Око за око. Реванш

Війна продовжується. Росія зірвалась з ланцюга, на якому ледве тримала себе чверть століття. Вона знову інвестує в кризу світопорядку.

Глобальне вторгнення західної цивілізації в масову свідомість швидко почало роз’їдати, руйнувати "Руський мир". Єдину дитину Владіміра Путіна, що ще не покинула пробірки. Генетично модифіковану великодержавними шовіністами російської партії вічної війни. Як вовчиця, він захищає її. Зброєю, енергоресурсами і підступністю розширюючи територію "життєвих інтересів" для неї.

Злу імперію комунізму СРСР змінив "комерційний імперіалізм" РФ. Світу легше не стало.

Взяття Криму – перший крок. Над Україною вже висить загроза військового вторгнення. Ніяких переговорів. Полонених не брати. Або ти присягаєш на відданість Росії, або ти - ворог. Де живуть етнічні росіяни і російськомовні слов’яни, - території стратегічних пріоритетів і життєво важливих цінностей. Захист і гарантії возз’єднання їх з батьківщиною віднині вона збирається гарантувати. Економічною і військовою агресією. Аж до нанесення превентивного ядерного удару. Це неминуче змінить всю архітектуру світової безпеки і інструменти колективного управління нею. Разом із міжнародним правом, спільними гарантіями і системами контролю над гонкою озброєнь. Бо існуючі – РБ ООН, ОБСЄ, НАТО, чисельні безпекові конвенції, - втратили пряме призначення. Це вже кліматичні органи.

Предтеча хаосу?

Захід надто закомплексований і самовпевнений, аби в це повірити. Ще недавно, в 2008 році, він байдуже спостерігав за вбивством Росією на межі геноциду грузин і фактичну анексію нею Абхазії та Південної Осетії. Потім, саме в такому настрої запустив тяжку глобальну фінансово-економічну кризу. Вихід із неї відбувається без третьої світової війни на ринках грошей, товарів і послуг. Високорозвинуті індустрії, створюючи інтегровані економіки нового економічного переділу, прирікають інший світ історичним періодом залишитись їх сировинним реципієнтом.

Росія – в жалюгідному стані.

Одночасно, перезавантаження світу міняє цивілізаційний простір. Західний мейнстрім швидко вестернізує народи. "Арабська весна" і "Революція гідності" в Києві доказують силу цих процесів. Це м’яка і тривала еволюція. Шанс отримують всі. При одній умові. Цінності Заходу формують пасіонарний вибух. В кінці процесу саме він стане глобальним управляючим. Завдяки неможливому компромісу - між часом і простором. На основі Інтернету. Змінивши одноосібні США, які заступили керувати світом після Великої Британії. Друга світова війна перезаснувала світ. Бреттон-Вудська угода, ядерна зброя і холодна війна із Совєтським Союзом перетворили його в різнополюсні, взаємочужі політекономічні організми, які безперервно озброювались. Один проти одного. Карибська криза 1962 року тримала вже палець на ядерній кнопці. Анексія Криму може знову відкрити "ядерний чемоданчик". Війна мало керується логікою.

Росія вимушено стає СРСР. Модернізація неможлива, якщо цей штучний конгломерат етносів і географічних пустель не розпадеться. Попри все, вона продовжує підкорювати народи і завойовувати території, що не поглинуті Заходом. Силою, підступністю, покровительством неофеодалізму. Кремль так і не зміг створити Антизахід через Євроазес і Митний Союз. Диктатори не поспішали інтегруватись у відсталу імперію.

Тоді Владімір Путін обрав війну. Наскільки впевнені в собі зараз Назарбаєв, Лукашенко та інші правителі по її кордонах?

До 21 лютого демонічний господар Кремля ще не мав ясного плану нападу на Україну і анексію Криму. Але про це безперервно думав. Він вважає його, як і більшу частину України, генетичною частиною Великої Росії, а населення – етнічно або ментально російським. Воно продовжує масово споживати традиційну російську культуру і побутово підтримувати її звичаєві традиції. Об’єктивно. Українські правлячі і опозиційні еліти, в боротьбі за владу і власність, змушено підтримують цей процес. Тому Москва впевнено контролює державний розвиток України і її цивілізаційні мрії. Разом із правлячими кланами, значна або більша частина яких залежить від Росії.

Таким чином, Україна приречена була існувати в історичному шпагаті. Між Заходом і Росією.

Це зараз позбавляє її стійкості та рішучості протидіяти її військовій агресії. Стати патріотами, а не колабораціоністами.

Насправді Путін не хотів війни з Україною. Нею, в кращому випадку, він може отримати не більше її третини. Янукович, від Ужгорода до Севастополя, слухняно мав привести її у Євразійський Митний Союз. Цілком демократично і при традиційній згоді Заходу.

Його зрада у Вільнюсі, Майдан, масові вбивства беззбройних людей, потужна підтримка Києва Західним світом, змусили Путіна діяти швидко. Надто швидко. Узгоджена "втеча" Януковича вже нічого не вирішувала.

Такого або кращого шансу у ВВП могло й не бути. На відміну від багатьох, він побачив в Києві цивілізаційну революцію. Вкрай небезпечну для Росії. Вона неминуче її розхитає. Рано чи пізно знищить "Руський мир". В Україні єдиного лідера немає, опозиційні еліти, які миттєво захопили владу, слабкі, погано організовані, взаємопоборні, малодушні і недосвідчені.

Російські збройні сили взяли Крим "без єдиного пострілу, без єдиного збройного зіткнення і не було людських жертв". Це Путін. На церемонії підписання Угоди про входження Криму в склад РФ 18 березня він подякував "українським військовослужбовцям, а це немалий контингент – 22 тисячі людей з повним озброєнням… які не пішли на кровопролиття…". Не приховуючи сарказму. Зрозуміло. Російських військ було значно менше, не більше 15 тисяч. Українські політики з ним солідарні.

Капітуляція без крові і жертв? А як тепер дивитись у вічі героям Крут і Небесній Сотні? Як ці політики збираються дати відсіч агресорам на східних рубежах України, коли, володіючи повною стратегічною перевагою, легко віддали Крим Росії? Вони ще й намагаються перетворити це в якийсь особливий подвиг, віддавши з п’ятою частиною України 39 танків, 258 БТРів, 60 артустановок різного калібру, всю авіацію і більшу частину флоту України!?

Анексія Криму – плацдарм для просування Росії в глибину України. Інакше Путін не досягне геополітичного реваншу і не зможе закріпитись на стратегічному Дніпровському розломі.

Легкість успіху, малобюджетність операції, ефективна мобілізація сепаратистів і російських шовіністів, відсутність будь-якого спротиву, наївний пацифізм, розгубленість, некерованість військового конфлікту з боку України, лише початковий перелік проблем, які розпалюють уяву кремлівської тусовки і їх великодержавні амбіції. На Півдні і Сході України розгортається аналогічний кримському сценарій. Вимоги "етнічних росіян і російськомовних співвітчизників" Путін вже реалізує. Він висунув Україні безпрецедентний для XXI століття ультиматум. Десуверенізуватись. Тобто українському народу треба добровільно відмовитись від державності, віддати право на "самовизначення" екстремістам і швидко організованим, за сприяння ФСБ, сепаратистам та кримінальним угрупуванням. Російське військо вже давно чекає команди прийти їм на допомогу, грюкаючи на кордонах великою військовою машиною.

Вони не страшаться крові і хочуть воювати.

Здається, що на цей раз великого кровопролиття уникнути вже неможливо. Як і не вдасться швидко зупинити голодного після чеченської і грузинської крові агресора. Хіба, що народ знову змінить владу і виступить супроти Імперії. Як проти Януковича і "Беркуту".

Російське суспільство хоче війни. Рейтинг Владіміра Владіміровіча на кримській війні виріс на 13% і досяг першого максимуму – 75,7%. Понад 80% росіян підтримують братовбивство і анексію Криму. Разом з Півднем і Сходом України. Вони не сумніваються в успіху. Їх не цікавлять можливі жертви і неминучі втрати. Вони не бояться санкцій та ізоляції. Їм не страшно. У них раптом зникла жалість, співчуття і миролюбність. Може, ми такими їх лише уявляли?

Вони поступово перероджуються. З суспільства, що мало шанс на "руський модерн", несподівано перетворюються на агресивних і кровожадібних завойовників. Транзит російського суспільства відбувся по колу. Воно повернулось в початкову стадію в радянський народ. Він аплодує війні з Україною. Ще учора - братським народом. Вимагає реваншу. "Россия – это судьба!" Найбільше турбує, що послідовними реваншистами стають все більше освічених, з високим рівнем життя і вмонтованих в цивілізаційні процеси, росіян. Це ще не "хунвейбіни" (червоні вартові), які пластиковими книжечками-цитатниками забивали до смерті китайську інтелігенцію. Але вже й не учасники цивілізаційного мейстріму.

Українці в глибокому потрясінні від рясних сліз щастя і фанатичної екзальтації Валентини Матвієнко на оперетковій церемонії оформлення Кримської колонії.

Росія, якщо йти за Дмитром Биковим, це вже не народ, "а влада і тільки влада, чинити опір якій готові не більше 2-5% населення".

Можливо, це результат тотального і тривалого пропагандистського бомбування? У виступі Владіміра Путіна неправди, маніпуляції, перекручування фактів, складених в інформаційну кинжальну кулеметну стрічку, було так багато, що стомлений мізок мусив або виключити його, або у все повірити. Без роздумів і аналізу. Від Бєлгорода до Владивостока. Жодного компромісу. Ні з ким. Чорне і біле. Суцільна омана і маніпуляція фактами, накладеними ще й на недипломатичну агресію, пролунали у виступі на РБ ООН 19 березня постпреда Росії Чуркіна. Емоційне зауваження блискучої Саманти Пауел, що "це фантазія в стилі Чехова" мало на увазі, найшвидше, що Антон Павлович описував зовсім іншу Росію. Може, він все видумав про неї?

Це накладається на специфічний російський національний патріотизм, що є найпотужнішим джерелом політичної диктатури. Та повністю контролює національну економіку в "національних інтересах". Лібералізм неможливий. Ринкова конкуренція адмініструється владою. Середній клас із носія демократії перетворюється в містечкових націонал-патріотів, яких щодня пестить газпромівський монстр НТВ. Вам нічого це не нагадує?

Правлячі в Україні політики відмовились від військового супротиву Росії і допустили мілітаризацію населення Криму. Вони не готові назвати причини цього аншлюсу. Разом із шовінізмом та українофобством місцевих та прибулих росіян, це забезпечило високе антиукраїнське піднесення і створило на півострові демонстративну проросійську громадянську більшість. Під прикриттям бездоганної військової агресії. Аргумент, що застосування зброї привело би до повторення Чехословаччини, Угорщини, Грузії – неприйнятний. Тому, що немає жодного відношення до військових стратегій.

Всесвітня історія не знає воєн без людських жертв.

Візьмемо в підтримку друга. Генія теорії війни Карла фон Клаузевіца: "В таких речах, як війна, помилки від доброзичливості являються найгіршими зі всіх". І ще. "Війна є вкрай небезпечною справою, в якій найгірші помилки відбуваються за доброти".

Ми в часі асиметричних, модельних воєн і військових конфліктів. Прямі збройні зіткнення, жертви можуть бути. Як виключення із правила – досягати військової перемоги із розумним використанням сили.

Нас назвуть провокаторами.

Звернемось до світових військових аналітиків. Більшість – треба негайно було вводити в Криму надзвичайний або воєнний стан легітимним парламентом. Януш Бугайський рекомендував швидко направити війська на захист, "кримського регіону, в тому числі й спецназ, аби він взяв під охорону держзаклади". Тоді туди приїхало би багато західних військових спостерігачів. Деймон Уілсон вважає великою помилкою відмову України від активного використання військових. Треба було "вивести військових в Криму на вулиці, щоби блокувати просування росіян. Заміть цього в блокаді опинились українські військові бази, оточені натовпами проросійських "добровольців". Крім того "Україні треба було вивести свої кораблі в море, а вони, натомість, опинилися в западні в порту, заблокованими трьома затопленими на вході в гавань російськими суднами". Хезер Конні, яка очолює європейську програму в Центрі стратегічних і міжнародних досліджень, чітко визначила, що "без військової відповіді захоплення Росією Криму неможливо було відвернути, і президент Путін це розумів". Тому діяв вкрай обережно, крок за кроком перевіряючи можливу силу супротиву. Це безпрецедентна історія воєнної поразки! Якщо не брати до уваги безкровні аншлюс Австрії і анексію Чехословаччини Гітлером, якими був ліквідований Версальський порядок.

Це тільки мікрорезюме, які не спрацювали. Бо за військове планування взялись політики, які виявились неготовими діяти швидко, рішуче, опираючись на військових. Важко також собі уявити в цих умовах головнокомандуючими природного пацифіста і морського адмірала, флот якого складався із двох десятків військових кораблів.

Страх політиків за можливу кров війни паралізував Генштаб і деморалізував майже 25 тисяч військовослужбовців на 40 базах в Криму. Вони закінчують здавати зброю ворогу і місцевим парамілітарним загонам, і, в більшій частині, присягають на вірність Росії. У цьому немає їх вини. Відповідальні політики і військові генерали в Києві. Послухаємо Клаузевіца. "Перемагати противника без пролиття великої кількості крові… насправді велика брехня, яку необхідно відкрити".

Захід пасивно і неоднозначно відреагував на події в Криму. Його лідери обмежились заявами про невизнання псевдореферендуму і ввели "три хвилі" персональних санкцій проти кількох десятків чиновників і декількох бізнесменів Росії. ООН не змогла прийняти жодного документу, який би засвідчив, що Росія має повернути, під загрозою важких санкцій, Крим Україні. Її Радбез заблокований Росією, а Генасамблея, яка може тільки рекомендувати, довго не збирається. За цей час Росія, на конституційному рівні, включила Крим і Севастополь у склад РФ.

Виникла нова мегареальність. Надовго.

Обама відмовився надати пряму або опосередковану військову допомогу Україні і обмежився погрозою ввести санкції "для ключових секторів російської економіки". Авіанесуча група на чолі з авіаносцем "Дж. Буш", викликавши ейфорію у маргінального українського політикуму швартовкою в Анталії, повернулась на Близький Схід. Реальну, а не придуману противниками Росії, зону важливих геоінтересів США.

ОБСЄ, невпевнене дитя демілітаризованої, з вічним комплексом вини, Європи на чолі із Німеччиною, принишкла і боїться будь-яких радикальних ініціатив.

Українським політикам вкрай потрібен будь-який позитив, аби якось зняти суспільну напругу внаслідок кримської поразки і загрози ескалації війни на Півдні і Сході. Під їхнім тиском, 21 березня підписана політична частина Угоди про Асоціацію з ЄС. Її ніхто, окрім МЗС Кремля, особливо й не помітив. Це тільки невизначена політична декларація, неясний протокол про наміри. Попри всю актуальність – жодного слова про гарантії територіальної цілісності України, чи деокупації в Криму. Разом із готовністю захищати від подальшої агресії асоційованого партнера. Ні в тексті, ні в заключній Заяві.

США, Велика Британія і Франція, по суті, відмовились від гарантій Будапештського меморандуму територіальної цілісності і забезпечення суверенітету Україні. Військової операції проти Москви не буде. ЄС, яка оплатила військову агресію проти України, дорого купуючи в Росії енергоресурси, вкладаючи великі інвестиції в Північний і Південний потоки, промисловість, економічні санкції вводити не збирається. США діють вкрай обережно, не включаючи жодного серйозного стратегічного інструменту тиску на Москву. Всі чекають наступного кроку Путіна. Якщо він обмежиться анексією Криму, буде діяти "м’яка сила" США і ЄС.

Дипломатія і персональні санкції. Вони тільки мобілізують навколо Путіна "партію війни". Якщо вона продовжить рухатися в глибину України, Захід воювати не буде, але вдасться до системних політичних і економічних санкцій. Він до кінця буде думати про підтримку балансу сил в Європі. Той тримається на стабільності Росії і її військовій толерантності. Зараз він порушений війною з Україною. І ще. Він скріплений складними компромісами, які важко сходяться в консенсусі геополітичної стабільності Європи. Все одно, це буде тільки "м’яке стримування". Як нейтральна земля між війною і миром.

Ключ – в позиції Німеччини, яка традиційно підтримує Росію. Їй в найближчий час прийдеться стати жорстокою. Або гасити бунт країн Центральної Європи. Особливо Польщі і наляканих Росією народів Балтії. Тріщини вже помітні. Їхні еліти все більше і наполегливіше втікають під воєнну юрисдикцію Вашингтона, узгоджуючи з ним свою зовнішню політику. На тлі закликів Джона Маккейна і Діка Дурбіна, які вимагають озброїти українців і терміново розмістити системи ПРО в Польщі і Чехії, Гельмут Коль скаржиться на "відсутність чутливості" у відносинах ЄС із Путіним, застерігаючи від небезпечного "заклику до зброї".

Попри кабінетні стратегії, Захід разом із Україною, сів у шпагат. Асиметричний. Між реальністю і Росією.

З одного боку, треба будь-якою ціною, зупинити дрейф в сторону гарячої війни. Розуміючи це, Путін буде діяти ще більш рішуче, приховуючи зловіщі плани, шантаж про "втрачені території" і захист співвітчизників на життєво важливих рубежах.

З другого – вже очевидна недовіра до сили Заходу. Його дієздатності і лідерства. Це може породити реакцію напів - і розпаду його системи, дезінтеграцію і цивілізаційну кризу. Цього й добивається Владімір Путін. Але ніхто в це повірити не хоче. Як і в анексію Криму. В Угорщини є претензії до Румунії щодо Трансільванії, в Румунії до України щодо Буковини і Одеської області, Угорщини до Сербії щодо Воєводіни, Албанії до Греції щодо Епіру, Албанії до Македонії щодо Тетово. Сербія знову підніме тему Косово. Є чутливі етноанклави в Іспанії, Італії, Бельгії, Великобританії.

Заходу варто швидко вдатися до жорсткої дипломатії і більш ультимативних переговорів з Росією. Вона продовжує атакувати. Через "ущемлення прав росіян" незахищені після України нічим країни Балтії, Молдови і, навіть, Фінляндії. Завдяки ЄС, у Росії достатньо фінансових ресурсів, аби добре розхитати і дестабілізувати Західний світ. Захищаючи Сирію, декілька тижнів тому, вона запропонувала, Ірану збудувати два нових невоєнних реактори. Ця непряма підтримка його воєнних ядерних програм може зірвати переговори із США. Це не єдине місце, де вона може вдарити по Вашингтону. І вона саме в цей час готова діяти.

Росія хоче стати наддержавою. Без особливої модернізації. Економічної і політичної. Вона примушує Захід прийняти її правила гри і залишати світ в невизначеності і без гарантій порядку. При цьому, використовуючи його для роботи на її копальнях. 11 березня в Москві президент "російських залізничних доріг" Якунін запропонував інвестиційний мегапроект попередньою вартістю біля півтрильйона євро - "Трансєвроазійський пояс розвитку". Його суть – зв’язати сучасною інфраструктурною мережею російське побережжя Тихого океану з єврокраїнами. Аж до Атлантики. З прямими транскоридорами до Китаю, а також з Північною Америкою. Залізною дорогою з Аляскою через Берінгову протоку. Навколо, в 200-300 кілометровому поясі, будуть збудовані нові мегаполіси і виробничі центри, а також створені 10-15 нових видів промисловості на основі надсучасних технологій. По задуму Путіна, Трансєвроазійський пояс розвитку має зблизити інтереси трьох великих економічних систем і "дати гарантію геополітичної безпеки для всіх" (???). Зрозуміло, історичним центром безпекової гарантії світу стане Росія. Вона буде врівноважувати дві мегасистеми: Китаю і Заходу.

Із анексією Криму Росією виникла нова геополітична реальність. Чим дальше від моменту прямої військової агресії проти України, тим м’якіша і поступливіша буде дипломатія щодо Москви. Тому Путін і насміхається та іронізує. Захід не поверне Крим Україні. Треба відмовитись від цього прогнозу. В Києва немає для цього ніяких підстав і ресурсів. Політики обманюють нас, коли кажуть, що "ми повернемо Крим". Він вже невід’ємна частина Росії. Для його деокупації потрібно: а) інші політики і інші військові; б) сила, що переважає силу Росії – політична, економічна і військова, чого немає в України і в осяжний історичний період не буде; в) бажання самої Росії, яке може виникнути тільки після демократичної революції або кризи її розпаду.

Не впадайте у відчай. Може бути й інший сценарій повернення Криму. Коли його населення, або найбільш радикальна частина захоче або створить такі умови, що Росія змушена буде на них погодитись. Звичайно, під невпинним тиском світу. Можливо, почати з вимог про створення внутрішніх автономій кримськотатарським народом українською меншиною з належним переліком прав та гарантій. Для їхнього захисту вимагати у ООН, ОБСЄ введення поліцейсько-миротворчої місії. Тобто, Крим має стати гарячою точкою для Росії.

Для цього Україна мусить почати з Росією асиметричну війну – реалізацію сили слабкого проти слабкості сильного. Від "непрямих" військових дій - до постійного супротиву на захоплених територіях, від політичних перемог - до моральних переваг. Нехтування всіма етичними нормами ведення бойових дій. Війну завжди програє той, хто втратив політичну волю до її продовження внаслідок втрати суспільної підтримки цілей війни. Вона одна і абсолютна: захист України і відновлення її суверенітету.

Треба пам’ятати, що Росія готова до абсолютної війни. Це тотальна готовність, бажання і її суспільства. Ультимативна вимога до нас – десуверенізуватись. Таким чином гарантувати штучним розколом України буферний пояс нейтралітету із НАТО. І відмовитись бути народом. Асиметрія війни. Це на оглядовий час робить неможливим справедливе примирення з Москвою, відновлення ринків і стратегічної кооперації.

Тому, дуже слабкою виглядають заяви українського уряду про відкладання підписання економічної частини Угоди про Асоціацію з ЄС, виключення з порядку денного питання щодо НАТО, уникнення рішень військового характеру щодо формування ударного бронетанкового угрупування на всій довжині кордонів з Росією і, бодай би, виведення із Криму українських військових зі всією зброєю і матеріальними ресурсами.

На тлі непродуманих рішень про скасування мовного закону, про візовий режим із Росією, жорсткого і малопродуманого Закону "Про режим тимчасово окупованої території" і провокацій владної "Свободи", які живлять російську агресію і лякають Захід.

Попри це Уряд чекає ще один фронт – внутрішній. Швидко росте недовіра до влади. Протестні настрої можуть вибухнути ще одним Майданом і Воєнними Вічами в умовах глибокого економічного спаду, галопуючої інфляції, девальвації і найстрашнішого ворога стабільності – паніки. Вона вже вселилася в значну частину працедавців, які експортують капітали разом із родинами в стабільні країни.

Народ який не бореться за себе, за свою свободу, зникає. Бог, аби не втратити Ізраїль, уклав з його народом Закон. Єдиний: "Око за око, зуб за зуб" (Второзаконня. 19:21). Він був священним і досконалим. Готував прийняти Ісуса, Месію, Христа. "І не беріть покутний дар за душу вбивці, лиходія, якому належить померти, але смерті буде він відданий". (Тора). Це таліон – спричинене зло в точності відновлюється покаранням.

Після жертви собою Спасителя Закон весь час намагаються скасувати. Бо сказав Він: "Ви чули, що сказано: око за око і зуб за зуб. А Я кажу вам: не протився злому. Але хто вдарить тебе в праву щоку твою, оберни до нього другу". (Матфій, 5:38-39).

Для когось це неподоланий конфлікт Старого і Нового Заповітів. І хтось втікає від супротиву злу, не б’ється з агресором, ховаючись за страх і невпевненість, а тим полегшує ворогу вертати народ в рабство і здійснювати реванш.

Хтось б’ється за свою свободу до крові і вічно живе Героєм. Як Небесна Сотня. Якби вони слухали політиків…

У 1948 році єврейське населення на захист щойно створеного Ізраїлю за цим законом розбило вщент регулярні і набагато сильніші збройні сили семи країн: Сирії, Лівану, Трансіорданії, Саудівської Аравії, Іраку і Ємену. Ї з того часу політики Ізраїлю не програли жодної війни,оберігаючи народ і відстоюючи державу в постійній облозі ворогів.

Око за око, зуб за зуб. Україна назавжди!