеологічними догмами й стереотипами повинні керуватися державні діячі.

Наши блоги