Україна не має жодного лауреата Нобелівської премії
Будьте первыми в курсе главного – подпишитесь на Новини на OBOZ.UA в Google
Престиж будь-якої країни, з-поміж іншого, визначається кількістю людей, удостоєних звання лауреата Нобелівської премії. За роки незалежності жоден представник України не став володарем цієї вагомої та почесної нагороди.
ВИХІДЦІ З УКРАЇНИ – ЛАУРЕАТИ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ
Щоправда, в нашій історії є люди, вихідці з України, які ставали Нобелівськими лауреатами, проте на той час вони були громадянами інших країн і вся слава вже не належала нашій Вітчизні.
Так, лауреатом Нобелівської премії був Ілля Мечников, який народився поблизу Харкова. Він працював завідувачем лабораторії в самого Луї Пастера, справив величезний вплив на розвиток імунології, за що 1908 року отримав Нобелівську премію з фізіології та медицини. Похований Мечников у Парижі.
Ще один Нобелівський лауреат, Зельман Ваксман, народився в Прилуках. Він відомий тим, що відкрив стрептоміцин – перший антибіотик, ефективний при лікуванні туберкульозу, за що й отримав Нобелівську премію 1952 року.
Агнон Шмуель Йосиф, відомий єврейський письменник, народився в Бучачі, а лауреатом Нобелівської премії з літератури став 1966 року.
Саймон Кузнець народився в Харкові. Він розробив методи визначення національного доходу Сполучених Штатів Америки. 1971 року йому присудили Нобелівську премію з економіки – за емпірично обґрунтоване тлумачення економічного зростання.
Нарешті останнім лауреатом Нобелівської премії, вихідцем із України, є Роялд Гофман. Він народився в Золочеві. 1981 року йому присуджено Нобелівську премію з хімії – за розробку теорії проходження хімічних реакцій.
ГАЛИЦЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ЗВИНУВАТИЛА МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО В АНТИПАТРІОТИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ
Свого часу ймовірними кандидатами на Нобелівську премію були Іван Франко, Володимир Винниченко, Улас Самчук, Микола Бажан, Василь Стус, але з різних причин вони цієї престижної нагороди не отримали.
Не став Нобелівським лауреатом і Михайло Сергійович Грушевський, хоча в 1913-1914 роках була спроба висунення його на здобуття цієї премії. Ось коротка історія про це.
1913 року Михайло Сергійович Грушевський працював у Львові. Він був головою Наукового Товариства імені Т.Шевченка (НТШ), редагував “Записки НТШ”, викладав на кафедрі історії Львівського університету.
Певні кола галицької інтелігенції звинуватили його у зловживанні службовим становищем, навіть більше – в антипатріотичній діяльності, що було явно несправедливо. Грушевський відмовився від усіх своїх посад і всерйоз думав переїхати до Києва.
Від нього відійшли, здавалось би, вірні друзі, коло товаришів і просто знайомих звужувалось, аж поки майбутній керівник Української держави залишився фактично один.
Проте не всі зреклися свого вчителя та друга. Одним із таких був Богдан Ярошевський. Він задумав висунути Михайла Грушевського на звання Нобелівського лауреата, щоб довести львівським професорам велич Михайла Сергійовича перш за все як ученого, його світовий авторитет.
“А НАМ З ВАМИ НІЧОГО ПАЛЬЦІ ПХАТИ”
Проте Ярошевський не знав, як відбувається висунення кандидатів на Нобелівську премію. За допомогою він звертається до Ярослава Федорчука, відомого журналіста, публіциста і громадського діяча, який жив тоді в Парижі й очолював українську громаду.
20 травня 1914 року Федорчук надіслав відповідь Ярошевському. Цей лист зберігається у Львівському архіві. Паризький українець негативно поставився до самої ідеї висунення знаного історика на Нобелівського лауреата. За його словами, про Грушевського та його праці мало хто знає в західному науковому світі, тому “добре би було напечатати якусь статтю в заграничних наукових журналах”.
Крім того, на думку Федорчука, висунення Грушевського на Нобелівського лауреата “мусить вийти від якогось звістного наукового інституту”, а Наукове Товариство імені Т.Шевченка таким не було, його “ніхто не знає, хотя воно й посилає всюди свої видання”. Якби Товариство перейменували на Академію, продовжує автор, про що тоді ходили чутки, тоді “буде можливо щось-небудь зробити, коли ціла научна організація за Грушевського стане, а нам з вами нічого пальці пхати – навіть говорити не захочуть”.
Звичайно, в тій ситуації не могло й бути мови про те, що НТШ висуне Грушевського на звання лауреата Нобелівської премії.
Того ж 1914 року Богдан Ярошевський помирає від загострення давньої хвороби – туберкульозу, і на цьому драматична історія з висуненням Грушевського на премію Нобеля закінчується.
УКРАЇНІ ТРЕБА ПЛЕКАТИ СВОЮ ЕЛІТУ
Коли Ярослав Федорчук писав листа Богданові Ярошинському, він не вказував усіх причин, чому Михайло Грушевський не може бути Нобелівським лауреатом.
Як політичний діяч, учений, письменник, перекладач, Михайло Сергійович, безумовно, заслуговував на те, щоби бути серед кандидатів на Нобелівську премію. Проте Україна тоді не була незалежною державою, і всіх уярмлених народів Захід із його хваленою демократією “не помічав”. Тому Михайло Грушевський просто не міг бути висунутим на цю поважну премію.
На жаль, незалежна Україна нині не може похвалитися своїми успіхами ні в політиці, ні в економіці, ні в науці, ні в літературі, ні в мистецтві, хоча потенційні Нобелівські лауреати чи бодай кандидати на Нобеля у нас є.
Україні, якщо вона хоче, щоб до її голосу прислуховувалася світова спільнота, треба плекати свою еліту, кращі представники якої могли б у майбутньому поповнити список лауреатів Нобелівської премії. Без цього фактичне, а не лише номінальне чи навіть юридичне визнання України як незалежної держави не відбудеться.
