УкрРус

У капкані війни й ілюзій

Майдан знищив диктатуру, але породив війну. Це ціна за демократичний вибух у Києві. Війна нового покоління. Росія захоплює Україну без єдиного пострілу на очах у байдужого світу. Масовані інформаційно-пропагандистські атаки, деморалізація патріотів і максимальна активізація шовіністів, підкуп, погрози, гра на всіх можливих протиріччях. Справу продовжують професійні ГРУ-ФСБешники, підготовлені на Північному Кавказі спеціальні диверсійні загони без пізнавальних знаків, які змішуються із "розігрітим" натовпом, озброюючи його і керуючи ним як незаконним військовим підрозділом. Це перевірена тактика терористів. Росія два десятки років вивчає і переймає її.

Спільно захоплюють будівлі органів державної влади, телецентри, аеропорти, військові аеродроми, склади зі зброєю, арсенали в СБУ і міліції. Встановлюється контроль над основними комунікаціями між основними центрами сепаратизму – Харковом, Донецьком, Луганськом, Маріуполем, Славянськом. Швидко створюються транспортні коридори через кордон Російської Федерації. Через них здійснюються постачання зброї, вибухівки, грошей, перевдягнутих професійних бойовиків. Діє єдиний план ГШ ГРУ РФ. Бездоганні системи зв’язку.

Масована, добре адаптована до реалій агентурна мережа і "групи впливу". Над будівлями влади майорять триколори, оголошуються незалежні від Києва анклави у виді самопроголошених республік. Люмпен, члени ОПГ, українофоби і всіх мастей шовіністи масово озброюються, одягаються в камуфляж. З ними терпеливо проводяться тренінги російських військових інструкторів разом із виплатою винагород. Масово розливають горілку, яка стала одним із головних ресурсів формування сучасної свідомості російського суспільства.

Калька анексії Криму. Відмінності незначні. Сценарій, процес його розвитку і результат ідентичний: штучне формування антикиївського протесту, замішаного на ксенофобії і типовому фашизмі, цькуванню і ненависті одних українців проти інших, швидкому нав’язуванню ідеї російської спільності та ідентичності з "Русским миром". Врешті – звернення до Владіміра Путіна з вимогою ввести війська, захистити від "бандерівців", зберегти російську мову та надати право на повну федеральну незалежність. Точніше, на вихід із складу України і приєднання до російських губерній, до середньовічного конгломерату майже сотні поневолених народів і народностей.

Стратегічний план Москви полягає в останній спробі змусити Захід змінити світовий порядок і переписати неподільну і стабільну до цього часу систему кордонів. Путін вважає себе і Росію приниженою, ображеною тривалою егоїстичною політикою Вашингтону і ЄС. Вона стисла колишню імперію Сталіна-Хрущова-Брєжнєва до майже кордонів перед Першою світовою війною. Путін не витримав економічної, політичної та культурної конкуренції із Західною цивілізацією і вирішив діяти, як Чингізхан по відношенню до Китаю: нанести їй військову поразку. Зрозуміло, на відміну від Тімуджина, ресурсів, як і дисциплінованої орди, для цього у нього немає. Та це й не потрібно. Завоювавши Україну він знищить усю систему міжнародного права разом із усталеними міжнародними гарантіями.

Будапештський Меморандум необхідно сприймати як конвенційний договір основних ядерних держав світу. Він давав непорушні, як здавалось, гарантії не тільки Україні, але й іншим суб’єктам глобального світу. Вони, в обмін на нерозповсюдження ядерної зброї, мали право і захищені можливості на вкладання всіх можливих ресурсів у свій розвиток і прогрес. Фактично, мова йшла про унікальну формулу безпечного світу і його тривалу прогнозовану стабільність. Зухвало відмовившись від своїх гарантій, Росія припинила мирний розвиток світу і дала потужний сигнал для неконтрольованої вже ядерної гонки та інших новітніх видів озброєнь. Включаючи хімічну, біологічну, генетичну, сейсмічну. Одночасно Росія військовим ударом по Україні, запустила складні та малопрогнозовані механізми формування нової економічної кризи. Та неминуче буде нарощувати глобальні дисбаланси, включаючи масштабні гуманітарні деструктивні тенденції і катастрофи.

Для війни з Україною Росія використала модель Майдану в Києві. Умови для протесту є достатніми, але він виникає у своїй динаміці абсолютно несподівано. Політичних лідерів, партій, громадських рухів, які б на себе брали відповідальність за розвиток подій, немає. Якби і не існує. Маси людей швидко організовуються, мілітарізовуються, формують цілі та завдання, вміло пристосовуються вести перманентний супротив, жорсткий, стрімкий високим темпом набираються досвіду, визначають пріоритетні цілі для атак, захоплюють території та приміщення, висувають вимоги, звикають до застосування сили і зброї, деморалізують слабких громадян, інтелігенцію, корумпованих чиновників і правоохоронців.

Антимайдан.

Все інше – у відмінностях. Протест стає радикальним сепаратизмом. При тому, що цю ідеологію на Сході поділяє лише 15-20% громадян. Це призводить до ще мовчазного і пасивного протистояння в середині цивільних громад, але породжує прискорення, включення насильства. Як інструменту його подолання. Тому сепаратизм стає тероризмом. Із захопленням зброї, заручників, органів влади і спецслужб. Під загрозою вбивств, страхом смерті, підкупом, силовим тиском на близьких, людей примушують одягати "колорадські" стрічки. Вони вже "на контролі". Втікати нікуди. Всі "на зраді". У сепаратистсько-терористичній організації включаються групи підготовлених Росією бойовиків, залучаються члени ОПГ і бандформувань. Ними керують офіцери ГРУ, СБУ. В камуфляжах, без розпізнавальних знаків, опираючись на штатну кількість бійців армії РФ із загонів з проведення спецоперацій за межами Росії. Вони готують ідейно-політичну, регіонально-суспільну, матеріально-технічну базу для швидкого просочення регулярних підрозділів Росії на територію України.

Це й і є новий тип асиметричної війни. Нею одночасно керують військові, спеціалісти з проведення спецоперацій, цивільні політологи та політтехнологи.

Нова українська влада виявилась абсолютно неготовою до захисту держави та українського народу в цих умовах. Попередньо вже можна зробити висновок, навіть не читаючи мемуарів Наполеона, Бісмарка, Манергейма і теорію війни Клаузавіца. Українські політики, без пояснення причин і за незрозумілих обставин, легко віддали Крим Росії. Вона цього не очікувала, але так же легко справилась із несподіваним подарунком та швидко перетворила його на конституційному рівні у свою чергову провінцію. Путін призначив Аксенова губернатором Криму. Влада нічого не пояснювала, сховалась у кабінетах, де ще пахне Януковичем, Пшонкою і Захарченком, ображаючись на всіх, хто намагався і намагається допомогти їй не допустити подальших фатальних помилок.

Невтішний і сумний час. Влада жодного уроку із поразки в Криму не взяла і брати не хоче. Чому? Перший висновок. Фатальною помилкою Майдану стала згода на створення партійного уряду. Причому з людей, які мали мінімальний рейтинг довіри, ніколи не відрізнялись особливою рішучістю і дієздатністю. Помилки багатьох із них під час Майдану були очевидні. Тому прогноз на майбутнє не міг бути оптимістичним. Потрібен був технічний уряд на манер Лешека Бельцеровича і Маріо Монті. Політики у Верховній Раді могли цілком задовільнитися формулою управління державою, закладеною відновленою Конституцією 2004 року.

Натомість нова влада привела на ключові управлінські найвищі крісла активістів того ж Майдану. В більшості з них немає не лише необхідної освіти і досвіду, але й спеціалізованих знань, вмінь в проведенні антикризових заходів і швидких реакціях на зміни різних кон’юнктур. Як і не було готовності очолювати владу. Окрім того, було очевидно, що конфлікт з правоохоронними органами, головним чином із силовими підрозділами, досягнув свого максимуму. В зв’язку з цим невміння напрацювати прогноз на необхідність надзвичайного і пріоритетного створення силового блоку уряду, проведення швидких спецоперацій для затримання основних організаторів та виконавців вбивств разом із насильством на Майдані, призвело до масового саботажу в міліції, СБУ і російської підривної роботи та професійної деморалізації. Проблемою також стало й те, що ключові посади в державі зайняли люди недостатньо рішучі, несамостійні, які не мали жодного досвіду прийняття надзвичайно складних рішень та дій в умовах галопуючої, ускладненою військовим фактором, кризи. Все це посилює масова корупція і постійні підозри влади у часі в її схемах.

Тому висновок другий. Тимчасові політики, які визначально назвали себе "камікадзе", не змогли взяти на себе відповідальність за протистояння з Росією. Вони переклали її на погано організований Захід, на ініціативи громадян та військових. Не отримавши команд, майже 25 тис. вояк в Криму закрилися в портах і на військових базах та врешті здалися на милість Москві. Майже дві третини з них перейшли на службу в російську армію. Це неймовірно боляче вдарило по громадянському суспільству, українським Збройним Силам і нанесло чутливий удар по їхній боєздатності. Ніхто не поніс жодної відповідальності. Політики, як Західні лідери, почали літати в економкласі. Але на відміну від традиційних європейців, ніхто своїх помилок не визнав і у відставку не подав. Вони захищали і захищають своїх лідерів які висунули свої кандидатури на посаду президента України. Це і є, найшвидше, реальною метою їх врядування. Не сумніваємось, за спиною уряду Турчинова-Яценюка стоїть Юлія Тимошенко, яка і приймала основні рішення у зв’язку з військовою ескалацією в Криму. Як і на Сході. Разом з Тягнибоком. З яким вони ділять всю владу в Україні. Їхня обережність не допустити насильства, кровопролиття були пов’язані виключно з пропозиціями політтехнологів показати "м’який патерналізм", ліберальність, політичну толерантність на тлі диктатора Януковича, винного у масових вбивствах та звинуваченнях на міжнародному рівні Кремля в насильницькій ідеології українського Майдану.

Ця помилка вже коштує нам п’ятої частини України. Зараз вона може привести до втрати індустріального Сходу, де виробляється основна доля ВВП.

Висновок, таким чином, третій. Президентські вибори з 25 травня мають бути перенесені на невизначений термін до моменту відновлення суверенності України. Хоча би на Сході.

Зрозуміло, що всі кандидати та їх партії зустрінуть цю пропозицію в "штики", оскільки вони стурбовані, як завжди, бажанням влади. Ми, навпаки, відновленням цілісності держави. Тим більше, що реально провести виборчу компанію на Півдні та Сході швидше за все буде неможливо. Її легітимність може виявитися критичною або надмірною низькою. Дестабілізація, територія войовничого сепаратизму, велика кількість терористичних проявів, інтенсивність просочення на територію України російських військових постійно зростають. Протирічні заяви українських політиків добавляють невпевненість і нарощують внутрішній страх. Ультиматуми по складанню зброї і добровільною здачею в полон терористів залишаються марнотними. Бо інші високопосадовці, зустрічаючись із власником Донбасу, категорично заявляють, що влада до протестуючих застосовувати насильство не буде, врахує їхні вимоги і все буде вирішувати шляхом переговорів. Після цього, чомусь інтенсивність зростання тероризму та збільшення присутності російських військ швидко нарощуються. Може тому, що ми неадекватно відмовляємось від військового супротиву.

Юлія Тимошенко на телеканалі "Україна" закликає до миру, переговорів і відкидає застосування будь-якої сили проти терористів на Сході. Наступного дня вона кардинально змінює точку зору, а ще через день - створює штаб супротиву із колишніх військових і спеціалістів по військових стратегіях. Це прямий шлях до громадянської війни, до включення цивільного суспільства в збройне протистояння. Можливо, це виправдано ситуацією, якою більше володіє лідерка БЮТу?

Навіщо? Адже у нас є Генеральний штаб, Збройні Сили, Спецслужби, професійно діючі військові. Вони чекають команди розгорнути військову операцію на Сході по припиненню просування російських військ на територію України. Разом із спецслужбами, вони готові провести широкомасштабну одночасну комплексну антитерористичну операцію по ліквідації терористичних банд та профілактиці незаконних збройних формувань. Для цього поки що є всі необхідні та достатні ресурси. Треба жорстко закрити кордони з РФ, встановивши на них ешелонований військовий контроль. На іншій території діяти в режимі особливого стану. Найкраще ввести на 30 днів воєнний стан, перенісши вибори – на 25 червня. Або амбіції політиків, або ми врятуємо державу. Є висока вірогідність, що вирішити одразу два завдання має надмірно невиправдані ризики. Дальше. Перекрити всі стратегічні дороги, комунікації, ізолювати від громадян усі озброєні групи, арештувати всіх організаторів і активних виконавців терористичних актів. Іншим оголосити амністію після добровільної явки з повинною.

У зв’язку з цим, незрозумілою і ризикованою є пропозиція влади 25 травня, одночасно з виборами президента, провести всеукраїнський референдум. Очевидно, з питань українського суверенітету і децентралізації влади. Цього в своєму ультиматумі хоче і Кремль. Чи не є це спроба шляхом погодження на дискусію про федералізацію України забезпечити будь-яким чином проведення виборів 25 травня? Абсолютно очевидно, що 15 мільйонів виборців Півдня і Сходу України не зможуть мати вільне волевиявлення, а робота виборчих комісій, як і кандидатів у президенти та агітаторів, не буде прозорою і юридично захищеною. Нові керівники держави, заперечуючи, намагаються переконати виборців, що зрив президентських виборів і є "ключовою вимогою Путіна". В дійсності це не так, оскільки ВВП заявив, що наступна влада в Україні не буде легітимною.

Висновок четвертий і останній. Нам необхідно вибрати між двома проблемами: обранням легітимної президентської влади і збереженням держави та відновленням її цілісності. Зважаючи, що весь цивілізований світ, ООН, ОБСЄ, Рада Європи і навіть президент Білорусі Лукашенко, визнали чинну владу цілком легітимною, то їй варто негайно зосередитись на захисті держави. Найкраще провести власну необхідну і жорстку ротацію з посиленням силового і економічного блоків в Уряді, заміни активістів Майдану в ньому на професійних, антикризових, рішучих управлінців, посилення ролі і функції Радбезу, і розширення його складу за рахунок максимальної кількості силовиків, військових, та відомих стратегів а не його скорочення і висунення через парламент стратегічних концепцій по модернізації управління країною з метою їх широкого суспільного обговорення.

17 квітня в Женеві, Київ, разом з Вашингтоном і Брюсселем, вперше, після початку війни почне розмовляти з Москвою. Про відновлення суверенної дієздатності України. Для цього потрібно висунути вимогу, без задоволення якої продовження наступних переговорів буде лише поганою традицією: провести деокупацію Криму і деескалацію активного військового конфлікту на Сході країни. Важкий дипломатичний танк Москви, керований кращим радянським дипломатом Лавровим, навряд чи має задню передачу. Та й башта з величезною гарматою грізно буде дивитися на Захід. З неї нещодавно вилетів снаряд до європейських лідерів із газовим ультиматумом. Суть його до банальності проста. Якщо Європа не відступить від України, то з осені цього року вона залишиться без газу. А із США, наприклад, Москва перестане працювати на космічній МКС. Снарядів у танку небагато, але команда Путіна щодня їх виготовляє.

Треба діяти асиметрично, об’єднавши зусилля із Заходом. Правда, якщо той втретє не допустить помилки щодо новоявленого величезного агресора. Після лінивої Ліги Націй і самозадоволених Даладьє з Чемберленом, які вчинили Мюнхенський договір і випустили на волю амбітний Третій Рейх. Після Ялтинської конференції, коли Рузвельт і Черчилль виписали вексель Йосипу Сталіну на управління третиною Європи та створення комуністичного концентраційного табору народів, які на 50 років були закриті за залізною завісою холодної війни.

Використовуючи Генасамблею ООН Україні треба вимагати міжнародного суду над Росією на її воєнну агресію проти суверенної країни або спеціального трибуналу по відшкодуванню збитків та встановлення репараційних виплат за незаконне користування її територією. Наприклад 100 млн. доларів за день використання Кримом в інтересах Росії. У неї надзвичайно багато активів у світі які завжди можна передати Україні, якщо Росія відмовиться платити.

Наша військова рішучість сьогодні і завтра є єдиною протидією розпаду і дезінтеграції України. Влада має діяти або піти. В Україні достатньо рішучих до активних дій і готових на самопожертву політиків. Інакше наш чекає тривалий занепад і васалізація. А Захід буде жити в світі Путіна. Бо перший уяви немає, що Росія може ще зробити. Проте, другий, точно знає, що Захід буде робити, але більше того, він точно знає, що Захід робити не буде. Воювати.

Це вже створило надзвичайно небезпечну асиметрію в центрі якого, як Бермудського трикутника, опинилася Україна. Вона якось знітилась, зіщулилась, принишкла. Немає волелюдних мітингів по її містах і містечках, не дзвонять в набат її церкви і монастирі. Чогось чекає. Дива, яке може статися поза волею її народу і діями її влади. Але його не сталося навіть у Страсну П’ятницю, коли народ, помилувавши злочинця Варраву, відправив Єдиного Праведника і Великого Поборника його свободи на Хрест Голгофи.

Наши блоги