УкрРус

Які політтехнології потрібні маршу УПА?

Що таке щорічний марш УПА в Києві? Молодики в масках, табуйована FARE символіка, спалення "українофобських" прапорів і сутички між представниками ВОС і КПУ. Часто в медіа показують нам таку картинку. Тим не менше, окрім бойовиків (хоч їхні настрої і домінують), є й інша чисельніша сторона маршу – це сімейні пари з дітьми, літні люди і студенти, згуртовані під прапорам ВО. Що ж робить мовчазна більшість? І чому вона бере участь у таких радикальних акціях? Такі питання вельми цікавили мене.

Розуміється, в байки від ВО "Свобода" про "ніщо не зупинить ідею, час якої настав" я не вірив. Особливо непереконливо вони виглядають на фоні статистики, яку можемо знайти в моніторингу протестів, перемог і репресій Центру дослідження суспільства. Зокрема в останньому їхньому річному звіті чітко проілюстрована динаміка протестів "Свободи" – варто зазначити, найбільш активної в цьому плані серед партій. Так ось, ця динаміка в цілому ніби і зростає – 281 зафіксованих протестних подій у 2010 р. і 518 у 2012 р. Але фактично (якщо врахувати різке зростання загальної чисельності протестів) становить одну й ту саму частку 12-14%. І навіть таке невелике зростання, на 2%, можна пояснити чималим сплеском електоральної протестної активності партії перед та після парламентських виборів.

Отож, було цікаво особисто дізнатись, що за політтехнології стоять за однією з наймасовіших і найрозтиражованіших акцій ВО "Свобода" – маршем УПА (чи то пак "маршем Боротьби") у Києві – а відтак, цілком імовірно, і за всією партією. Тому, коли настала чергова нагода, 14 жовтня, я проник на марш ВО "Свобода" і провів там соціологічну розвідку, поспостерігавши за ходом маршу і поспілкувавшись з пересічними учасниками.

Марш

Власне, маршем ВО "Свобода" марш УПА не варто називати. Те, що ВОС, звозячи своїх активістів зі всіх куточків України, окупувала проведення цього маршу за собою – безсумнівно, так. Але в інших регіонах він спокійно проводиться різними націоналістичними силами. Особливо врожайним за даними того ж ЦДС в цьому плані був минулий 2012 рік, коли в регіонах відбулося не менш ніж 15 маршів, в той час як за позаминулий лише 6. Активно бере в них участь не лише "Свобода", але й непарламентські крайні праві організації та рухи, зокрема, "Патріот України" та УНА-УНСО. Цього року вже навіть ліві автономні націоналісти намагались провести у Львові свій марш УПА, перевизначивши той історичний зміст, яким повстанців наділяють сьогодні в Україні. Однак "свободівці" за допомоги силовиків одразу ж затисли своїх конкурентів.

Але повернемось до, власне, київського маршу. Як завше, він почався з мітингу під пам'ятником Тараса Шевченка. Розуміється, вів його вже звичний представник від "Свободи", нардеп Ігор Мірошниченко. Вів він за досить типовою схемою, повторюючи сакральні націоналістичні гасла типу "Слава Україні! – (Героям слава!)", "Слава нації! – (Смерть ворогам!)", "Україна! – (Понад усе!)" і отримуюючи від публіки відповідні зворотні вигуки, чим заводив її поміж кожним виступом. Самих виступів було пристойно – з десяток. Виступали як старі вже трохи склеротичні (це відчувалось в промовах) діди-упівці, так і свободівські функціонери. Що прикметно, промови останніх відрізнялися своїм характером – певним чином відображаючи їхній статустий імідж в партії. Причому ступінь "радикальності" кожного спікера підкреслювався додатковим вживанням "неполіткоретних" "Слава нації!" і "Україна!".

Ось, до прикладу, промова молодого Іллєнка – була дуже агресивною. Голова Київського відділу ВОС (заявлений найуспішнішим і гідним наслідування) як скажений бойовий бульдог національної революції кляв всіх ворогів нації і клявся в їх подоланні. Тому не дивно, що його промова просто повнилася "радикальними" гаслами (включно із чимсь типу "ворогам тричі смерть"). Натомість, Левченко вирізнявся інтелігентністю, тому обмежився в привітанні із "радикального" лиш "Слава нації!". А Фаріон, що багато говорила про духовність, і то зупинилась виключно на політкоректному "Слава Україні!" Ну, і на завершення цієї постановки сам Тягнибок суворо і гучно (в мене є підозра, що гучність в колонках тоді навмисне посилили) "по-батьківськи" резюмував поточну ситуацію з євроінтеграцією та боротьбою з Московією, теж, між іншим, утримавшись від неполіткоректних гасел.

А далі розпочався сам марш. У його формуванні (а розмістити в ряд тисячний мітинг – це серйозна технічна проблема) потрібно відзначити дисциплінованість організаторів. Їхній парамілітарний вишкіл давався взнаки і навіть колони цілком цивільних учасників рухалися за командою "Руш!" своїх сотників. Врешті, коли всіх таки розмістили і колони нарешті рушили, в хід пішли "народні" гасла. Не можу сказати, що я знаходився під час ходи у якійсь "найрадикальнішій" частині (далі попереду, наприклад, була колона ультраправого вуличного угруповування С14, переповнена неонацистською атрибутикою кельтських хрестів і "нетолерантними патріотами" в масках). Тим не менше, і в моїй київській колоні зазвучали нотки ксенофобських кличів (яких доти на централізованому мітингу через вимоги політкоректності до публічної політики уникали): "Москалів на ножі!" і "Пам’ятай, чужинець – тут господар українець!"

Особливо вбого це виглядало, коли такі слова вигукували не якісь бритоголові неофашисти, а беззубі дідугани у затертих фуфайках (замість вимог гідної пенсії чи економічного благополуччя для своїх дітей). Врешті, коли на одному з поворотів з висотки зазвучало "Вставай, страна огромная!" і замайоріли червоні прапори, до списку ненависницьких кличів додалося ще й "Комуняку на гіляку!". Але (на щастя) по дорозі так і не знайшлося жодного комуняки, москаля чи іншого чужинця, тому шовіністичні вигуки так і залишилися вигуками, а сам марш дійшов до свого пункту призначення – Михайлівської площі, де після нетривалого паління фаєрів з боку неофашистів, всі почали розходитися або ж залишалися далі, на концерт.

Так відбувся цьогорічний марш УПА за участю "Свободи" в Києві. Можна констатувати, що його партійні організатори запевне зумисне роблять ставку саме на столицю, зводячи туди свій актив з усіх усюд. В результаті, виходить масове шоу (як і чудовий регулярний медіа-привід), на якому людей спочатку заряджають націоналістичними гаслами і технологічними промовами, а потім дають їм можливість самим накричатися вдосталь під час маршу. Особливо вражає низовий шовінізм, що прокидається під час таких акцій у пересічних учасників і виявляється у популярності типових ненависницьких гасел. Інтерв’ю із представниками мовчазної більшості, тими заведеними партійцями українцями, допоможуть нам з’ясувати настрої пересічних учасників, те, наскільки справді вони хочуть вішати комуняк на гіляку, а москалів насаджувати на ножі.

Учасники

Цього року їхня чисельність таки зменшилась. І хоч в деяких медіа заявляють про "рекордний двадцятитисячний марш" (а реально десь десятитисячний), але навіть за повідомленнями тієї ж прес-служби ВОС торік було тридцять тисяч. Звісно, в такій пониженій явці можна винуватити як будній день (що об’єктивно не дав змоги прийти зайнятим на роботі симпатикам), так і загальний спад популярності "Свободи" (що суб’єктивно через дискредитацію себе після приходу у "велику політику" віднадила деяких прихильників УПА). Однак, все одно, на марші було чимало людей і переважна більшість з них – не вуличні неофашисти, а рядові співчуваючі націоналістичним ідеям громадяни. Тому мені невпізнаним безперешкодно вдалося взяти 10 інтерв’ю з ними загальною тривалістю близько півтори години. Питав чоловіків і жінок, старих і молодих. Питав про їхню особисту активність, сприйняття націоналізму та ставлення до праворадикальних учасників та їхньої атрибутики (дивізія Галичина, кельтський хрест, ідея нації, коловорот тощо). У результаті склалась картина із трьома орієнтовними групами учасників маршу, про які й розповім детальніше.

1. Пропатріотичні учасники, тобто пересічні українські патріоти, чия участь в марші була (напів)стихійна, вони не надто вникали в суть. Зокрема їхня присутність на марші носила відвертий характер симпатиків, які рідко бувають на заходах ВОС чи інших націоналістів. Деякі з таких учасників взагалі опинилися на марші досить випадково. Характерною є відповідь літньої російськомовної (!) жінки з Дніпропетровська: "Я вообще здесь к родственникам приехала. Но голосовала за "Свободу" и решила прийти на Тягнибока посмотреть". Такі учасники здебільшого слабко розбиралися в націоналістичній ідеології і визначали для себе суть націоналізму як приналежність до якоїсь традиційної спільності, в межах якої можна розраховувати на солідарність. Ось як відповідав сивочолий козак з Прилук: "Націоналізм для мене – це любов до свого. Мої предки ще були реєстровими козаками, захищали Україну, допомагали одне одному. Ось мій внук ходить в дитсадок і вітається там зі всіма "Слава Україні!". Декому це здається дивним, але я думаю, що з нього росте хороший козак". Тому, в принципі, цілком закономірним є те, що праворадикальна атрибутика (і навіть герб дивізії СС "Галичина") для таких учасників є своєрідною terra incognita, до якої ставляться насторожено або, взагалі, засуджують. "Мені здається, вони [праворадикали] якісь схиблені на ній", – так прямо відповів ще один дідусь. Або: "Я не знаю на рахунок кельтських хрестів чи дивізії "Галичина", але свастика – це не припустимо. В усіх нормальних європейських країнах її заборонено", – ще так розмірковував один хлопець.

2. Пронаціоналістичні учасники - такі учасники, які мали вищий за середній рівень поінформованості в націоналістичній ідеології, але сприймає її скоріш крізь інтелектуальну, а не політичну призму. Їхня участь в марші УПА вирізняється регулярністю (щонайменше бували до того декілька разів поспіль), що, однак, не можна сказати про інші заходи, як і загалом ставлення до ВОС (воно доволі скептичне): "Я взагалі не розумію, чому тут так багато прапорів "Свободи". Таке враження, що це їх марш, а не марш УПА", – зазначає одна націоналістка. Варто відзначити, що такі люди беруть участь у марші насамперед тому, що є носіями консервативних правонаціоналістичних цінностей: "Націоналізм – це перш за все самоповага, визнання своєї мови, нації, але ніяк не ненависть до інших. За це і боролось УПА. Мені довелось пожити рік в Швеції, і я переконалась, що там теж люди переважно визнають такі цінності, хоч і на словах їх стороняться […] Насправді, багатьом там так само не подобаються гей-паради, просто, вони бояться сказати про це", – відзначає ще одна дівчина. При цьому досить високим є інтелектуальний рівень таких учасників (єдині респонденти, які розпитували мене про вибірку та специфіку дослідження), як і знаються вони на нюансах праворадикальної атрибутики, до якої в принципі відносять нейтрально: "Обізнані в цій ситуації люди розуміють, що справа FARE є наслідком фінансування Газпромом FIFA. Використання ж всіх цих засуджених символів не є характерним тільки для України. Понад те, в них можна вкласти цілком різний зміст. Тому, фактично, вся справа витягнута з пальця", – так відзначає один юнак. Але разом з тим не можна сказати, що вони якось вітають її присутність: "На марші УПА повинна бути атрибутика УПА. Всі ж ці символи типу кельтського хреста не є суто українськими", – так заявляє вже згадана націоналістка.

3. Пропартійні учасники, детально поінформовані в ідеологічних тонкощах політичні активісти, які регулярно беруть участь в партійній діяльності. Йдеться, звичайно, про членів партії "Свобода". Інші націоналістичні партії на Київському марші або були відсутні організаційно взагалі (як от "Братство"), або знаходились на маргінесі під гегемонією ВОС (як Конгрес Українських Націоналістів). Головною особливістю цих учасників є їхній прикметний активізм. Вони не лише відвідали вже більше півдесятка маршів УПА, а й постійно беруть участь в різних заходах від ВОС: "У Києві я регулярно беру участь в різних акціях "Свободи": антизабудовних, ідеологічних, антиурядових", – зазначає членкиня Київської ВОС. – "Під час виборів навіть доводилося поїздити по регіонах по виборчим округам".

Щодо особливостей сприймання такими учасниками націоналістичної ідеології, то воно на відміну від інших груп учасників доволі чітко визначено як щось невід’ємне і навіть подекуди певною сакральністю: "Український націоналізм для мене це як повітря. Те, без чого я не можу жити і дихати", – так зазначає свободівець зі Львова. А ось як додає інший його колега: "Націоналізм – це для мене щось невід’ємне, повага до рідної землі, мови, героїв. Але я, наприклад, не можу назвати себе українським націоналістом. Для мене це щось сакральне, те, до чого потрібно прагнути. Буває, що вип’ю, закурю, лайка деколи проскакує. Це все негідно сану націоналіста, тому мені ще багато над собою працювати". Крім того, такі учасники добре обізнані в специфіці праворадикальної символіки і самих радикалів. І хоч безпосередньо не пов’язують себе з ними, але в цілому прихильно ставляться до них – чи то як до бешкетливих дітей, чи то як до необхідного силового крила партії: "Футбольні ультрас? Так, ставлюсь добре. Я не вважаю, що вони фашисти. Це якась лайка, скоріше, ніж визначення. Просто праворадикальні хлопці з відповідною атрибутикою, – зазначає один із партійців. - Це трохи гарячі хлопці. Але вони часто допомагають нам, коли потрібне силове вирішення питання. Між правими фанатами взагалі є здорова конкуренція, що змушує переможених (а їх за правилами не добивають) іти в тренажерку і підкачуватись. В результаті, всі стають від цього тільки сильнішими", – так розповідає інший партієць зі Львова.

За спостереженнями можна припустити, що окрім виділених трьох груп існує ще четверта – ті самі, навколофутбольні праворадикали із профашистськими поглядами інтегрального націоналізму, про яких я зі всіма і спілкувався. ВО "Свобода" цілком відкрито (в тому числі на марші УПА) користується послугами вуличних бойовиків із їх числа. Разом з тим, більшість пересічних учасників маршу жодним чином не виділяли для себе це явище, хоч і знаходилися поряд з ультрасами. Вони були для них ким завгодно – "охороною", "схибленими диваками", "бешкетливими дітьми", тільки не носіями людиноненависницьких поглядів. Фактично, відверто про їхню агресивність знали лиш опитані пропартійні учасники, але вони чи то з політичних міркувань, чи то цілком відверто називали їх просто "праворадикальною молоддю", відділяючи це поняття від нібито давно віджилого фашизму.

Водночас, достатньо і трьох виділених груп, аби вималювалась цікава стратегія маршу. Адже виходить, що тільки остання, третя група (пропартійні учасники) приходить на марш УПА як захід ВОС. Всі ж інші заявляються туди або, щоб віддати свою пошану УПА і тим консервативним правонаціоналістим цінностям, які вони для них репрезентують (пронаціоналістичні учасники), або, просто, щоб долучитися до миті солідарного національного єднання у гаданій боротьбі за кращу долю для себе і країни (пропатріотичні учасники). Вся ж майстерність організаторів від ВОС полягає в тому, що звозячи свій партійний актив з України (тобто, фактично, оплачуючи їм безплатну поїздку "за ідею" в столицю), вона досягає критично необхідної чисельності третьої групи і може розпоряджатися нею (із банальної вдячності самих учасників і потенційної залежності від зворотної дороги) як важливим організаційним ресурсом. Наприклад, якраз перед моїм інтерв’ю з двома пропартійними учасниками, вони збирались розбирати поставлений на мітингу "Стовп ганьби" і від’єднувати апаратуру. Все це змушує навіть скептично налаштованих пронаціоналістичних учасників рахуватись із потугою ВОС і вимушено приходити на мітинг, оскільки це єдиний спосіб бажаними методами віддати необхідну шану. А пропатріотичні учасники групи вже доєднуються самі: чи прибуваючи з регіонів разом із партактивістами, чи приходячи з Києва подивитись на черговий "рекордний момент" національного єднання. Там всі ці групи оброблять своїми запальними промовами партійні вожді від ВОС, розбавляючи сказане словами лояльних дідів-упівців. І роздмуханий в учасниках український народний шовінізм вже сам виплескується під час маршу. Хтось його терпить (в приватних розмовах виказуючи розгубленість таким виявом нетирпимості), хтось його підтримує (зазначаючи, що це лише наслідок адекватної любові до батьківщини, спрямованої проти реальних ворогів), але ніхто не виступає проти. Водночас Україна, як відомо, не Росія, і мігрантів чи інших "чужинців" в нас ще треба пошукати. Тому після свого апогею шовінізм затихає сам по собі, не знайшовши адекватного об'єкта ненависті. Дістається хіба що атрибутиці ПР і КПУ.

Окремо варто відзначити праворадикалів. Незважаючи на те, що з учасників маршу їх майже ніхто не помічає, вони є чи не найголовнішими ньюс-мейкерами маршу. Саме їхня неонацистська атрибутика, напади на "українофобські" прапори та інші провокації (навіть те саме паління фаєрів) і привертають значну увагу ЗМІ.

Зрештою, все це підносять як потужний медіа-привід – мовляв, вкотре "Свобода" не за гроші, а за ідею (час якої, розуміється, настав) збирає чисельні і люті народні мітинги. Розтиражована у ЗМІ медіа-картинка слугує для подальшого накручення навколо ВОС як снігової кулі людей. Як тут не згадати соціологічну теорему Томаса: "Події є реальними настільки, наскільки реальними приймають наслідки їхні учасники". "Свободі" вдається поки що запевнювати громадськість в реальності своєї "Ідеї" і цим затягувати в своє реаліті-шоу все більше людей.

От тільки чи довго це триватиме? Адже для подальшого розкручення за цією стратегією ВОС необхідно, аби чисельність учасників постійно "рекордно" зростала, а люті витівки ручних праворадикалів не ярликували як неонацизм. І те, і інше має досить тьмяні перспективи, зважаючи на останню динаміку маршів УПА та схвалений самою ж партією курс на євроінтеграцію, відповідно. Це дозволяє глянути на снігову кулю нарощення популярності ВО "Свобода" лише як на чергову політичну мильну бульбашку, яка вже скоро повинна луснути.

Наши блоги