УкрРус

Битва з Путіним. Війна без правил

  • Битва з Путіним. Війна без правил
    EPA

Він довго думав, чекав. У 99-му, маніфестом оголосив дорожню карту Росії: "… советский коммунизм двигался… по тупиковому маршруту…, который проходил в стороне от столбовой дороги цивилизации". У 13-му, на міжнародному дискурсі ультранаціоналістичного "Валдаю", відмовився від "механического копирования чужого опыта" і закликав до "укрепления национальной идентичности". У 14-му – блискавично анексував у реалізацію цієї арійської доктрини Крим і послідовно притягує до тіла нової імперії величезні території Півдня і Сходу України.

Владімір Путін, досягнувши піку свого віку і культовості, розвернув величезного незграбного, у важких пролежнях російського гіганта на 180° на дорогу війни. Старої по суті, але принципово нової по формі. Майже благоденствуючий після восьмибальної глобальної фінансово-економічної кризи 2008 року Захід впав у перманентний ступор. Тільки що він віддав Росії Грузію.

Китай, аби вийти із зони нейтралітету, чекає пропозицій. Від Вашингтону або Москви. Інші, окрім клієнтів Москви, підтвердили вірність все ще керуючій США.

Світ знову, вочевидь, поринув у марево холодної війни. Його порядок виявився не більше, як ілюзією. Ми повернулись у час політики великих держав. Задля неможливої гегемонії Путін поставив на карту Росію. Її повільно витискують на темне узбіччя із G-8, G-20 і, неминуче, із БРІКСу. Вона носій неприємностей.

Дві хвилі нервових і обережно-наївних санкцій, ще недостатньо згуртованої Західної цивілізації, лише розпалили азарт президента Путіна. Перетворили його самовпевненість у непоступливу переконаність. Над Україною сформувався важкий грозовий фронт двох глобальних сил – США, із наплічною Європою, і ненародженої імперії Путіна.

Новий "Фульдський коридор"? У кого першим не витримають нерви?

Путін впевнений, що в Заходу. Той, особливо, про це й не думає. Але тут немає вірного прогнозу. Політики і військові стратеги заручники подій, які мають власні, непередбачувані і незалежні мотиваційні пружини розвитку. Все буде залежати від того, хто перший зупиниться і відступить. Або першим натисне кнопку війни.

Москва, з перевагою у тактичній ядерній зброї, поряд із слабкою, невоєнізованою, з комплексом вічної вини, Європою. США, із семикратною військовою і восьмикратною економічною перевагами над єдиною спадкоємницею СРСР, що несподівано зійшла з рейок світового прогресу, далеко. За Атлантикою.

Обережні пацифісти Обама й Меркель не почнуть реальну війну за Україну. Як не почали її із Башаром Хафезом аль-Асадом, потрапивши в пастку "мирних ініціатив" Путіна. Це і є основа його воєнної стратегеми: мир і дружба в обмін на розширення Росії разом із зупинкою глобалізації. Та загрожує розчинити державу з найбільшою в світі територією в мультикультурності і "огидній толерантності".

Москва оголосила про створення власної консервативної руської євроазійської цивілізації. З географії і раси. Як "последних носителей ценностей древней европейской и римской цивилизации". Для цього Путін, як і Голова Мао, почав культурну революцію. Проти тих же "мультикультуризму і толерантності". 2014 він призначив роком культури. У Росії. 12 грудня, у Думі, він заявив, що в світі "все больше людей, поддерживающих нашу позицію по защите традиционных ценностей, которые тысячелетиями состаляли духовную, нравстевнную основу цивилизации каждого народа, ценностей традиционной семьи, подлинной человеческой жизни, в том числе, и жизни религиозной". Із безсумнівного лідера нації він стає духовним вождем. Це перші важливі кроки до культу особистості. Антиглобалізація – його повивальна бабка.

Не виключено, що саме ця суперсильна ідеологія опору поглинанню Західною цивілізацією народів від Лісабону до Владивостока, штовхає сучасний Кремль на останню війну. Закони в ній встановлює Путін. Це відповідь на "тривале приниження Росії" міжнародним правом.

Як не дивно, Захід, рано чи пізно, змушений буде прийняти якусь частину цих нових правил гри. Як компроміс між війною і війною.

Меншу, яка залишить шанси на відновлення глобального порядку, якщо ЄС і США все таки введуть третю хвилю економічних санкцій. Якщо вони не зламають Путіна, то підірвуть Росію. На цілу історичну епоху. Перший варіант вже на столі – заборона на експорт високотехнологічного обладнання у сфері енергетики, що максимально ускладнить спроби країни вийти за межі традиційного виробництва і ринків збуту. Технологічний голод підірве бюджет. Найперше, військовий і соціальний. Але, головне, обмежить можливості здійснювати крупні угоди з Китаєм і розвивати масштабні проекти по ЗПТ (зрідженому природному газу). Непоганий дуплет!

Більшу, якщо ЄС заблокує американську рішучість не допустити створення агресивного Третього Риму і обмежиться непрацюючою "м’якою силою". Німецькі, французькі, британські, італійські ТНК, що вклали в Росію десятки мільярдів Євро, вимагають компромісів. Із Путіним. Аж до нейтралітету. Париж не тільки поставить йому до кінця року два "Містралі", але й прийме в червні 400 російських моряків для навчання управління ними. Потім, вони легко, під прикриттям 32 бойових "Алігаторів", висадять двохтисячний десант. Може в Одесі, а може й у Балтії.

6 червня Путіна вперше після двох раундів санкцій і анексії Криму, в Єлисейському палаці прийме Франсуа Оланд на церемонії 70-річчя висадки союзницьких військ в Нормандії (D-Day). За участю Обами, Меркель і, мабуть, усіх євро лідерів. Попри незручність для Києва цього факту, неясно, чому в антигітлерівську коаліцію не запрошена Україна, яка внесла найбільший вклад у перемогу, втративши 13 мільйонів життів. Чи Київ вже не сприймається важливою єврокраїною. І хто кому там буде промивати мізки перед традиційним спільним фотографуванням?

Малокомпетентні київські політики в жорстокій пастці. Путін не визнає їх владу, принижуючи їх "фашистами", "бандерівцями" і називає Україну "новоросією" та "недодержавою". Захід і його НАТО воювати з Росією ні при яких умовах не збираються. Сучасної зброї українським ЗС не дають. Перетворити економічними санкціями її в банкрота не наважуються. Якщо вона не перейде до масштабних реальних військових операцій на території України або неприховано й зухвало буде підтримувати "сепаратистських терористів", що може перекинути цей вогонь в Євроунію.

Але Путін досконало грає з маскою Анонімуса. Він поблажливо всміхається і доброзичливо хитає головою. У цей час його розвіддиверсійні групи, приватні військові командос, "донські Бабаї", разом із агресивним, масованим люмпеном і гопотою, криміналітетом безжально вбивають, катують, ґвалтують, викрадають, грабують, "балканізують" індустріальний Схід і торговий Південь України. Це політична база по введенню миротворчого російського контингенту для забезпечення квазідержавності Донбасу.

Київ не має жодного плану і самостійного шансу вийти із війни з Москвою. Надто багато різноманітних ресурсів задіяно для перемоги над ним Росією. Наступати, мобілізуючи постмайданне суспільство, одномоментно перетворивши його в зцементовану націю, влада не здатна. Не може, не хоче і не буде. Сьогодні, й, виходячи із риторики кандидатів у президенти, і в оглядовому майбутньому. Переговори із терористами, під тиском Німеччини і ОБСЄ з його "дорожньою картою", безнадійні і неадекватні реальній ситуації. Як і Женевські, вони вже в двох турах провалені. Шансів на найменший компроміс не видно. Лідерів, що випливають на всю або переважну ситуацію Сходу і Півдня, немає, не існує. Порядок денний для "круглого столу" відсутній. Та й запропонувати його в силу маріонеточності, з одного боку, представників сепаратистів", і, тимчасовості уряду, з другого – неможливо. Лідери Заходу, моральні авторитети, як національні, так і закордонні, дистанціювались від переговорів із "пустотою".

Понизити температуру нарощування перед президентськими виборами масштабності терористичних актів, не вдається. Тому, що єдиною компетентною стороною в цьому процесі є президент Путін. Він гідний учень Сунь Цзи: "Війна – це шлях мистецтва омани". Його основна стратегема: "повнота і пустота Світу". Він реалістично враховує сильні і слабкі сторони. Як свої так і Обами, Меркель, Яценюка-Турчинова. "Противник не знає, де він буде стинатися". Сьогодні Славянськ, завтра – центр Донецька, післязавтра – Краматорськ. Потім – Одеса, Луганськ, Дебальцеве. 20 тисяч військових і силовиків щодня відступають-наступають, здають зброю, перероджуються в "колорадів", гинуть на безлюдній дорозі, відбиваються від чисельних і невпинних атак на блокпостах. З обох боків запрацювала важка артилерія і бронетехніка.

"Керування ворогом як основа легкої перемоги". Ми не можемо діяти рішуче, бо боїмося кровопролиття. Не можемо нейтралізувати спецзасобами терористів, бо вони прикриваються "живим щитом", "мирними найманцями". Ми звільнили місто, але тут же відступили, аби не допустити людських жертв. Потім знову його беремо з жертвами.

"Ідеальна перемога – без вступу у воєнні дії". Працюють невеликі профрозвіддиверсійні групи командос. Їх кінцеве завдання - перетворити Схід на українське "Косово". Масова жорстокість, істерія проти "бандерівців", "хунти" і "Правого сектору", разом із "Свободою", мають сформувати ненависть, етнічне несприйняття всього українського. За "Слава Україні!" - вбивають і катують. Безпосередньо на кордоні – 20 тисяч спецназу з досвідом Чечні і Кавказу. Ще 40 – на тригодинному марші. Страшно. Політикам, кандидатам у президенти, військовим, мирним громадянам, євробюрократам.

У Києві, зрозуміло, орієнтуються на військову євротактику, Стратегему Секста Юлія Фронтіна, що вивчав війну на вісім століть пізніше знаменитого китайця. Візантійці в боротьбі проти македонського царя Філіпа ІІ, всіляко уникали рішучого бою, відмовились від оборони кордонів, відступили за міські укріплення, добилися того, що цар, не маючи терпіння на тривалу осаду, відступив. Київські політики також ховаються за Захід, демонструють згубну для збереження державності, неприпустиму поступливість і непротивлення. Через 2 роки потому Філіп завоював усю Грецію.

Таким чином, не існує жодної стратегії подолання гіперкризи розвитку, державності, соціально-економічної, політичної, ментальної. Тобто, історичної. Мета перехідного уряду була простою. Адмінресурсом, традиційно, привести до влади свого лідера, покинутого її партнерами в Качанівській колонії. Вона, здається, терпить фіаско. Нічого іншого робити він не вміє. Навіть провести гостро необхідні антикризові реформи.

Під тиском Брюсселю і Вашингтону київські політики постійно маневрують між АТО і "пропозиціями миру", між реальністю і Путіним. Між Сціллою і Харібдою.

Напівміри, напівслова, напівпатріотизм. Напіввлада, напівдержава, напівнарод. Найнебезпечніша сторінка національної історії. Виклики перевалили рівень національної безпеки і стали загрозами майбутнього України, як єдиної держави, й існування самого українського народу. Якщо, по суті, добровільна передача Криму Росії стала наслідком її блискучої військово-політичної операції, то втрата Сходу, а за ним і Півдня України, стане ще й проблемою історично ідейної поразки Києва. Парадокс у відсутності будь-якої дискусії щодо цього суспільних лідерів у боротьбі за президентську посаду і прямого запиту на відновлення цілісності держави у постмайданного суспільства.

Чи є очевидні причини чергової національно-історичної драми українців?

Головна з них – українська влада завжди формувалась глибоко корумпованими елітами. Вони послідовно зміцнювали своє управління суспільством, тобто владу, але ніколи державу, зрощуючи їх як сіамських близнюків. Система стримувань і балансів конструювалась як спосіб знищення опонентів, а не як логістика противаг узурпації і гегемонії одних еліт над іншими. Корупція стала тотальною системою управління країною. Проект абсурдних конституційних змін, що відправлений таємничими авторами на днях до Венеціанської комісії, тому яскраве свідчення. І повна відсутність відповідальності.

Національну об’єднуючу ідею псевдонаціональні політики перетворили в примітивну магію і предмет взаємопоборництва. Вона розмита, різнопланова, не направлена на закріплення ідентичності, самовизначення українського народу і організації його в політичну націю на суверенній території. Історично, як показує сучасність, вона проявляється найбільше в національній українській державі. Її укріплення тому й не хоче Москва. Саме нездатність українських політичних і культурних еліт створити умови для побудови національного типу держави, постійно підривали її здатність до ефективних реформ, формування самодостатнього громадянського суспільства, верховенства, незалежності і самостійності державної влади на її території, незалежність у міжнародних відносинах, забезпечення цілісності і недоторканості кордонів. Цей шлях пройшли всі, без виключення, єврокраїни після Вестфальського миру (1648). Можливо у Конституції треба було відобразити й основні цілі національної держави українців: а) політична й соціальна єдність; б) колективний прогрес – економічне зростання і піднесення рівня життя; в) права й розвиток громадян, включаючи рівність і нарощування можливостей. Напевно, вічні критики переконають у нездатності національної держави в існуючих реаліях забезпечити ефективне управління в умовах глобалізації. У теорії це має сенс, як і неминуче розмиття будь-якого твердого і надійного суверенітету всепроникаючою американізованою вестернізацією.

Очевидно, що це народило катастрофічний дефіцит патріотизму у процвітаючих до цього часу, немодерних пострадянських еліт, які десуверенізували національну ідею для швидкого збагачення і перетворили політичні змагання в маргінальний процес. Як і зараз, перемагали гроші і політтехнології. Інтерес українського народу, що застряг у важкому транзиті між двома світами – радянським, із стабільно гарантованим соціальним мінімумом, і європейським, який безперервно капіталізує самоініціативу вільною конкуренцією у високу якість життя, реально ніхто не враховував. Майдан став тільки соціальною революцією. Боротьба українських пасіонаріїв за право на цивілізаційний вибір і проти політичної та економічної диктатури "донецького клану", патріотизували, консолідували найбільш суспільно-активні верстви населення.

Війна із Росією виписала новий порядок денний для України. Першим і головним питанням в ньому стоїть запит на патріотизм. Але він можливий тільки при усвідомленні українцями відповідальності за національну державу. Пенсіонери за добавку до пенсії в 20$, безробітні з вірою в стабільні робочі місця на російській оборонці, домогосподині, алкоголіки, наркомани, вчителі, контрабандисти, кримінальні елементи, тіньові власники санаторіїв, копанок, елітних заводів, що виробляють генеральну частину продукції для Росії, переконано голосують на псевдо-референдумах за єдність з Росією, гуртуються в "антимайданну самооборону", б’ються на смерть. Проти своєї держави і більшості її народу. 77% українців (70% на Сході і Півдні) не хочуть розпаду країни.

При цьому, зазнав краху їхній тривалий запит на довіру владі, яка продовжує збільшувати прірву між собою і суспільством. Тільки 41% громадян готові співпрацювати з владою. Жоден з кандидатів у президенти не наважився, не зміг, не захотів виступати з ясною програмою подолання "українського розлому" і відновлення цілісності держави. Це люди Путіна. Вони чітко усвідомлюють, що отримати мандат на керування країною вони можуть виключно в Москві. Як колись, слабіючи київські князі, отримували ярлик від Орди на управління Київською Руссю.

Від часу Ярослава Мудрого централізована держава русичів-українців існувала при опорі на єдину помісну автокефальну церкву. РПЦ МП перша почала війну проти української державності, розділивши Україну на дві духовно-канонічних юрисдикції і відмовивши греко-католикам у сповіді та Причасті. Вона може й задушити її, закріпивши літургіями приєднання України до "Русского мира", якщо слухати проповіді патріарха Кирила, протоієрея Чапліна. Поки що священики РПЦ МП переховують в храмах російських терористів, сепаратистів, зброю, щедро роздаючи її пастві. Церква Москви – це імперія, а релігія - тільки функція по створенню сакральної держави де її розширення стає містичним трендом. Це традиційне войовниче російське православ’я, яке наповнюється новими формами язичництва.

Треба відмовитись називати Путіна прагматиком. Перебуваючи в перманентній рецесії, не контролюючи половину власної території з вимираючим і вкрай зубожілим народом, Росія апріорі не могла починати війну в центрі Європи. Знаходячись, до того ж, у значній залежності від неї. Розрив у доходах між 10% найбагатших і найбідніших катастрофічний - 28-36 разів; в рівні ВВП по регіонах – у 42 рази (Москва – Чехія, Тива – Монголія). Доля соціально-декласованого населення – 45% (12 млн. алкоголіків, більше 4,5 млн. наркоманів, більше 1 млн. безпритульних дітей). Питома вага збиткових підприємств – 40%, а ступінь зношеності основних фондів – 75,4%, безробіття – 10-12%, рівень злочинності – 26 млн. в рік (проф. С.Іншаков). Навіть у цих, вузького сегменту, умовах, близьких до розпаду, анексія Криму, приєднання Донбасу виглядають підозріло абсурдними.

Але Путін й не фанатик. Він воює з усім світом надто раціонально, компетентно, інноваційно, ейфорично реалізовуючи особливу надідею. Яка дорівнює Росії і вирішує майбутнє самого Путіна. Не виключено, що Захід відкриє й на нього "полювання" аби послідовно й "демократично" змінити його режим на більш лояльний і адекватний цілям глобалізації. Якщо Китай не розпочне експансію "жорсткої сили" для розширення історичної території життєво важливих інтересів, у США і ЄС, на майбутнє, немає більш важливого завдання.

Путін духовний поводир. Апостол. Народ скоро попросить його стати Цезарем в новій Імперії. Сакральність його дій вже більш значима ролі арбітра між різними кланами і інтересами. Коло його радників, союзників, партнерів складається виключно із подвижників його ідей. Не лояльність, а особиста відданість і безоглядний патріотизм визначають їх місце біля Путіна. Незгідним олігархам і технократам він дозволив покинути Росію. Його програма "деоофшоризації" змусила видобувних, металургійних і машинобудівних гігантів повернутись у Росію. Його зовсім не злякало, що з 2008 року країну покинуло 420 млрд.$. Тільки 220 млрд. євро одного ЄЦБ, за даними Маріо Драгі, втекло з моменту анексії Криму! Медведєв, змирившись з перспективою ліквідацією соціальних мереж, пригнічено заявив, що Москва ніяких санкцій не боїться. Тобто, вони не зупинять місію війни Росії.

Езотерична, містична автократія. Але це ще не нацизм. "Русский" великодержавний шовінізм проснувся Путіним. Ультранаціоналізмом і будівництвом Євроазійської Імперії - правонаступниці Московського князівства і Київської Русі. Це - не відновлення СРСР. Нова цивілізація війни. Мир для неї тільки перерва між війнами. Безперервні завоювання підтримують порядок і жертовність народу. У державі домінує ідолопоклонницький культ фізичної сили. Це неподолана спадщина Орди і генетичний інстинкт самозбереження.

Путін рекомендував своїм губернаторам читати Бердяєва, Соловйова і Ільїна. Ті вірили у виключну місію Росії, романтизм деспотії правителя як антидот культурному розпаду. Разом із православною церквою - в його силу захистити "русские душу и идеалы". У певній мірі Путін у виграшній позиції. Бо вона близька навіть до Кирило-Мефодійвського братства. М.Костомаров разом із Т.Шевченком бачив майбутнє у створенні єдиної "монархічної республіканської федерації". В його "Книзі буття українського народу" немає й згадки про державну незалежність українців. На відміну від еліти польського опору, які ставили ідеалом боротьбу за свободу.

Але зараз мозок Владіміра Путіна належить Олександру Дугіну. Колись Лімонов нарік його "Кирилом і Мефодієм фашизму". Проповідник ідей Муссоліні, православ’я і євразійства. Цивілізаційної імперії. Далека від поглядів дисидента Гумільова ідея нової "русской цивилизации" для Путіна відіграє ключову роль у прийнятті рішення про експансію в ім’я розширення руської ойкумени. Якщо мислити за Гекатеєм Мілетським.

Анексія Криму і приєднання величезного українського двигуна Сходу до "материнського тіла Росії", для Дугіна-Путіна тільки початок антиглобального проекту "русско-евроазийской" цивілізації. Відновлений в новій якості, на основі внутрішніх традиційних цінностей і очищений від усього "західного" суперруський етнос має опиратись на загублені у віках архаїчні постулати.

Квазібіологічна протилежність з іншими культурами? Інтегрований імпернаціоналізм під расовою вивіскою відкритості?

В реальності, сектантство та ізоляціонізм, як "окончательный разрыв с западной системой". Під благословенням одного з засновників "Изборского клуба" архімандрита Тихона, "духовника" Путіна.

Отже, надідея заволоділа свідомістю президента Путіна. Вона перетворює його в месію. Під наростаючим зовнішнім, тиском він буде здійснювати притворні маневри, але не відступить. Нікуди. Позаду вбога, вимираюча, відстала, величезна територія з багатющими природними ресурсами і маргінізованим, бідним, багатонаціональним населенням. Вавілон.

Путін веде війну нового покоління. Спочатку він досягнув переконливої перемоги в мізках кримчан, жителів Сходу і Півдня. Переважної більшості. Попори сумніви офіційної статистики. Потім, послав "освободителей – зеленых человечков", які швидко озброїли найбільш готове до супротиву власній державі населення, щедро оплативши їх "визвольну боротьбу", і дискредитували українських військових та силовиків. Таким чином, були створені боєздатні та ідеологічно зконсолідовані парамілітарні формування "Самооборони", які взяли на себе публічну кампанію підтримки температури громадянської війни. Спеціально підготовлені для тривалих зовнішніх спецоперацій, невеликі, але чисельні розвіддиверсійні групи безперервно дестабілізують ситуацію на обширній території і не дозволяють в АТО діяти по єдиному плану, закріплювати точкові перемоги і зосередитись на жорсткому блокуванні комунікацій, "оперативних коридорів" і "несмертельних зачистках". На кордонах загрозливо і безперервно переміщуються регулярні збройні сили Росії, які в моменти "психологічних падінь" сепаратистів інтенсифікують бойові навчання і починають рух до місць проникнення.

Безконтактна, гібридна війна нового покоління. Ніяких правил. Використовуються будь-які способи для нарощування переваги. Перемога кожний день. Для її забезпечення РФ створені інформаційні бойові підрозділи. Відкрито використовується тактика терористів: стандартна військова уніформа, сучасна зброя, засоби зв’язку. При цьому взагалі відсутні розпізнавальні знаки, шеврони, реквізити. Професійні військові змішуються з натовпом, ліквідуючи рішучість воєнних до силових дій. Або виставляються відрежисовані "живі щити", які перетворюють спецназ у розгублений натовп. Все це ідеально координується, управляється, забезпечується всіма можливими ресурсами, психологічною підготовкою. Особливо добре зомбованого цивільного населення.

Якщо навіть не заглядати в карти Таро, то варіантів виходу із ситуації небагато.

Перший. Путін, рано чи пізно, змушений буде піти. Під наростаючим тиском Заходу. Чи залишиться на той час держава, переважний український народ, що народить нову, мудру і рішучу еліту, здатну відродити Україну? Хто і як поверне їй Крим? Чи там за міжнародним компромісом буде створений незалежний "політ-економічний офшор" по типу "Франко-порто".

Другий. Захід приречений домовлятись із Росією. Він ініціює "дорожню карту" подолання "регіональної кризи". Росія згодиться, залишивши в своєму складі Крим і переписавши міжнародне право. Країни-гаранти візьмуть зобов’язання поважати статус-кво Росії і глобальний нейтралітет України.

Третій. Путін запропонує власну, "Кремлівську дорожню карту". Крим – конституційний суб’єкт Росії, міжнародне визнання Південно-Східної республіки Новоросія і безстроковий політико-воєнний нейтральний статус Києва. Можливо погодиться на спеціальний економічний "план Маршала" для Києва.

У будь-якому випадку це не зупинить Путіна.

Позиція і дії нинішньої влади, як і заяви "прохідних" кандидатів у президенти, свідчать, що подібні сценарії можуть бути цілком прийнятні для малопатріотичної, слабкодержавницької, взаємопоборної, і заточеної на боротьбі за контроль над фінансово-економічними ресурсами, еліти та бізнесолігархічних ФПГ. Пам’ятаєте, вони розуміють державу як еліти та свій бізнес.

Якщо народ не проснеться. Війна, із зовнішнім ворогом, національний громадянський конфлікт, необхідність виживання одного із найстаріших євро етносів, – для нас сьогодні єдино можливий час змінити все і всіх. Перезаснувати державу, відновивши суверенітет нації над її територією. Супротив народу агресії, інтервенції Росії – єдиний спосіб почати будувати справжню, сучасну, модерну державу Західного типу. Тобто, приєднатись до Західної цивілізації. Бо будівництво євроазіоросійської знову переселить Українців у ГУЛАГи, неозорні і незаселені північні, вічномерзлі території країни, яка не втрачає драматичного ентузіазму експериментувати з історією світу.

Наши блоги