У нетрях брехні, або Усе Божа Роса

Якщо на Росії - усе секрет і нічого не таємниця, то в Україні - усі брешуть і самі собі вірять, таємниць немає, є віра у саморятувальну брехню.

Ми зневажаємо їх, знаємо, що вони брешуть, як шолудиві собаки, але голосуємо за них.

Бо брехливі - рідні, чесні - чужі. Ми дуримо себе так: брехливий на..обує нас на 250 гривень за годину, чесний - на мільярди. Ну тобто, я, пересічний, дуже обізнаний у сортах гімна. (Як той вірменський кулінар, шанувальник Медведєва)

Доктор Лайтман із серіалу "Теорія брехні", у чудовому виконанні Тіма Рота, мабуть, отримавши замовлення протестувати (від слова "тест", а не "протест") українську політтусовку, збожеволів би і почав сам брехати у висновках - так, заради опанованого українського мистецтва. Бо ми - дуже вірусна нація. Шкода тільки, що розповсюджуємо не найкращі риси, найкращі ховаємо у коморі, щоби уночі під ковдрою жерти.

Тому Лайтмана не запрошуємо, а від його імені дуже цікаве відео аналізуватиме стійкий до українських ментальних вірусів ваш непокірний слуга. Тобто, автор.

Ніколи не цікавився чужою брехнею, яка торкається мене, і завжди цікавився чужою брехнею, яка мене особисто не торкається. Тут не тільки академічний підхід відіграє свою роль, але й ставлення митця до дійсності. Збагненне - в ігнор, незбагнене - розкласти на молекули, і теж - в ігнор або на Олімп. Як настрій від Божої Волі дошкулить.

Останнім часом дивлюся тільки комедії та комедійні мелодрами, прости мене Ларс фон Трієр, бо чужа чорнуха не має затуляти власну. Але ця чорнуха була така прикольна, на рівні "Великого Лібовськи", що я із насолодою передивився її декілька разів, а потім ввімкнув - Янукович хай обзаздриться, з першого разу вимовив - доктора Лайтмана і почав аналізувати хвацько, але чесно.

Результати аналізу у пошуках брехні та інших негативних прихованих емоцій у цьому відео надаю на розсуд читачів разом із своїми коментарями.

Звісно, мова йде про колгоспників: Вадіка Румуна та авторів його відеозвернення.

Колись таких спортсменів називали ландскнехтами, зараз - "гопнікі на довєріі". Не в тому сенсі, що їм хтось, навіть із наймачів, довіряє. А в тому сенсі, що місце їх визначене, і розмір короткого ланцюга до ошийника - теж.

Розмір ланцюга для цих шавок можна роздивитися у цьому відеотявканні, де блазнюватий лакуза Румун мітить свою територію у духовному просторі. Блюзнірствує при цьому неприховано, але це також елемент невтішного діагнозу.

Ну на початку, де цей нелюд Тітушко представляється та розповідає передісторію свого звернення аналізувати не хочеться та й не має потреби. Знущання над здоровим глуздом не обговорюється і не аналізується.

Якщо ти, невинне ягня, снідаючи у батьківські хаті побачив по телевізору цю жахливу брехню про себе, то найадекватнішим кроком було набрати номер у студії "5-го каналу", та на усю країну сказати: "Хлопці і дівчата, насправді, усе було не так! Це відбулося сьогодні, тому я усе дуже добре пам’ятаю". І висловити свою думку стосовно своєї поведінки і загальної картини відбувшогося.

А не переховуватися деінде, бо міліція не могла встановити місце перебування Тітушка, і через півтори доби, коли замовники написали текст і по пунктах пояснили довбневі, хто у промові має бути крайнім, викладати у Інтернет відеозвернення.

Тому почнемо із знакових моментів, там де дихають не тільки "почва і судьба", а ще й біографія та виховання. Бо доля Румуна вже прорахована не тільки Богом, але й його хазяями. Тушка - завжди на заклання. Чорна меса чи Курбан-Байрам - не важливо.

І, якщо чесно, мені ані краплі його не шкода. Бог кожному дав душу, але в декотрих вона не ожила. У Вадіка ТіТушка вона не прижилася. Спортсмен відторгнув її заради 250 гривень. Його вибір ми поважаємо, не тому що ліберал-демократи, а тому, що кожен перед Богом звітуватиме окремо. Незважаючи на коротку зачіску.

Смішно виглядає позиція міністра МВС та решти регіоналів, які зробили вигляд, що повірили словам Румуна. Колізія описана у оповіданні Акутагави "В нетрях". Усі бачать одну й ту подію, але трактують її по різному.

Але тоді ще не існувало відео та фотофіксації. Тож київська колізія виглядає не вишуканою вигадкою автора, а зухвалим абсурдом, тих, хто підштовхує країну до громадянської війни.

Тож почнемо аналізувати, аби відокремити гопніка Вадіка-Румуна від громадянина України Тітушка Вадима Сергійовича.

"Я хочу розповісти вам правду" - на слові "правду" Тітушко підморгує правим оком, мовляв, ну усі ж правильні пацани розуміють, що зараз для лохів тюльку гнатимемо. Тримайтеся за животи, братани, зараз впарю! Підморгування саме на слові "правда" не є випадковим, навіть, якщо є рефлекторним. І свідчить, що Вадік Тітушко бреше.

Далі він розповідає, що його має забрати міліція і якщо з ним, щось трапиться - "а це нормальні, цілком нормальні речі" - ну як це може бути нормальним, якщо із тобою щось погане трапиться?! Але Вадік не боїться, для нього це нормально, бо він впевнений, що з ним нічого не трапиться, і з боку міліції в нього проблем не буде.

"Я хочу, аби мої друзі..." - на слові друзі він знову підморгує, наче закликає когось підтримати його, не кидати у біді. Демонструє наявність цих друзів, що не полишать його. Принаймні, виказує подібні сподівання.

Далі він гидливо морщиться, коли каже "в Україні" і вживши необережно українське слово "шукають" швидко поправляється - "іщут". Якщо згадати, як Румун волав у обличчя журналістам "бандери й...бание", то беззаперечність ставлення до усього українського, як до другосортного, у цього малоросійського хлопчака не підлягає сумніву.

"...різні способи заробляння грошей" - тут Тітушко облизує губи. Одразу зрозуміло, що хлопчик дуже любить гроші, і заради тих насолод, які вони надають, він готовий бити кого завгодно.

"...на таких ось мітингах" - презирливо скривив губи. Зневажає себе за це, але куди подітися? Гроші не пахнуть. Ця хтива пристрасть до грошей стала для молодика єдиною вірою, яка усе затуляє.

"...на цю роботу я погодився" - підморгує - "чому й ні?" Це підморгування, як заклик погодитися із ним: усі ж ви на моєму місці зробили б так само!

"Як би 18-го числа я приїхав у Київ..." - тобто Тітушко не знає, не впевнений: чи був він у Києві 18 травня чи ні?

"Стелефонувався із своїм товаришем..." - підтягнув щоки, що означає: або це йому не товариш, або ніякого товариша не існує. Це вигадка, міфічний персонаж, стрілочник.

"Ми стояли на... " - далі пауза, правий кутик губ смикнувся уверх, що означає, що людина ледь стримує посмішку - "... на боці опозиціонерів".

По закінченню фрази знову задоволено облизнув губи, наче закінчив вдало важку та відповідальну роботу.

"...дивилися за громадянським порядком" - знову стиснутий рот розтягується у прихованій посмішці. Людина, яку покликали порушувати громадянський порядок, оголошує себе стражем його. Темник темником, але втриматися нелюду важко.

Інтонаційно виділяє слово "набіги", складається враження, що десь там він розчепірив приховані від камери пальці. Одразу зрозуміло, що слово "набіг" він досить часто вживає за специфікою своєї роботи.

Перед тим, як ужити слово "конфлікт", він робить різкий рух головою уліво, наче відкидає звинувачення. Мабуть, Вадіку Румуну доводилося неодноразово заперечувати у правоохоронних органах те, що у нього з кимось був конфлікт, і те, що він конфліктна людина, тому одразу така болісна негативна реакція.

"У чому й заключалася наша робота" - він різко смикнувся тілом уперед, як роблять усі агресивні та недалекі люди, коли не можуть пояснити свою думку, але усіляко її відстоюють. Мовляв, що ти, баклан, не розумієш па-русскі?

"Як би прийшли ми на Житомирську площу і побачили таку, як би не дуже приємну картину" - повний сюр, людина не вірить, що це із нею відбувалося. Перед тим, як починає описувати цю картину, знову підморгує: мовляв, хлопці, класно стібемося, розводимо лохів.

"Ми побачили багато людей, які стояли за опозиціонерів" - і потупився, ознака того, що бреше - чи то людей було не так багато, чи то він не вважав їх за своїх, про що говоритиме далі.

"В наш бік як би полетіли пляшки" - так полетіли вони чи ні? Звинувачуваний у перешкоджанні роботі журналістів цього не знає. Як би... Скільки ж грибів він у своєму роті виростив під час цієї папужої промови.

Постійне недоречне вживання "як би" свідчить про невпевненість у словах та неадекватності пацієнта. Або погано вивчив текст і вживаючи вислів, як слово-паразит, просто тягне паузу, аби згадати написане. Хоча при цьому неадекватність та невпевненість не відміняється.

"В наш бік полетіли пляшки, просто не зрозуміло навіщо і чому" - це цікавий момент, людина абсолютно невдало розігрує обурення, витискує те, що не витискується, а потім благально дивиться догори, де стоїть режисер і пахан: зараховано чи битимуть?

Цікавий вираз "ми йшли на голих руках". Ще що спортсмен-циркач Тітушко йшов по асфальту на руках? Чи це професійний сленг? Тобто, коли він потрапляє у подібні ситуації протистояння у нього в руках частенько буває щось важке? Дядєнька міліцанєр, да я пришол на голих руках! Нічо нє скідивал! Вот обищі!

"... лаяли нас некоректними словами..." на слові "некоректними" Румун підморгує. Вимовив усе ж таки це складне слово замість звичного!

"...як ви знаєте мене показували по телику..." закусив губу, йому це неприємно. Більшість людей радіє, коли їх показують по телевізору. Мабуть, дійсно, він рахує, що створив щось ганебне, тому й невдоволений тим, що його показали по телевізору.

Далі впадаючи у раж і знавіснілість, він починає постійно розгойдуватися, вганяючи себе у майже релігійний екстаз, інакше, без екзальтації, ці неправдоподібні мантри і вимовити важко. Совається і змінює пози після декількох речень

Про те, як журналісти провокували їх, випадкових людей, як, під градом важких предметів, вони скоординовано затуляли від розлюченої юрби дівчину, яка впала, ту саму, що їх називала фашистами! А він її взагалі не бив! Кожен раз, коли він згадував про Сніцарчук, його обличчя пересмикувалось гримасою ненависті.

А коли він каже "...щоби підняти руку на жінку..." він, взагалі, зіщулюється та примружує одне око, бо двома дивитися у камеру соромно.

"Щоби я хоча б раз її вдарив..." - знову підморгує, тут вже просто рефлекторно. Свідчить про бажання це зробити. Скоріш за все, не вперше.

"Як би я її вдарив. Так, як годиться вдарити. Хлопці мене зрозуміють" - вклепався Румун. Засвідчив, що він з невідомими хлопцями знає, як бити жінок, щоби в них лишалися "мінімум синці".

Вибачається Вадік Тітушко не дивлячись у камеру, при цьому кутику його губ опущені униз створюючи гримасу презирства і незгоди. Але й цього йому замало: він додає, що йому немає за що вибачатися. Тож вибачився чи ні? Чи як у Довлатова: "Вибач, але ти - гімно!"

Після цього йде мстивий погляд кудись убік, мабуть, у тому напрямі, де на його погляд, переховується Ольга Сніцарчук.

І останнім акордом довгий благально-очікувальний погляд угору над камерою, де мабуть, сидить, як папуга, їхній білоцерківський Гепа.

Показовими, не випадковими і, як на мене, знаковими, що стосуються особи нашого "героя" та прикмет часу є два моменти.

Тітушко заявляє, що він спортсмен, а спортсмени в Україні живуть дуже бідно, тому він має заробляти на життя тим, чому навчився у спорті, у бойових єдиноборствах.

Скільки разів я чув подібні слова від міліціянтів, податківців, прикордонників, митників, військових, чиновників різного рангу! Мовляв, держава забезпечила нам можливість чистити кишені населення і низьку зарплату. Дала нам зброю і людей-лохів на відкуп! Ну то вона й винна у нашому свавіллі!

Тепер і спортсмени заявляють своє право бити людей за гроші замовника. О спорт, ти - пекло! Твої вилупки ненаситніші за могильних хробаків.

Один мій знайомий баскетболіст казав: "Фізкультура - то корисно для здоров’я, спорт - шкідливий, він робить людей інвалідами". Тепер я зрозумів, що й у психологічному та моральному сенсі теж. Бо назвати адекватними ландскнехта Румуна та його друзів і колег аж ніяк не можна.

І друге. Стосовно прізвиська обраного собі Вадимом Сергійовичем Тітушко. Чи подароване йому друзями за якісь особливості характеру та поведінки.

Як відомо під час Другої Світової війни значна частина українських земель була окупована не тільки німецькими військами, а й румунськими фашистами. Румуни відрізнялися крайньою жорстокістю до місцевого населення. Старі люди, та й моя бабуся, розповідали, як німецькі солдати й офіцери боронили їх від знущань та катувань румунських окупантів.

Таких історій я чув безліч.

Кат-румун увійшов в український фольклор, в народні вирази. Пам’ятаю, як у радянські часи, старі люди, що жили на території під владою румунської адміністрації, лаяли неслухняних дітей: "Ото, бешкетники, немає на вас румуна з нагайкою!"

Тому не випадкове і не дивне, можливо й підсвідоме, бажання узяти собі прізвисько катів українського народу, символу невмотивованої жорстокості, грабіжників українського народу, тих, хто звикли віднімати собі матеріальні блага силою.

Але поява власних українських румунів у нашому суспільстві підтримується нині діючою владою, яка не тільки захищає їх, але й пестує.

Вони відчувають себе безкарними на теренах України, як колись їхні духовні предки - румунські фашисти.

Тому й дозволяють собі подібне блюзнірство, яке продемонстрував Вадік-Румун Тітушко у відеозверненні.

P.S. Слово "фашист" автор вживає у історичному контексті, стосовно до прибічників режиму диктатора Антонеску.