УкрРус

Три грузини - три ковтка свободи

  • Три грузини - три ковтка свободи

Якось, після чергової пиятики із моїм студентським другом Мишком Мамукелайшвилі, я зранку прокинувся першим, пішов у капцях до їдальні у студентському гуртку та купив літр опохмеляючого кефіру. Розштовхав байбака, кажу: "Ходімо, брате, у Телаві вже ранок! Кефір стигне". Михайло взяв пакет у руки, читає: "Вітамін А, вітамін Бе..." Схвально хитнув головою, розлив кефір по склянках, випили, дістав і з пачки цигарки, простягнув мені, запалив, затягнувся із насолодою, та й каже: "А тепер вб’ємо цей вітамін!"

Пам’ятаю ще один його жарт: "Я людина толерантна, демократична, визнаю, що жінка - це теж людина, але ...для чоловіків"

Моє побутове спілкування із представниками грузинської нації надало мені екзотичної для українця парадоксальності у почутті гумору. Але моє епістолярне знайомство із літературними, філософськими та культурними надбаннями цього п’ятимільйонного народу надало мені значно більше.

По-перше, що провінціалізм нації визначає не її мала чисельність, а її світосприймальна затурканість.

По-друге, що кількість бандитів у нації є критичною лише для її державності, але аж ніяк для її духовності та самоідентифікації.

По-третє, що націоналіст без почуття гумору та самоіронії то журавель із казки "Про журавля та лисицю", який нічого не надзьобає.

По-четверте, я не про це.

Я про тих трьох епістолярних, культурологічних грузинів, які для мене є прикладом людського існування. Про митців-денді, художників-мачо, яких я прагнув би бачити в українській нації, в українській культурі. Щоби наша земля не тільки народжувала, але й, головне, викохувала таких.

Для мене прикладом служіння Вічності, і ствердженням своєї нації у Вічності є три постаті: Мераб Мамардашвілі, Вахтанг Кікабідзе та Григорій Чхартішвілі.

Вони досягли недосяжних глибин: прозорої відвертості, публічної щирості, джерельної ніким незачерпнутості, на яку я поки ще не наважуюсь перед моїм, зіпсованим провінційністю та репресіями, народом. Їм легше, їх народ вірить у щирість проявів почуттів. Не мружить око: "Де ж ти мене тут най..буєш?" А сприймає це як невідворотні копійчини у скарбницю різноманітності різнобарвної великої грузинської культури.

Тому грузинська нація - це нація поетів, виноробів та футболістів. А також співаків, танцюристів, кухарів, театральних режисерів, кінорежисерів тощо. Словом, митців.

Скільки їх на загальну душу приходиться? І скільки художніх українських фільмів було знято за двадцять років незалежності в сорокашестимільйоній Україні? Я не кажу вже

про нікому непотрібні невидані тиражі української сучасної літератури? Скільки декалітрів культури ми випиваємо у порівняні із братами грузинами? Може тому в них із економікою краще? Може все починається із самоповаги?

Забув про Тенгіза Абуладзе, але це тема окремої повісті, як і про Нодара Думбадзе із моєю дитячою насолодою від "Бабусі, Іліко та Іларіона", про мого друга, старого грузина Давида, математика, забув прізвище, щось на "швілі", який заповів мені декілька правил із життя неприйнятних для мене осіб, бо до них відносять Юру Єнакієвського, але правила чесні та шляхетні: "Чоловік має битися тільки із рівним собі, або з тим, хто сильніший за нього", "Королю не соромно подати комусь пальто, його за швейцара ніхто не сприйме".

Будемо королями, українці, не глузуватимемо одне над одним, задля своєї зверхності. Все одно усіх розсудить Бог по тій шкалі: що ми зробили для України, а не для свого самоствердження у цьому соціумі.

Бо як співав Булат Окуджава, по наших спільних спинах луплять ті свинцеві дощі, від яких не варто чекати поблажливості.

Наши блоги