Плавильна піч демократії

Невщухаючий гомін мільйонного Майдану – Віче перекочує хвилі революційних гасел, молитви, національного Гімну від шатрової сцени до видимих горизонтів і барокових фасадів Інститутської та Хрещатика. Той, стомлено вгрітий сотнями військових шатрів з імпровізованими спальнями, медпунктами, капличками, дихає паром тисяч і тисяч різного віку, бідно, але тепло вдягнутих людей. Здається, рухається разом з ними в безкінечному танці замерзлих ніг, ритмічно піднімає ліс рук. Відлуння єврореволюції, відбите владними фасадами, радянською фігурою готелю "Україна", золотоверхими банями Свято-Михайлівського і Софійського соборів, вертається мерзлими поривами сердитого "дніпровця", предвічними криками високих чайок і запахом щойно приготовленої їжі, сміхом зовсім юних гімназисток із жовто-синіми, хрестиком розшитими, стрічками, пластиковими різнокольоровими віночками на красивих голівках.

Зима революції

На сцені філософи, духовенство, романтики, незмінні авантюристи, професійні революціонери, пробуджені домогосподині, журналісти і співаки, які дають відкриті майстер-класи застиглій опозиції. Народ України. "Господь з Вами! Бог завжди підтримує тих, хто миром змінює на краще світ!...", "Революцію роблять сміливі, а зберігають мудрі!...", "Ми повстали за свою гідність і не зупинимось, поки не переможемо!...", "Приймемо закони і заборонимо політичний піар, зобов’яжемо депутатів їздити в метро і жити на нашу пенсію…", "Кримськотатарський народ з революцією і буде завжди з незалежною Україною…", "Всі етнічні громади мають прийти сюди, на Майдан, і боротись за зміну влади…", "Завтра лечу до Брюсселю і буду розмовляти з президентом ЄС. Даєте мені на це згоду? Так?...", "Треба повернути Конституцію 2004 року і не допустити більше ніколи надзвичайних повноважень у президента і подолати корупційно-кримінальний режим…", "Необхідне повне перезавантаження влади…", "Не допустимо, аби знову опинитись під чоботом Москви…", "Потрібна відставка уряду і звільнення арештованих політв’язнів…".

Різні. Амбіційно-натхненні. Не жаліють голосу.

Заспіви, заклики народно-політичної сцени-трибуни Майдану наповнюють сферу над соборним Києвом енергією сили, віри і надії. Всюди шатри із роями, сотнями загонів самооборони. Сидять навколо котлів чорно-коптявих бочок з палаючими дровами, на саморобних лавочках, пеньках, старих ковдрах. Молоді й старі, бородаті чоловіки і рум’яні жінки. Їдять запашну гречану кашу з тушонкою, сьорбають червоний, як губи розпашілих від тепла дівчат-кошеварів, борщ. Усім роздають канапки із біло-жовтим від хрумких шкварок смальцем, наливають наввипередки чай з лимоном. Між усім цим снують суворі пацани із служби безпеки Майдану у військово-польовій уніформі із шевронами ОУН-УПА, йдуть ланцюжком через живе море, смішно тримаючи ліву руку на плечі переднього. Сьогодні це визвольний рух остаточно легалізований єврореволюцією.

Відкинувши націонал-радикальну ідеологію, вийшовши із львівських клубів, пивних, кав’ярень на простір столиці, патріотичні загони прагматично взялися за будівництво організації супротиву політичному режиму. Їхні агітки, газета "Бандерівець" ведуть набір у народне ополчення, зірко вдивляються в званих і самозваних лідерів Майдану, жорстко люструючи їх і не вірячи жодному їхньому слову. Безперервно шукають і находять зрадників революції та необережних, рідких провокаторів. Час від часу виступ переривається підняттям рук в якійсь частині майдану. Піймали провокаторів чи п’яних? Їх швидко виводять за барикади. Іноді людині стає зле. Туди поспішають створеними коридорами самооборонці, лікарі, преса.

Майдан – як жива істота. Їсть, сміється, співає, танцює, говорить. Напружуючи мозок, горло, швидко переварює спічі, миттєво, нарощуючи могутні децибели, скандує: "мо-ло-дець", "дя-ку-є-мо", "thank-you", "сен-кью". Це американському республікансько-демократичному тандему сенаторів Джон МаКейну і Крістоферу Мерфі. "США з вами. Ми на вашій стороні". В костюмах і свіжих сорочках з краватками на промерзлому і вологому просторі. Запально-всміхнені. Попри англійський, артистично артикулюють кожен звук чеканних слів у підтримку єврореволюції українців: "Ваш мирний протест надихає, ваша країна надихає весь світ. Це суверенне право України – самій вирішувати свою долю, вільно і незалежно. Доля, яку ви шукаєте, – у Європі. Україна зробить Європу кращою – так само, як і Європа зробить кращою Україну!". М’який голос Бориса Тарасюка не змінює сили їх наголосів. Американські авіаносці на сцені Майдану.

На відміну від ЄС, сенатори поклали персональні для президента санкції "на стіл". Їх ненадовго догнала заява Штефана Фюле, що Європа "відклала роботу з Україною" з підписання угоди про Асоціацію. Але двері, на всілякий випадок, залишила відкритими. Хоч в п’ятницю, каже вічний друг України Карл Більдт, "якщо Янукович подасть сигнал!", вона може її з ним підписати.

Це після зневажливого прийому Верховного представника баронеси Кетрін Ештон. Не розслабляйтесь. Найшвидше, угода з цією владою підписана вже ніколи не буде. Вона надто довго маніпулювала Європою, дискредитувала високих євроукраїнооптимістів, зруйнувавши їхні очікувані кар’єрні перспективи, поставила під великий сумнів свою демократичну, народну легітимність, стала інструментом Москви для посилення кризи Заходу. І якщо Брюссель ще зберігає залишки посмішки на обличчі після важкого ляпаса, то головуюча Греція в сторону України навіть не поглянула, оголошуючи план своєї роботи.

Чи підтримують європейські виборці у випадку підписання Віктором Януковичем напередодні перезавантаження в 2014 році Європарламенту такі неприховано прямі подвійні стандарти?

Влада задкує, здає розлюченому люду "піхотинців". Замовники, організатори-єзуїти, несамовиті й жорстокі виконавці кривавої драми на Майдані хижо згуртувались під все ще міцною "парасолькою" президента. Вони не змінили своїх поглядів на силовий спосіб розгону Майдану і не відмовились від його "зачистки" та переслідувань активістів. Той, наїжачившись п’ятиметровими, як із старовинної середньовічної графіки, барикадами, рядами колючого дроту, товстою катанкою, звареними із важких металевих бочок, майже протитанковими загородками із чотирьох-шестикінцевих зірок. Вражаючі оборонні редути! Дякуючи начальнику оборони Києва в 1941-му генералу Михайлові Горіккеру.

Стратегія влади ще до кінця не є зрозумілою. Очевидно, що президент, після Вільнюсу і спроби втопити Майдан в крові, має дуже мало шансів повернути собі статус гравця. Зараз він, по суті, знову перетворив Україну в об’єкт геополітики Заходу і Росії. Остання, що очевидно, використала ноу-хау в тиску на українську владу. Якщо на саміті НАТО щодо членства України 4 квітня 2008 року Путін, тиснучи на лідерів ЄС, найперше – на канцлера ФРН, прилетів туди особисто і не дозволив надати Україні ПДЧ, то зараз в нього добре зв’язані руки. Пам’ятаєте, він у досить принизливій манері, ввійшовши в глибоке роздратування, "рубанув" Бушу: "Ты же понимаешь, Джордж, что Украина – это даже не государство! Что такое Украина? Часть ее территории – это восточная Европа, а часть, и значительная, подарена нами". Росія, після повного демонтажу євронатівських структур і радників у Києві, швидко заповнила всі вакантні і важливі їй площадки впливів на президента персонально і операційні системи прийняття рішень владою. Той же перевірений "троянський кінь"! Через створені комунікації, майже непомітно для суспільства, без закриття кранів Газпромом, масованої інтервенції всіх однокерованих інформаційних ресурсів, закриттям кордонів для 3,5 – 5 мільйонів зневірених в "покращенні" гастарбайтерів і войовничої сепаратистської кампанії по анексії Криму. Все тихо. Через "смотрящих", кур’єрів, закриті, таємні зустрічі, "робочі" поїздки, особисті, з важкими аргументами, розмови. Не випадково Захід у всьому звинувачує Кремль.

Тактика влади – "чиста радянщина". Самовпевненість диктатури. Розрахунок на тупу, злу силу, яка тому не є поборною. Влада розраховувала також на ідейний вакуум, який вона змогла створити в суспільстві за три роки свого правління невеликою, але могутньою, регіональною групою. Розчаровані, як малі діти, помаранчевою невдачею, українці впали в тривалу депресію і взаємопоборництво. Влада щедро платила їм гречкою, монотонним бубонінням про "покращення" і злобних "папередників", монополізуючи в своїх руках всі, без винятку, цінні активи народу. Президент суперуспішно грав в карти з двох рук – у внутрішній і зовнішній політиці. Люди змирились. Все визначали люмпенізовані маси. Майдан розбудив приснулий народ від летаргійного сну. У ньому немає страху. Це самодостатній цивілізаційно-вишуканий з добре організованим мирним щитом супротиву, ідеологічно споріднений згусток пассіонарного протистояння політичному авторитаризму. В цьому головний прорахунок влади. Майдан так просто не розійдеться, не розсмокчеться. Відставки уряду, як і звільнення політичних арештантів, вже недостатньо. Звичайно, влада могла перехитрити, підкупити, зіштовхнути, перепропагандувати протест, що народжувався. Нарешті, вона могла би використати зраду політиків, що їй блискуче постійно вдавалось. Але вона навіть не стала "сушити мізки" - пролила кров.

Президенту треба терміново відступати. В Брюсселі його, що очевидно, вже не чекають. Угоду можуть підписати тільки з консенсусним урядом – Майдану і президента. Але хто може собі уявити, що після особистих образ його Майданом, люті та недовіри останнього до нього, це може відбутись? Та й чи готовий ЄС підписати Угоду із Миколою Азаровим, Захарченком?

Тим більше, в умовах, що Майдан отримав міжнародну легітимність, а з нею й певну правосуб’єктність і політичну дієздатність. Він ще не знає, як ними користуватись. Але це питання часу.

Попри все, владі вдається зберігати певний баланс рівноваги. В дійсності Майдан не здобув поки що жодної значимої перемоги і не поставив реальних вимог чи ультиматумів владі, які під його нарощуваним тиском вона змушена була би виконати. Або сісти за реальний національний круглий стіл із реальними сторонами і підготовленим чітким планом, на який згодилось би Всеукраїнське Віче.

Влада говорить одним голосом, Майдан – різними, часто незрозумілими голосами. У влади немає реалістичного плану виходу із мертвої петлі кризи. Але й у Майдану немає чіткої політичної і програмної платформи. Як і цільового організаційного плану дій.

Разом із тим, влада у важкому й надто складному стані, оскільки не може належно виконувати свої функції. Довго вона не витримає. Але часові можливості влади значно більші, аніж у Майдану, який живе на самоокупності й емоційному ентузіазмі. Розрахунок на Захід, який "розрулить" ситуацію, мусить бути категорично відкинутий. Як нездатність, неготовність народу до здійснення влади.

Арабські революції здійснювались народними масами і без традиційних політичних лідерів. У Тунісі, завдяки компромісу із професійною політичною елітою, це дало можливість перезаснувати країну, прийнявши через делеговану Конституційну Асамблею нову Конституцію і визнавши незаконною правлячу партію президента Зин аль-Абидина Бен Алі. В Єгипті плодами революції скористались радикальні ісламісти - "Брати-мусульмани", які, врешті, були жорстко придушені і розпущені сильною проамериканською військовою елітою.

В Україні запобіжників, окрім революційно налаштованих людських мас, диктатурі немає. Опозиція надто в’яла, живе міфами, через закриті списки достатньо корумпована і тільки зараз бере перші уроки реальної політичної боротьби. Виглядає, до того ж, так, що вона більше хоче влади, аніж змін. Довіра до неї не зросла. Свідчення – її чутливий програш на довиборах до ВРУ в умовах всеукраїнської мобілізації. Опозиція все ще в хвості революції.

Майдану вкрай потрібно змінити оргструктуру, виступити разом із опозицією із спільним і ясним політичним маніфестом-зверненням, і оголосити план, мету революції та можливі способи її досягнення.

Політичні, часто алогічні і низькопрофесійні спічі різномастих нових і старих політичних акторів, різновекторні думки і змагання за найгострішу, іноді – найбрутальнішу, критику влади і персонально президента, непродумані і часто безвідповідальні звинувачення Росії, самопіар, неприховані бажання скористатись наївністю Майдану і взаємопоборництвом опозиції дезавуюють суспільство, не дозволяють затягнути в єврореволюцію інтелектуальні й самодостатні еліти, погрожують перетворити Майдан у платівку з однією мелодією, зупинити розтискування пружини перезаснування України. Так, його творчість, креативність, колективний розум може збудувати зовсім нове русло розвитку подій. Але варто це робити не тільки професійно й відповідально, а й з врахуванням всіх можливих ресурсів держави, народу для заснування нової моделі їх прогресу.

Без сумніву, в основі – легітимна й придатна для правового оформлення вимог Майдану база: Конституція 2004 року, яка незаконно, з грубим і цинічним порушенням норм Конституції і міжнародного права, скасована в п’ятницю, 1 жовтня 2010 року, Конституційним Судом.

Це тільки початок дискусії про майбутню Україну. Без нього все інше приречене на постійну невизначеність і суспільну депресію, що вигідно владі.

У вікно ллються звуки двох Майданів: великого народного Віче і опереткового, із закупленими акторами, глядачами і грізною охороною – міліцією. Один є самою політичною історією України і представляє її народ, другий – натовпом, масово сформованим згортанням ліберальної ринкової демократії соціалізованим і зубожілим людом, байдужим до всього люмпеном, безправними, найнятими державою працівниками. Це налякане революцією обличчя влади.

На Майдані Незалежності свої шатри встановили Євросоюз і Польща. Чи встановить у комфортному Маріїнському парку їх Митний союз?

Росія боїться Майдану революційним піднесенням у власній імперії. Тому з нетерпінням чекає президента України з депутацією для оформлення повторного шлюбу після нетривалого розлучення. Вона не оглядається на Захід. Україна понад усе!

Президенти Німеччини і Франції не їдуть на Олімпійські ігри в Сочі. Що буде далі, залежить в Майдану в Києві.