УкрРус

Чи готова Україна до національного опору?

  • Чи готова Україна до національного опору?
    www.svoboda.org

Повідомлення про те, що буцімто в Сочі Віктор Янукович підписав угоду про вступ України до Митного союзу, стало новиною № 1 не лише в нашій державі. Щоправда, потім були спростування, але нема диму без вогню, бо Путін і Янукович знову зустрічаються 17 грудня.

Навчитися мислити

Уже зараз, заднім числом, бачимо логіку подій, що відбулися. Але жоден політолог і експерт не передбачили, що за тиждень до ймовірного підписання угоди у Вільнюсі уряд Азарова фактично припинить поступ України до Європи.

Жоден політолог і експерт не передбачили, що українці через дев’ять років після Помаранчевої революції здатні знову зорганізуватись і вийти на Євромайдан.

Жоден політолог і експерт не передбачили, що рушійною силою Євромайдану стане молодь.

Жоден політолог і експерт не передбачили, що в питаннях євроінтеграції не буде поділу на Захід і Схід, а буде поділ на тих, хто хоче в Європу, і на тих, хто до неї не хоче.

Жоден політолог і експерт не передбачили, що влада може вдатися до жорсткого і жорстокого розгону Євромайдану силами "Беркуту".

Жоден політолог і експерт не передбачили, що з Партії регіонів можуть вийти ті, хто мав би бути їй вірний до кінця.

Жоден політолог і експерт не передбачили, що дуже коротким буде шлях від непідписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом до ймовірного підписання угоди про Митний союз.

Можна навести ще десятки прикладів того, чого не змогли передбачити політологи й експерти, хоча тепер ці факти заднім числом нам видаються більш, ніж очевидними. Про що це свідчить? Лише про те, що ми не вміємо мислити. Нам ліньки поставити себе на місце януковичів-азарових-захарченків, аби прорахувати кожний їхній крок.

Питання державного будівництва потребує чимало зусиль. Тут слід прораховувати не лише кожний свій крок, вибудовувати тактику й стратегію, а й завчасно приймати контрзаходи проти тих, хто прагне зашкодити незалежності України.

У випадку України мова йде про тактичне й стратегічне протистояння між опозицією та владою. Для цивілізованих країн це звучить дико, щоби влада шкодила незалежності держави, бо в них і влада, і опозиція сприяють саме незалежності своїх держав. Але такими є реалії країн, в яких влада залежна від керівників інших держав.

З іншого боку, опозиція намагається по-дилетантському і непрофесійно побороти владу в її прагненні зашкодити незалежності України. Тому всі заходи опозиції проти влади закінчуються якщо не крахом, то прогнозованою поразкою. Один із останніх прикладів – ефемерна відставка уряду Азарова.

Державне будівництво – занадто серйозна наука, щоби до неї можна було несерйозно ставитись. Вона вимагає насамперед мислення, а не проголошення голих гасел. І коли Яценюк говорить, що Верховна Рада не зможе ратифікувати угоду про Митний союз, я вкотре йому не вірю. В питаннях державного будівництва не можна бажане видавати за дійсне, а емоції повинні поступитися місцем прагматизму.

Маячня кремлівського диктатора

Ідеєю-фікс Володимира Путіна є побудова Євразійського союзу. Центральна роль у цьому проекті відводиться Україні.

Кремлівському диктаторові мало лише Білорусі чи Казахстану. Нагинання Вірменії теж може виявитися слабкою втіхою, якщо Україна вислизне з чіпких обіймів Володимира Путіна. Без України неможливо побудувати повноцінного Євразійського союзу. А саме Євразійський союз має стати підсумком життя Володимира Путіна. Так він думає.

Ідея Євразійського союзу є модифікованою ідеєю Російської імперії, Радянського Союзу, де суть залишається тією ж: вивищення інтересів Росії над іншими суб’єктами. Без цих суб’єктів Росія би вже давно припинила своє фізичне існування, перетворившись на другорядну, а то й третьорядну державу. Приростання іншими територіями, нав’язування їм своєї великодержавницької шовіністичної ідеї – ось основна мета Російської імперії, в якій би модифікації вона сьогодні не виступала. При цьому мова йде не про добровільне приєднання, а про так званий примус до миру, що ми бачили на прикладі Грузії. Росії байдуже, що силоміць милим не будеш. Для неї головне – тримати під повним контролем ці території.

Євразійський союз означає не лише превалювання економічних інтересів Росії. Мова фактично йде про поліцейське утримання в страху тих, хто має жити за бандитськими правилами Росії. Україна ще не стала ні членом Митного, ні Євразійського союзу, а вже сповна відчула на собі ці методи шантажу на прикладі так званої економічної війни, що стало приводом, але аж ніяк не причиною непідписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом.

Стає цілком очевидним, що за мету свого життя Володимир Путін битиметься до кінця. Диктаторам властива мстивість, і Володимир Путін не є винятком. За непослух України він мститиме всіма можливими методами й способами.

Першою зламалась українська влада. Саме тиск Росії, а не заклики вітчизняних олігархів до співробітництва з нею змусили Януковича змінити європейський вектор на східний. Проте облудність українського президента першими відчули китайці, розуміючи, що мова з його боку йде насамперед про банальний торг, а не стратегічне співробітництво. Розуміння фальшивості Януковича прийшло і до росіян. Сподіватися, що він щось суттєве зможе виторгувати на східному напрямку, теж не доводиться.

Янукович сам себе загнав у глухий кут, і Путін використає це сповна з користю для себе. Російський президент уже давно зрозумів, що президент український не є державним діячем, а звичайним торгашем, якого можна купити за безцінь, бо для нього головним є не інтереси народу, а інтереси Сім’ї. Ось чому маячня кремлівського диктатора про Євразійський союз знаходить поживний ґрунт в Україні.

Націоналізм – не демократія

Головна причина кінцевої поразки Помаранчевої революції (зрада Ющенком ідеалів Майдану) і ймовірної нинішньої поразкою Євромайдану ("злив" опозиціонерами революційної ситуації) полягає в намаганні супротивників режиму діяти з ним демократичними методами. Подібне можливе в цивілізованій країні, де маємо верховенство права, але аж ніяк не в Україні з її корумпованою репресивною системою.

Фіктивна перемога Помаранчевої революції, коли Ющенко таки став президентом, була можливою завдяки стихійному націоналізмові мітингарів. Вони розуміли, що в рамках демократії діалог з владою практично неможливий, якщо цієї демократії в країні нема. Намагання діяти сьогодні демократичними методами з садистами і вбивцями теж призведе до поразки.

Громадянське суспільство повинне поставити перед собою й опозицією надзавдання. Тепер стає очевидним, що воно полягає не просто в захисті євроінтеграційних цінностей, а в недопущенні втягування України в Митний, а в перспективі – у Євразійський союз.

Стає також цілком очевидним, що демократичними методами неможливо зупинити сповзання України в бік Росії, тим більше, коли з нами діють явно нецивілізовано. Радикалізацію настроїв людей потрібно скерувати в національне русло. При цьому радикалізація не повинна підмінити собою націоналізм, як це сталося у випадку, коли "братчики" Корчинського і націоналісти "Свободи" знесли пам’ятник Леніну.

Ми побачили, що за євроінтеграцію виступає не лише Захід, а й Схід і Південь України. Люди чи не вперше відчувають себе не просто народом, а єдиною українською нацією. Гріх би було не скористатися цим і не перевести всі революційні гасла в національне річище.

Демократичне мирне протистояння рано чи пізно вичерпується. Україна не має єдиного лідера, який би повів людей за собою. Режим, який відчув, що загибель уже не за горами, лише закручуватиме гайки. Можливо, тепер, після кривавого розгону "Беркутом" Майдану, він не робитиме це відкрито, але ставка на провокації, як і раніше, залишається.

Громадянське суспільство виявилося не готовим, а опозиція втратила свій, можливо, єдиний шанс не просто захопити владу, а переформатувати країну. Тому тепер слід налаштовуватися на тривалу боротьбу, яка не закінчиться президентськими виборами 2015 року. Маю відчуття, що громадянське суспільство до цього не готове, тому гору знову візьме опозиція, яка прагнутиме влади.

Все більш актуальною стає тактика ведення боротьби Українською Повстанською Армією. Зважаючи на апетити Москви щодо України, слід бути готовим і до цього. Проте ми бачимо, що і в мирний час демократія не дає бажаного результату. Сьогодні кожний має стати не просто радикалом (але не у виконанні Ляшка чи Корчинського), який більше не погоджується жити в умовах фактично окупаційного режиму Януковича. Маємо усвідомити просту річ: лише національне визволення може принести Україні свободу і незалежність. Через це пройшли Сполучені штати Америки і країни Європи.

Відповідаючи на запитання, чи готова сьогодні Україна до національного опору, мав би дати негативну відповідь. І не тому, що не бачу тієї всеукраїнської сили, яка би згуртувала людей і очолила цей процес. Насамперед, страх і совок живуть у більшості наших громадян. Проте навіть неозброєним оком видно паростки справді національного опору. І це вселяє надію.

Наши блоги