Про вишиванки і не тільки. Лист Анатолію Стріляному

Шановний пане Анатолію!

Дозволю собі кілька ремарок з приводу останньої радіопрограми "Ваши письма". Оскільки формат передачі презентовано як Ваші відповіді на листи "о человеческих судьбах", сподіваюсь, одна "человеческая судьба", якої Ви торкаєтесь побіжно, змусить Вас переглянути деякі оцінки. Надія незначна, та все ж спробувати, гадаю, варто.

Мова про програму від 02.02.2013. Ви починаєте з того, що Вам пишуть з Праги і запитують, чому там наразі осів Андрій Шкіль. На питання Ви не відповідаєте – ані прямо, ані опосередковано, ані у позитивному, ані в негативному для Шкіля ключі. Все, що Ви пишете, є для мене якимсь незрозумілим і, даруйте, дешевим "стьобом", причому анітрохи не дотичним до суті питання.

Цитую дослівно: "В каждый данный момент у каждой страны есть своё отличие, свой значок. У Чехии вот – значок страны, в которой ищут прибежища более или менее известные участники украинской междоусобицы. Или такие, что хотят стать более или менее известными… Ондрей Шкит из вашего письма – это Андрей Шкиль, бывший депутат, известный оппозиционер, носит белую вышитую рубашку под пиджаком. Это что-то вроде опознавательного прикида. Я тоже когда-то попробовал таким способом подчеркнуть свою народность. Много лет назад… Европейский пиджак требует космополитической белой рубашки, желательно - с галстуком, а я заменил её национальной, вышитой, без воротника. Мать мельком взглянула на меня и хмыкнула: "У кожусі босяком".Так она всегда отмечала какую-нибудь несуразность в одежде. Это выражение кажется мне более ёмким, чем про корову под седлом. Дело в том, что босиком круглый год, невзирая на морозы, в старину ходили некоторые юродивые. То есть, мать хотела сказать, что у меня не только дурной вкус, но и в голове не все дома"…

Що то було, пане Анатолію? До чого цей пасаж? Яку інформацію він несе? Ту, що у Шкіля "не только дурной вкус", а й інші, не менш значимі, з точки зору Вашої мами, проблеми?

Дозвольте я Вам поясню, чому Андрій Шкіль носить "белую вышитую рубашку под пиджаком". Річ у тім, що він почав так одягатися іще в тюрмі. А, вийшовши звідти, не захотів міняти стиль одягу, який став для нього дещо більшим, ніж просто "прикид". І річ тут не в народності, і не в бажанні створити опізнавальний знак, над котрим Ви, кажучи російською, так "ёрничаете" и "острите".

Шкіля затримали у 2001-му за участь в "Україні без Кучми". Били так, що викликані згодом лікарі не могли втриматися на підлозі райвідділку – вона була ковзкою від крові. Це не Шкіль розповідав, а самі ескулапи. А відтак він потрапив до рук рідкісного бидла – "подонков высшей меры", як сказав би пріснопам’ятний Леонід Данилович. Маю на увазі міліціянтів, есбеушників, тюремників, прокурорів, суддів, котрі за людину його не мали.

В суді йому не давали сказати слово, в камері – обшукували, принижували, грозили годувати насильно, коли він голодував. А примусове годування в українських тюрмах – це не катетер у вену, а дещо інша процедура, покликана не так наситити, як зламати морально. Не знаю, а чи "слабо" було б Вам, шановний пане Анатолію, пройти через подібне пекло і не розтрусили по дорозі свою дотепність та почуття гумору?

Але повертаючись до вишиванки. Так от, в тих умовах така сорочка була для нього, якщо хочете, засобом комунікації. Меседжем, що він не "зек", не бандит і розбишака, котрому світило за 71-мою статтею ККУ п’ятнадцять років, а учасник політичної акції – як би хто до неї не ставився. У вишивану сорочку на суді і в тюрмі, де він сидів серед кримінальників, був одягнений не тільки Шкіль, а й інші фігуранти справи.

Повторюю ще раз: в умовах, коли пресу штурханами у плечі (відчуто на собі!) викидали з залу, така форма одягу мала сказати більше, аніж ті кілька хвилин, доки суддя не наказував охороні вирвати з рук відеокамеру. Вишиванка мала ідентифікувати процес з політикою, з боротьбою, з непокорою, що мала місце у державі під назвою Україна, в ім’я котрої і під знаменами та кольорами котрої й провадився протестний рух.

Даруйте, звісно, за пафос, але так воно і було…

Тож від самого початку вишита сорочка була вдягнена не під європейський піджак, а під тюремний "кліфт"… Я – не Донна Каран і не Вівьєн Вествуд, тож не беруся судити, в якій синергії перебувають між собою видана в СІЗО фуфайка, руки у кайданках, заведені за спину, українська вишиванка, автозак та кайма з міліцейських спин.

Вам, як критику високої моди, подаю відповідне фото, де Шкіля заводять до суду – він не втрачає присутності духу, посміхається журналістам, що чекають біля входу… Скажіть, якщо хочете, що це – шароварщина, коли інших, не таких легкотравних, аргументів Вам бракує. А я тим часом нагадаю Вам одну з моїх улюблених композицій В’ячеслава Бутусова з достатньо глибоким змістом:

"Видишь – там, на горе,

Возвышается крест,

Под ним десяток солдат –

Повиси-ка на нем.

А когда надоест,

Возвращайся назад

Гулять по воде со мной…"

В кожного, звісно, свій хрест, і мірятися ними – справа невдячна та доволі інфантильна. Але не кваптеся називати ближнього свого "юродивим", бо завтра хтось назве так Вас. Не розбираючи, чи ви баский кінь, чи корова під седлом, назве виключно самоствердження і брендування імені.

Ми так любимо це робити – залазити як не "під піджак", так в душу, а раптом там, в чужих нутрощах, вдасться виколупати щось незвичне чи недолуге, підходяще для "ржу-не-могу". Трапляються, щоправда, і в наших широтах індивіди, які сім разів відміряють і лише потім відріжуть, але їхні лави рідішають. Я мала надію, що Ви належите до їх числа, але "увы"…

Ви – не належите.