УкрРус

Замах на демократію. Пряму

Масово озброєні сепаратисти під захистом професійних, перевдягнутих із уніформи російської армії у "зелених чоловічків" терористів 11 травня збираються провести місцеві референдуми на Сході. Якщо вдасться, то й на Півдні. Мета – одна. Через оголошення територіальної незалежності - приєднання до Росії. Введенням до країни її регулярних збройних сил. Ніякої законності, демократії, волевиявлення. 10-15% люмпенів, безробітних, несамовито воюючих за свій шлунок пенсіонерів, гопота, що рясно виросла на тлі історично криміналізованого Донбасу, екзальтовані домогосподині та неадекватні "руські активісти" разом із російськими військовими туристами та чисельними загонами розвіддиверсійних груп легко забезпечать масову підтримку роз’єднання України. Як в Криму.

Замість антитерористичної операції влада проводить пораженську військово-поліцейську операцію стримування. Самої себе. Бо база, людська, територіальна, сепаратизму тільки зростає. Як і кількість зброї, нападів на цивільних і військових. Під страхом покарань Київ заборонив використовувати зброю проти зухвалих і жорстоких терористів, які нав’язали свою логіку дій і сценарій розвитку подій київським політикам. Вони не знають, або закривають очі та не бачать, що терористи вже захопили 17 міст на Сході, населення яких перетворили у класичних заручників із стокгольмським синдромом. Вони катують і вбивають людей, заживо і замежно жорстоко потрошать їх та по-голівудськи топлять у річках, одягнувши на спину рюкзаки з піском. Божевільний блокбастер. Усьому світові показують закатованих, принижених офіцерів "Альфи" СБУ. Вже звично і очікувано викрадають командирів міліції, військових офіцерів, розповідаючи з відкритими обличчями через захоплені місцеві телеканали і воююче НТВ про розширення операції викрадення людей для їх обміну на екстремістів і терористів. Наш спецназ, який роками відточував усі елементи спецоперацій проти терористів, не може захистити і звільнити навіть своїх колег, друзів, побратимів.

Влада припинила будь-який діалог на тему війни, сепаратизму, тероризму із суспільством, уникає прийняття необхідних і рішучих дій захисту державного суверенітету і цивільного населення, відновлення керованості країною і регіонами, забезпечення правопорядку і реалізації людьми своїх прав та свобод. Натомість, постановочний піар із "економ класом", скромності квартир і потриманих машин.

Військові під натиском командирів вимушені здавати зброю купкам похилого віку беззбройних сепаратистів. Міліціонери масово переходять на сторону злочинців, військові частини закрилися за воротами баз і приречені повторити драму українських Збройних Сил в Криму. Надія тільки на цивільне населення, яке єдине їх може захистити, нагодувати, втішити. Кордони прозорі. Через них в Україну проникають розвіддиверсійні загони із найновішим озброєнням та спорядженням, зброя, гроші, наркотики, пропагандистські матеріали, спецтехніка. Вся ця добре організована і професійно керована з Москви воєнна диверсійна машина щодня тисне і тисне на місцеве населення, яке або ховається, або, врешті-решт, бере в руки триколор і йде на барикади проти України. Решта ще гуртуються навколо українського прапора і не готові здаватися, створюють загони самооборони без зброї. Бо влада видати її боїться.

Влада, до болю в зіницях вдивляється в Захід. І чекає поки його напів-санкції доберуться до печінки Путіна. І він знесилено відступить. Але Москва не зупиняється і до санкцій готова. Вона пішла у ва-банк, використовуючи політику: у кого першого здадуть нерви.

За цей час Україна може втратити половину своєї території. Потім Путін відступить, але Україна може не відновити свою територіальну цілісність. Ми не знаємо майбутнього розвитку подій. Але історія свідчить, що пріоритетними будуть мирні ініціативи Росії навіть ціною України. Росія вимагає від Заходу права на розширення і, врешті, коли Владімір Владіміровіч знищить українську державність, Захід може повільно відступити. В обмін на чергові мирні розвантаження перед загрозою наступних глобальних криз.

Зрозуміло, вочевидь, також, що чинна влада БЮТу вже не розраховує на перемогу Юлії Тимошенко. Тому намагається будь-яким чином втримати ситуацію до обрання наступного президента. І передати йому відкриту скриньку Пандори.

Для імітації якоїсь діяльності через Радбез вона несподівано ініціює всеукраїнський референдум. Але Радбез лише координаційний орган в системі нацбезпеки. До того ж у нього апріорі немає "ініціатив", а тільки відповідні дії з координації в системі національної безпеки шляхом прийняття колегіального рішення, яке вступає в силу за підписом президента. Не виключено, що таким рішенням президенту можна було би рекомендувати проведення референдуму. Але… тільки конституційного. Тобто по внесенню змін лише до Конституції. Бо суб’єктом ініціювання Всеукраїнського референдуму виключно є український народ і Верховна Рада. Вона і президент можуть призначити, таким чином, конституційний та ратифікаційний референдуми. А от Всеукраїнський референдум з будь-яких питань, за виключенням податку, бюджету і амністії, проголошуються тільки за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області. При чому народна ініціатива вимагає збору підписів ініціативними групами, яку створюють не менше 2 тис. громадян України і за чітко визначеною законом процедурою. Всеукраїнський референдум не проголошується і не проводиться в умовах воєнного чи надзвичайного стану на всій території України.

В.о. президента, згідно з Конституцією, не може призначити такий референдум. Як і будь-який інший. Ініціативні групи не створені і не заявляють про бажання будь-якого всезагального референдуму.

Заява донецьких керівників вимагає місцевого референдуму для якого відсутня законодавча база. Всеукраїнський референдум має завершуватись чітким рішенням українських виборців: "так" або "ні". Його результати мають бути реалізовані законодавчим органом. Судячи із скупих повідомлень про креативну ініціативу Радбезу, мова йде про так званий опитувальний плебісцит, який не передбачений чинним законодавством. Він має виключно соціологічне і політичне значення. Тоді краще попросити пані Бекешкіну і вона зробить нам чесні соціологічні заміри.

Позатим, здається, що сепаратистам зовсім не потрібний Всеукраїнський референдум, як і розширення повноважень територіальних громад, децентралізація влади і збільшення автономії регіонів. Це не тільки консервація утопії, яка немічно підтримується українськими корумпованими елітами аж до цього часу, але й шлях до "узаконеного сепаратизму". Цього і хоче новий імператор з Москви. Йому потрібно будь-якою ціною зруйнувати унітарність української республіки і змусити київську владу ходити на милицях. Населення Криму, підігріте істеричною пропагандою "соотечественников", теж хотіло розширення прав автономії, територіальної самостійності, збільшення самоврядових можливостей обраних органів громад і мерів. Отримали російську провінцію, глибинку, "медвежий кут" у відсталій деспотії і великій тюрмі народів. Дорогою стає їжа та ліки, а дешевим – адреналін. Тому то й Владімір Путін і зробив ставку на дно Донбасу і піднімає його зараз на верх української політики, примушуючи київську владу до переговорів, відмови від законної самооборони держави і народу та "повернення Росії шести її колишніх територій". З огляду навіть на звичайні знання, це неадекватність. З двох боків. З нею варто щось робити.

За заявами високопоставлених російських військових, стратегів і опертактичних спеціалістів, Росії достатньо для завоювання України до Києва всього чотирьох військових бригад, двох – спецназу ГРУ, одну авіадесантну та ще одну мотострілкову. Плюс півсотні вертольотів, стільки ж винищувально-бомбардувальної техніки разом із штурмовиками та сотні дві танків. Зрозуміло, війська підтримки, прикордонники, військова поліція, контрдиверсійні групи та ін.

Така собі театральна, постановочна показова спецоперація. За їхніми оцінками більша частина українських військових складуть зброю, закриті військові частини не встигнуть розгорнутися для бойових дій, тощо. Як ви думаєте, чи є у них право на таку, для нас неприємну і принизливу, оцінку? Я думаю, що вони бачать те, що й ми бачимо, і професійно роблять висновки. Звичайно, це ще є елемент інформаційної війни проти України, яка розгорнута по всіх фронтах. І ми її програємо. Саме тут мала би бути рішучою і професійною політика протидії українського Радбезу. Скажете, що Україна не програє цю війну, бо Захід тільки збільшує опір Росії? Не забудемо, що Росія воює із Заходом. І той, на відміну від України,дає їй відсіч, нарощуючи інтенсивність протидії її агресії проти світової цивілізації.

Навіть якщо виходити із звіту про кількість військових ресурсів України на Сході, оприлюдненого Шойгу, то тільки одним залпом сукупної важкої зброї ми можемо попробувати зупинити наступ російських бригад 300-ми тонами свинцю. Цього б дуже не хотілося. Було би краще, якби ми стріляли з іноземними арміями тільки на навчальних полігонах.

Пряма демократія, як істинна воля, мрія сучасного народу, надзвичайно тонкий і крихкий інструмент побудови держави і розвитку суспільства. Тому, вона може стати й небезпечним, маніпулятивним і агресивним, до демократичних процедур, інструментом дедемократизації. Це також, часто історично, апробована дорога до охлократії, влади, деспотії, агресії натовпу. Це ліки. Вони або рятують життя або, коли їх багато дуже з’їсти, стають смертельною отрутою.

Постійно переслідує підозра, що влада ховається за різноманітними, бездарними і неперспективними ініціативами, аби не займатися збройним опором російській агресії на Сході і силовою ліквідацією тероризму.

Наши блоги