УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Фактор страху як загроза

Фактор страху як загроза

Сподівання марні. Зима не відступає. Коли, здається, весна вже почала будити весь простір, вона несамовито закидала нас снігом, заморозила все, що голосно протестувало. Навіть несміливо – радісні голоси нечисленних птахів, тендітні, проснулі бруньки беріз. Ворони, у повному рейваху. Збираються в тучні зграї. Протестують без угаву над дахами древнього Києва. Сяючі бані його першозаснованих Храмів вже купаються в гарячому весняному сонці. Воно грає по-ранках і холодних надвечір’ях загравами на золоті їх величавих маківок, кидаючи довгі тіні хрестів на люд, який у суєтних марнотах і пошуках майбутнього та сакральної відповіді на "Qvo vadis", кудись біжить, не зупиняючись.

Генрі Кісенджер реалізував "човникову дипломатію". Як ефективний спосіб мирного вирішення важких міжнародних конфліктів за допомогою "човника-посередника". У далекому вже 1974-му він і був ним між Єрусалимом і столицями арабських держав. Це створило умови для Кемп-Девіду і тривалого миру на арабському Сході.

Зараз схожу політику ведуть Путін-Лавров в інтересах Сирії. З метою збереження кривавого режиму Башара Асада або забезпечення лояльного до Росії правонаступництва. Це національний інтерес Росії.

Українська влада, як і в усіх інших питаннях геополітики, користується власною, оригінальною дипломатією. Її суть - у "човниковому бігу": беззупинному, багаточисельному проходженню однієї і тої ж короткої дистанції в прямому і зворотньому напрямі із стовпом посередині. Дві проблеми наближають це заняття до абсурду: весь час треба робити дуже різкі повороти і, час-від-часу, від цього битися головою у стовп. Зрозуміло, тої ж геополітики. Хоча… може все й гірше – це вже традиція.

Українська влада, невдоволена впертістю Брюселя по Тимошенко і відкатом України від демократії, різко розвернувшись, мчить у Москву. За дешевим газом, фінансовими ресурсами і пошуками "рівно престольного союзу" "3+1". Ще більш розлючена самозадоволеною Москвою, знову різко розвертається і набирає швидкість до Брюсселю.

Ми, все частіше, діагностуємо у себе політичний астигматизм.

Аби посилити враження реальності процесу президент, формально-протокольним рішенням РНБО "Про невідкладні заходи в сфері євроінтеграції", призначив її секретаря Андрія Клюєва відповідальним за Брюссель. Натомість Льовочкін, який стрімко втрачає біля шефа позицію за позицією. Не виключено, що на користь того ж Андрія Петровича. Він давно вже приглянув собі кабінет на Банковій, де Мельниченко "документував" другого президента.

РНБО – "сплячий" орган. Де-юре він існує із досить потужною оперативно-аналітичною функцією. Як своєрідний тіньовий "кабінет" президента, який дозволяє йому приймати обов’язкові для виконання Урядом рішення широкою колегією ключових керівників національної влади. Де-факто - він не працює. Його ефективність, як і ВВП країни, наблизилась до нуля.

Дивує, таким чином, що євроінтеграційні повноваження відібрані в Уряду. Це його виключна тема і відповідальність. Він, якраз, й має реалізувати чергові вимоги ЄС для підписання тим же Урядом угоди про Асоціацію у листопадовому Вільнюсі разом із угодою про ЗВТ з Унією. Зустріч комісара Фюле з цього приводу саме із прем’єром Азаровим незаперечно це підтверджує. Тобто, Клюєву або потрібно "розбудити" Радбез і, разом із президентом, керувати євроінтеграцією його указами, які затвердять відповідні рішення Радбезу в якому засідає й прем’єр, або проводити засідання Уряду з цих питань і "рулити" прем’єром.

Ви правильно думаєте. Це стає схожим на театр абсурду. При умові, що ніхто реально й не збирається виконувати ультиматуми чиновників з Брюсселю. А от забезпечити "човникову дипломатію" між окремими впливовими єврочиновниками і президентом, Клюєв здатен ефективно. Тому можливо чистою випадковістю необхідно вважати серію заяв колишніх високопосадових екс-чиновників Євроунії про недоречність і, навіть, шкідливість введення санкцій проти українського політичного керівництва одразу після призначення секретаря РБ головним євроінтегратором.

Придивіться. За Москву, Митний Союз не відповідає ніхто. Чи президент, який нещодавно доручив Уряду розробити програму співпраці з МС? Він веде тут особисту політику, про яку ми мало що знаємо через незвичну втаємниченість переговорів і часту відсутність логіки у поведінці влади. Саме тут він очікує відповіді на питання 2015 року.

Не будемо ставити простого й логічного запитання, чи може Андрій Клюєв мати більш успішний - європейський - проект, аніж Віктор Янукович – російський. Оцінимо останні ініціативи Уряду.

Ясно, що в президента є свій план. Особистий, особистий. І він зовсім не подобається, ані Брюсселю, ані Москві. Вони об’єктивно не бажають, та й не можуть, з ним співпрацювати у майбутньому. Але він хоче їх у цьому переконати. Як в неминучості.

У законодавчому портфелі Уряду євроінтегарційні зусилля не виглядають пріоритетною політикою. Немає й законотворчих ідей для перезавантаження стосунків з РФ і відновлення з нею стратегічного партнерства без вступу в Митний Союз. Короткі перебіжки між протилежними векторами втомили, дезавуювали і дезінтегрували Уряд. Тому, він, діючи у повній відповідності із другим законом Ньютона, у межах своєї професійності і в силу повної відданості президенту готує законодавчу базу для 2015 року. Вялоформально згадуючи про свій "План першочергових дій у сфері інтеграцій України і ЄС", то показуючи тремтячий кулак, то протягуючи руку Москві.

Нещодавно він подав непрацюючому парламенту проект закону "Про внесення змін до деяких законів України з питань національної безпеки". Ну що ж. Саме час подумати про цю забуту і загублену в тенетах Банкової українську попелюшку. Власне, це стосується трьох чинних специфічних Законів: "Про оборону", "Про правовий режим надзвичайного стану" та "Про правовий режим воєнного стану". Усього 34 поправки. Але вони можуть змінити все. У певний момент.

Судячи з усього, зміни готувалися в департаменті воєнної політики та стратегічного планування МОУ. Але, складається враження, що його розробили політичні стратеги і політтехнологи із креативного виборчого штабу кандидата в президента від влади.

Судіть самі.

Боєготовність армії – від 7 до 15%. У випадку збройної агресії проти України у повітря може піднятись не більше 9-15 військових літаків усіх типів, а в море вийти – 10-12 різних бойових кораблів. Основна частина тактичних і протиповітряних озброєнь заступили на бойове чергування у 80-х і втратили або вичерпують свій ресурс бойової експлуатації. 3 із 4 ракет – в зоні ризику некерованості: від старту до захоплення цілі. Понад 90% зв’язку – аналоговий. Майже 90% бюджету МОУ – проїдається. Нові зразки озброєнь, у тому числі і вітчизняні, не закуповуються. Від чого швидко, надто швидко згортається, колись могутній, національний ВПК. Контрактна професійна армія, попри голосні заяви і "чесні" наміри, не створюється, постійні військові навчання у минулому. Це тільки верхня частина айсбергу.

Тому зовсім незрозуміло, чому МОУ не ініціює повномасштабну воєнну реформу. У нових умовах - політики позаблоковості і існуючих реалій: розгортання, по протилежних кордонах України, з одного боку, ПРО США, а з другого – "Іскандерів" і тактичного ядерного озброєння РФ, можливостей війни в кіберпросторі, розвиток НАТО, намагання ЄС створити об’єднані Збройні Сили і, таким чином, мати свою власну військову політику.

Ключових завдань змін до Закону "Про оборону" - два. Перше. Розширити коло воєнної (збройної) агресії проти України за рахунок внутрішніх збройних зіткнень. Між іншим, аналогічний закон РФ, а також Закон "О военном положении" справедливо розглядають збройну агресію, можливість введення воєнного стану тільки у випадку "агресии против РФ или непосредственной угрозы агрессии". Рівним рахунком визначається і "вооруженные конфликты, направленные против Российской Федерации". Це - Статут ООН. Стаття 3 Конвенції ООН від 14.12.1974 р. Пряма збройна агресія – застосування військової сили однією державою до іншої. Непряма – засилання в іншу державу диверсійних, бандитських груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють бойові дії або масово дестабілізують ситуацію, тощо. Агресія є виключно міжнародним конфліктом і, тому, неприйнятна до громадянської війни. Її суб’єктами є держави, а не частина народу, яка веде боротьбу проти іншої частини, або проти влади. Збройною агресією, за задумом Уряду, є й воєнний конфлікт в тому числі "в разі збройного зіткнення всередині держави", "збройний конфлікт не тільки обмежене збройне зіткнення на державному кордоні", але й "всередині держави за участю непередбачених законом воєнізованих або збройних формувань" із "значними наслідками" для національної безпеки. Так це витікає із самого тексту ст.1 Закону "Про оборону".

Це, власне, ще й позиція третьої редакції нашої Воєнної доктрини 2012 року. Вона розглядає як воєнну загрозу, загрозу воєнної сили проти України "переростання внутрішньої нестабільності у збройний конфлікт всередині країни". Для подавлення "збройних зіткнень всередині держави" тепер можуть бути використані збройні сили України, і не тільки. Тобто армія отримує законне право на проведення воєнних бойових операцій всередині країни проти її населення? Хоч таж Росія, яка має постійну проблему збройного спротиву всередині країни, передбачає використання ЗС лише "для отражения агресии направленой против РФ, для вооруженной защиты целостности и неприкосновенности территории…".

Друге. Мілітаризація Державної спеціальної служби транспорту і Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації. Забезпечення їх "озброєнням, військовою та спеціальною технікою і майном, які не виробляються в Україні" разом із "збройними силами, іншими військовими формуваннями і правоохоронними органами". Загальна чисельність двох перших – 12227 чоловік. Тепер вони мають підтримувати на "належному рівні боєздатність, бойову та мобілізаційну готовність до оборони держави…".

Це новий вид Збройних Сил? Із специфічною технічною функцією та іншими можливостями?

Основні рішення у цих випадках, виходячи із ст.4 проекту, приймає президент.

При цьому, не дивлячись на закріплену законами політику позаблоковості, Україна "бере участь у міжнародних системах безпеки та міжнародному співробітництві у сфері оборони…".

Як карта ляже. Бо жодних принципів або ідей для цього не передбачається.

Температура протестної активності українців коливається в межах від 28 до 35%. Саме стільки з них готові вийти на вулиці. Взятись же за вила разом із Ляшком – готові більш, аніж утричі менше - від 4% до 9.5%. У нас до цього часу не було військового напруження або загрози воєнного конфлікту як на зовнішніх кордонах, так і всередині країни. Кризу з Тузлою не варто розглядати як реальну загрозу воєнного конфлікту. Вона була розв’язана по телефону. Можливо, це суб’єктивна реакція на "Арабську весну" і ситуацію в Сирії, де громадяни зі зброєю в руках боролись і борються із неприйнятними для них політичними режимами?

У будь-якому випадку, на підставі "аналізу воєнно-політичної обстановки" МОУ і плану заходів "короткострокового та середньострокового оборонного планування у ЗС" Генерального штабу президент, у цих випадках, може "…ввести воєнний стан в Україні або окремих її місцевостях, застосувати Збройні Сили України, інші військові формування" через його схвалення або затвердження ВРУ.

Ще більш цікаві зміни Урядом пропонуються в законі "Про правовий режим надзвичайного стану". Він може бути введений за його пропозицією у випадку "здійснення масових терористичних актів", які призвели також до "порушення важливих державних об’єктів" (адміністративних і інших за спеціальним переліком Кабміну), "міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів", "дій, не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань" і "блокування або захоплення особливо важливих об’єктів чи місцевостей".

Пам’ятаєте, у 2004 році в Україні пройшов "парад місцевих суверенітетів". Тобто "захоплення місцевостей" разом із "важливими об’єктами". Це саме той випадок.

Давайте визначимось у деяких важливих категоріях.

Тероризм немає точного або широкого прийнятого визначення. Найчастіше - це політика залякування, подавлення політичних противників шляхом насильства. Це жах і страх одночасно. Він сіє недовіру, паніку, провокує конфлікти і війни. Дехто бачить масовий терор у "Стратах Єгипетських". Господь, впродовж майже трьох місяців, послідовно здійснив десять акцій проти фараона, який вперто не відпускав із рабства єврейський народ. Із застосуванням біологічної, бактеріологічної, екологічної, хімічної і інших видів зброї масового ураження. Десятою, останньою акцією, було тотальне знищення "ангелом-винищувачем" усіх "первонароджених немовлят на землі Єгипетській".

Масовий терор, разом із репресіями, здійснювали опричники Івана Грозного.

"Царством терору" називають Велику Французьку революцію. Такої кількості страт і вбивств за зовсім короткий період часу історія до того не знала.

Але масовий терор був реалізований, як державна політика, комуністами. ВЧК у 1917 році була створена як карально-терористична організація, а воєнний комунізм легалізував тероризм як функцію держави і спосіб управління нею. Саме тоді, для подавлення масових селянських повстань, була використана регулярна армія на чолі із Тухачевським. Усюди діяв інститут заручників із людей похилого віку і жінок із грудними дітьми, які утримувались у концентраційних таборах. Проти повсталих використовувалась хімічна зброя, як це слідує із наказу Тухачевського військам у Тамбовській губернії №0116 12.06.21р.: "Леса, где прячуться бандиты, очистить ядовитими газами, точно расчитать, чтобы облако удушливих газов распростарнилось по всему лесу, уничтожая все, что там осталось…".

Ідеологом був Ленін. У телеграмі 9.07.18р. Пензькому Губвиконкому він вимагав "провести беспощадный массовый террор против кулаков, попов и белогвардейцев; сомнительных запереть в концентрационный лагерь вне города".

Україна, на відміну від Росії, не відноситься до країн із підвищеним рівнем терористичних загроз. За міжнародним рейтингом тероризму Росія – на 9 місці, після Сомалі, Нігерії і Таїланду. Білорусія – на 32, після Уганди і Лівану, а Україна – на 56, поряд з Італію.

З огляду й на це в Україні на цей час відсутні реальні причини і умови для тероризму. Перш за все масового. Але це тільки зобов’язує зміцнювати національну безпеку. У тому числі і прийняттям більш цілеспрямованих і жорстких законів протидії міжнародному тероризму. Важливо при цьому, не розглядати як терористичну діяльність масові протестні акції як реакцію на соціальну напруженість, екстремальні ситуації, які переростають у масові безпорядки, тощо. Вони можуть бути викликані діями натовпу під час мітингів, демонстрацій, спортивних змагань і великих шоу.

Досвід тієї ж Росії свідчить, що найбільш ефективним способом повернення до стабільності стають не дії правоохоронних чи спеціальних органів, і, тим більше ЗС, воєнний або надзвичайний стани, а політичні, ідеологічні і соціальні кроки влади. Її найкращий ресурс – переговори і компроміси.

Заплутані і казуїстично складні конструкції змін, які ініційовані Урядом в час нарощування опозиційних настроїв і підготовки до виборів президента, розлогі оціночні категорії, які призначені для застосування не судом, а політиками, самі по собі вже є конфліктними і підозрілими з огляду на можливість їх використання проти масової вуличної протестної активності населення. Вона ж прогнозується абсолютною більшістю експертів.

Цим процесом має рухати не страх перед громадянськими протистояннями, а стратегічний аналіз протидії державної влади реальним зовнішнім і внутрішнім викликам та загрозам нацбезпеці. Розширюючи, а не звужуючи існуючу базу демократії, прав і свобод.

Спрощення законодавчих можливостей введення надзвичайного стану в країні або в її окремих регіонах в умовах жорсткої і єдиної вертикалі влади з одним центром прийняття рішень, при повній відсутності систем стримувань і противаг, може стати серйозною помилкою і привести до непередбачуваних наслідків. Для введення надзвичайного стану має виникнути і існувати надзвичайна, особлива загроза. Тобто, така, коли кризова ситуація представляє реальну, безпосередню, неминучу, невідворотню тяжку загрозу суспільству і державі.

У таких вигадках законодавчий інтерес Кабміну має бути збалансований надійними і реальними гарантіями від свавілля влади, недоторканості основних громадянських прав і свобод. У тому числі, на демократичну зміну влади шляхом вільних і справедливих виборів.

Очевидно, що подібні зміни, у будь-якому разі, мають вноситися в умовах робочого діалогу між владою і опозицією, на тлі підтримки зусиль влади більшістю громадян. Але опозиція послідовно розглядає владу як ворога національних інтересів і національного відродження, яка відмовилась від демократичного розвитку, проводить політику особистої вигоди, утримуючи у в’язницях політв’язнів. Використовуючи Захід, вона намагається прискорити "падіння режиму". Опозиція почала Всеукраїнську акцію - двомісячний марш протесту із народними віче. Кличко, на зустрічі із заступником держсекретаря США Вільямом Бернсом, вимагав санкцій для президента і його оточення. Це, без сумніву, підвищить його президентський рейтинг, який ще значно уступає Тимошенко. "Свобода" завжди готова до бунту.

У 2004 році Леонід Кучма, попри тиск на нього, категорично відмовився прийняти рішення про введення надзвичайного стану. Як відповіді влади на масові протести і початок "помаранчевої революції". Можливо, саме це запобігло не першій громадянській війні українців.

Нам варто усім стежити, саме зараз, коли часу до 2015-го все менше і менше, а "човниковий біг" влади прискорюється, за законодавчими ініціативами нашого Уряду. Наприклад, за введенням спецмита на імпорт малолітражних автомобілів усіх видів. Не тільки тому, що це наповнить ринок неякісними автомобілями "викруткової збірки" з Китаю, Росії та Індії в Україні. Якщо за цими ініціативами стоять політичні, та ще й опозиційно одягнуті лідери, які вже борються за високі виборчі посади, включаючи й президентську, то нас чекають з Вами ще більш темні часи. Та й взагалі, можливо, нам пора вже відмовитись обирати у владу олігархів, підступних і ненажерливих мультимільйонерів, які неприродно швидко багатіють на бюджетних коштах? Вони й так мають усе.

Притишимо емоції, але не пригнітимо волю, свободу і наш вибір. Великий Піст. Христос, після свого Хрещення, був приведений Духом Святим у пустелю, де постився 40 днів. Його тричі, витончено й підступно, спокушував диявол: їжею, безсмертям, і славою людською. Плюс ще 8 днів Страсної Седмиці. У пам'ять про останні дні життя Ісуса Христа і його стражданнях. З 18 березня до 4 травня. Два не пісних дні – Лазерева субота і Вербна неділя. Це час духовного і тілесного аскетизму. Особливо для тих, хто Вірує і бажає прийняти таїнство святого Хрещення. Тобто, приймає особисте, доленосне рішення, відмовляючись від спокус і вступаючи із собою в духовний діалог.

Злобний супротив зими і нерішучість весни несподівано десь загубили своє призначення – впливати на нас і створювати настрій. Матеріальне й є сутнє втрачене. Залишене нам в амбіціях - поглинуто смирінням, нескінченного працею духа, новими почуттями і віщими снами. Віра перемагає страх і будить у нас силу. Прислухайтесь. Разом із дивовижним Покаянним Каноном Андрія Крицького.