Забутий письменник Стефан Ковалів

Анатолій Власюк

25 грудня минуло 163 роки від дня народження Стефана Коваліва. Проте далеко не кожний в Україні та світі чув ім’я цього воістину європейського письменника, якого Іван Франко назвав “співцем галицької Каліфорнії”.

Стефан Ковалів, на жаль, забутий як з об’єктивних, так і з суб’єктивних причин. “Рідні патріоти” йому закидали москвофільство, “інтернаціоналісти” – непомірну критику єврейства. Поза тим творчість Стефана Коваліва потребує свого глибинного вивчення не лише як співця “галицької Каліфорнії”, а й як реаліста, який створював художні образи з повсякденного життя. Проте востаннє збірка творів Стефана Коваліва (далеко не повна!) була видана ще 1958 року.

ФРАНЦ-ЙОСИФ ВИЗНАЧИВ ДОЛЮ СТЕФАНА КОВАЛІВА?

Стефан Михайлович Ковалів народився 25 грудня 1848 року в селі Брониця колишнього Дрогобицького повіту (тепер Львівська область). В його батька на той час не було навіть власної хатини, він жив у брата. Згодом брат вигнав його із хати, виділивши близько гектара глинястого ґрунту. Батько Стефана збудував хату-ліп’янку, в якій у злиднях і минули дитячі роки Коваліва.

Стефан Ковалів закінчив школу Отців Василіян у Дрогобичі, в якій згодом навчався Іван Франко, який народився у селі Нагуєвичі того ж Дрогобицького повіту. Потім він учився в нижній реальній школі у Перемишлі. Не маючи допомоги з дому, заробляв приватними уроками та участю в дяківському хорі. Проте й це не допомогло, і Стефан Ковалів залишає навчання й шукає роботу. Відтак три роки він працює вчителем у різних школах, в тім числі й у рідній Брониці, і вступає до Львівської учительської семінарії, яку закінчує 1875 року. Йому пропонували залишитись викладачем у цьому навчальному закладі, але він повертається до рідного села.

Молодий учитель відновлює роботу школи, яку до занепаду довів його попередник. В рідному селі Стефан Ковалів пропрацював чотири роки. “Його стараннями, - писав Осип Маковей, - поставлено там гарний будинок шкільний, але в нім Ковалів довго не пробув, мусив 1879 р. покинути село, і та школа лишилась пустою”.

Чому Стефан Ковалів покинув Броницю? Як стверджує Роман Горак у своїй розвідці “Стефан Ковалів”, “винен” у цьому був ... австрійський цісар Франц-Йосиф. У зв’язку з його відвідинами Галичини, зокрема, Борислава (пам’ятаєте зі шкільних років повість Івана Франка “Борислав сміється”?), який став крупним центром імперії з видобутку нафти, великого переполоху наробили в Крайовій Шкільній Раді, яка опікувалася школами. Справа в тім, що з 1872 року вводилась обов’язкова початкова освіта, і всі діти шкільного віку повинні були ходити до школи, і, власне, школи повинні бути в кожному населеному пункті.

Наприкінці грудня 1879 року Стефана Коваліва перевели з Брониці й призначили завідувачем школи у Бориславі, в якій він пропрацював понад сорок років. Коли нині дивишся на це непримітне приміщення в центрі міста нафтовиків, яке збереглося й донині і в якому розташований міжшкільний навчально-виробничий комбінат трудового навчання і професійної орієнтації учнів, дивуєшся, як тут у 1887 році могло навчатися 500 учнів, у 1899-ому – 1200, а в 1908-ому – 2300 школярів.

В одному з листів Іванові Франку Стефан Ковалів писав про важкі умови учительської праці: “Хочу Вам пригадатися, що ще дихаю. Тяжко стогну щораз тяжче і гнуся під тягарем тих солодощів, дишу поволі, мов та онучарова шкапище, що її обсіли черви і цілу живцем лоточать. Та вони, тоті галапасники, і до мене з усіх сторін лізуть, а я, як можу, не даюся, замітаю на гній мітлою... і кричу: “А куш! Я не злодій...” та що з того?.. Дали тобі... перед 26 літами шість соток за чотири класи, можеш і тепер за ті самі гроші служити, а ні – забирайся, бо ти нам давно сіллю в оці, ми не можемо розпорядитися по нашому фасону на славу і хвалу ойчизні”.

Саме у Бориславі 1881 року Стефан Ковалів розпочав свою письменницьку діяльність. Причину цього він пояснив 1900 року в листі до Осипа Маковея: “Тут я побачив дива, яких до сеї пори не лучалося мені видіти, стрічався з різнородними заграничними людьми з Америки, навіть з Австралії, бачив нужду, деморалізацію нашого бідного беззащитного народу і кричати не міг: “За що б’єш? Йой, йой, за що б’єш?..”, то і почав писати, і тото мене тихомирило”.

Як підрахували науковці, Стефан Ковалів написав 112 оповідань і нарисів, декілька десятків “Дописів із Борислава” і близько 40 педагогічних статей і методичних розробок. Цей неоціненний скарб вартує того, аби видати повне зібрання творів Стефана Коваліва. Можливо, до 165-річчя від дня його народження у 2013 році? Чи мусимо чекати до “більш” ювілейної дати, 2023 року, коли Стефанові Коваліву виповнилося би 175 років?

За життя видати чимало з написаного Стефанові Коваліву допоміг Іван Франко, який часто бував у Бориславі й зупинявся в будинку, де мешкав його соратник з літературного цеху. Стефан Ковалів друкувався в журналі “Літературно-науковий вісник”, одним з редакторів якого був Іван Франко, а коли 1899 року у Львові була заснована “Українсько-руська видавнича спілка”, то за ініціативою Івана Франка Стефан Ковалів упродовж декількох років видав дев’ять збірок своїх оповідань – “Громадські промисловці”, “Дезертир”, “Риболови”, “Похресник”, “Писанка”, “Чародійна скрипка”, “Щаслива бабуня”, “В остатній лавці”, “Образки з галицької Каліфорнії”.

Помер Стефан Ковалів 26 червня 1920 року й похований на одному з цвинтарів Борислава.

БОРИСЛАВ У ЖИТТІ СТЕФАНА КОВАЛІВА

Борислав, безперечно, відіграв ключову роль у становленні Стефана Коваліва як художника слова.

В оповіданні “Андрій Кременяк” він писав: “Борислав! Де вже той Борислав нині не знаний, в якім закутку світу? Маленьке підгірське сільце з мирними і звільненими з тяжкої неволі жителями змінилося протягом двадцять п’ятьох літ у великанське зборище шинкарів, гендлярів і обманців! Хитрістю і насильством видерли хліборобови прадідну його землю і його живцем поховали, як скотину під лісом... Трудно було опертися хитрим пройдисвітам, що приходили до хлопа вечором у гостину, перебрані за міністрів, генералів, а так, споївши легковірного хлопа, ставали його витязями. Два-три господарі, що зуміли прийти до маєтку, добилися до нього тільки тим способом, що стали оруддям нехриста, запроданцями свого брата! Вони-то, підкуплені жидами, йшли до своїх, нараджували ґрунта продавати. Мало тут первісних мешканців зістало, а й тих судьба достойна помилування; життя їх – то безвпинна боротьба з опирами і смоками, що ожидають їх погибелі. Дійсно, чоловік мусить подивляти, що ще нині тих кільканайцять господарів має хоч під лісом понад деброю свої смирненькі хатини й існує до якогось часу. Поглянеш з гори Городище на сей невеликий шмат землі, окритий низькими домиками, численними топільницями воску, сотками горбків, взнесених із викопаної землі, прислухаєшся тому постійному клекотові, пискові друків, машин, - здригнешся, мороз по тілі прошибне, землиця тая, кров’ю і потом руського хлібороба стілько разів скроплювана, сталася для нього гробом, а заробкевичови принесла міліони. До того то довела не лиш сама хитрість чужих, але також темнота і недбальство наших людей”.

Стефанові Коваліву боліла душа за простого чоловіка: “Християнин тут знищений морально і матеріально, гарує днем-ночею, наповняє кишені спекулянтів золотом, слухає зневаги на свою святу віру і жиє, ах! як жиє! Бо чи ж можна назвати життям сю дику сваволю тисячних мамок і жидівських служниць із чумаками і гонивітрами? А ті нечисті страви, напої, тую грязь з запліснілим ощіпком, чи ж можна назвати порядною поживою для чоловіка, що працює дванадцять годин під землею і більше?”.

Свої оповідання про Борислав Стефан Ковалів почав писати вже тоді, коли вийшли більшість оповідань Івана Франка бориславського циклу, його повісті “Boaconstrictor” і “Борислав сміється”, які були неприхильно сприйняті. Можливо, саме тому, через солідарність з Франком, якого він поважав і любив як письменника, Стефан Ковалів вирішив продовжити його справу. Та й сам Франко закликав письменників писати про те, що тут відбувається, бо “Борислав стався для нього (народу – А.В.) осередком експлуатації у всіх можливих видах”. Прочитавши оповідання Коваліва про Борислав, Франко назвав його “нашим звісним письменником”.

Найбільш характерним з усього бориславського циклу Стефана Коваліва є оповідання “Добрий заробок”, головні герої якого Клин і Сук стають жертвами нещадної експлуатації в Бориславі й ледь живі повертаються додому.

Один з місцевих мешканців радить їм не найматись у Бориславі на роботу:

“- В лиху пору вибралися ви, людоньки, сюди, - сказав господар, укладаючий на гостинці камінє в стоси. – Краще вертайте мерщій додому, бо тут нема що робити. Дивіть, я, тутешній господар, не пішов би на сі заробітки, хоч би золоті гори обіцяли”.

Але Клин і Сук не слухають його, бо в рідному селі теж не мають як заробити. “Не слухайте дурного цивіля. Він нічого не знає, тут робота є, ще й яка”, - каже їм капрал Гаврило Хома, з яким вони разом воювали у Боснії. Але саме за його намовою позбулися свого одягу і ледь не загинули у шахті.

Стефан Ковалів описує нелюдські умови праці під землею: “В кошарі було щось аж п’ять шибів. Багато хлопів, покінчивши шихту, вилазило з-під землі на світ божий, позіставивши там протягом дванайцятьох годин кілька літ житя й найкращі сили животні; на їх місце лізли тепер нові ворохобники засмакувати їдкої замороки, що пече, золить очі гірше, ніж сок із терпибіди або вовчого молока”.

Клин і Сук не тільки позбулися свого доброго одягу й мало не загинули у шахті. Їм не заплатили ні копійки за каторжну працю, звинуватили у викраденні грошей, а в рідному селі, не впізнавши, бо так вони змінилися після бориславського “заробку”, мало не вбили, сплутавши з конокрадами.

МОСКВОФІЛ? АНТИСЕМІТ?

Письменники, сучасники Стефана Коваліва, критикували його за мову оповідань. Так, Михайло Коцюбинський у листі до Володимира Гнатюка, писав, що “мова їх (йдеться про збірку оповідань Стефана Коваліва “Громадські промисловці”– А.В.) вражає занадто локальним характером, і навіть мені, який вважає галицьку мову рідною, годі часом зрозуміти те, що пише в тих оповіданнях д.Ковалів”. На те ж саме вказувала Леся Українка в листі до Михайла Павлика. І справді, в оповіданнях Стефана Коваліва є чимало діалектизмів, вузьких професіоналізмів, просторічних виразів. А чого вартують фрази, взяті з лексикону цісарської армії! Однак письменник відображав мову народу і не мислив, що може описати простого чоловіка, який розмовляє вишуканою літературною мовою.

Некоректними є звинувачення Стефана Коваліва у москвофільстві. Він був українським письменником і у своїх творах захищав українця від чужинців.

Стефан Ковалів захоплювався силою художнього слова Лева Толстого. Услід за ним він пропагував терпіння і всепрощенство. Це добре видно в оповіданнях “Совість”, “Встріча під хрестом”, “Рішуча хвиля” та в деяких інших. Саме ці оповідання Стефана Коваліва підносилися на щит москвофілами. 1891 року москвофільське “Общество имени Качковского” видало “Повестки Льва Толстого, пересказанные для нашего народа, и Стефана Пятки”. Стефан П’ятка – це один із псевдонімів Стефана Коваліва. До цієї книжки увійшли оповідання Толстого “Где любовь, там и Бог”, “Илья Петрович” та деякі інші, а також оповідання Стефана Коваліва “Совість”.

Можна зрозуміти Стефана Коваліва, якого ніде не друкували, адже кожний письменник прагне побачити свої твори, донести їх до читача. Великого захоплення надруковане коштом москвофільсьского товариства в нього не викликало, хоча й тішило самолюбство, що його поставили в один ряд з Толстим. А коли вже Іван Франко долучився до друку оповідань Стефана Коваліва, москвофіли забули про бориславського письменника.

Не менш некоректним є звинувачення Стефана Коваліва в антисемітизмі. Він бачив реальне життя Борислава, бачив, як панівне становище в ньому зайняли євреї, які експлуатували українців. Будучи реалістом, письменник об’єктивно про це писав, інколи вдаючись до натуралізму.

Стефан Ковалів зазначав: “Нині Борислав має більше як дванайцять тисяч жителів самих синів Ізраїля, і ті мешкають у нужденних нехарних домиках та займаються промислом: багатші купчать, бідніші дозорцями над робітниками-рудниками, а дуже бідні полочуть віск земний, лізуть до штольні під землею і копають за воском” (“Світ учить розуму”).

У своїх спогадах Юліан Ковалів, син письменника, згадував: “Хата мого батька була для робітників і селян, для кожної вбогої людини завжди відкрита. Сюди щодня приходили робітники українці, поляки, євреї. І українець Олексівський, і поляк Каспшик, і єврей Брунеграбер – всі вони сідали біля столу батька і просили поради. І добра пам’ять про батька залишалась у всіх тих людей”.

В своїх оповіданнях “Добрий заробок”, “Волоцюга”, “На Дрімайловім пустарищу” та деяких інших Стефан Ковалів розповідає про початкові релігійні єврейські школи, так звані хедери. Більшість з них у Бориславі субсидувалась з фонду мільйонера-банкіра барона Гірша. Так, в оповіданні “Добрий заробок” письменник чітко визначає мету, якої хотіли досягнути в хедерах: учень “від чотирьох майже літ до п’ятнадцятьох учиться безперестанку, як має формами закону заслонятися проти самого закону”. Стефан Ковалів показує, як у хедерах виховували дітей у дусі релігійної нетерпимості до людей іншої віри, зокрема, до українців, навчали методам гендлярства, шахрайства, підступності.

Сутність ставлення Стефана Коваліва до євреїв висловив у “Літературно-науковому віснику” Осип Маковей. За його словами, письменник “описує, двома словами сказавши, визискувачів і визискуваних. Визискувачі – жиди, визискувані – руські господарі і робітники. На справу антисемітизму загалом можна всіляко дивитися, але про відносини жидів до руського народу в Галичині, мабуть, у нікого з галицьких русинів нема двох думок; є тілько одна – а вона така і в Ковальова, - що жиди поруйнували руські села і руйнують далі і селян, і робітників. Безсумлінні жиди і їх посіпаки, з одного боку, - темні, головно темні селяни з другого, отсе “герої” майже всіх оповідань Ковальова, не тілько бориславських. Одна сумна пісня, все повторювана, тілько з іншим змістом, повна ненависті до ріжнородних визискувачів руських селян, повна жалю до тих селян за їх темноту і непорадність, і милосердя над ними. Про свої чуття Ковалів, правда, майже ніколи не скаже, але се такий настрій у його всіх оповіданнях. Такий він і в бориславських”.

Стефан Ковалів був реалістом і об’єктивно ставився до євреїв, роблячи різницю між визискувачами і простими робітниками. Так, в оповіданні “Добрий заробок” українців від смерті рятують, власне, євреї: “В кошарі робили самі жиди. Вони, запримітивши замлілих хлопів, вхопили обох на коркоші, поотіпали ними, погонили у воздусі, а вкінці винесли прокоріцманих попід підлогу на вулицю й заткали отвір лепом, щоби котрого не скортіло вернутися по смерть до кошари. З трупом біда наверху: не дасться ні на віск перетопити, ні в кип’ячку, й ще видаток збільшається”.

Іменем Стефана Коваліва у Бориславі названа вулиця, його ім’я носить одна із місцевих шкіл. Мабуть, слід встановити літературно-педагогічну премію імені Стефана Коваліва, видати повне зібрання його творів, а приміщення міжшкільного комбінату повністю віддати під музей його імені. Слід вивести із забуття цього воістину європейського письменника.

Анатолій ВЛАСЮК

• Следите за обновлениями obozrevatel.com в вашей социальной сети

Новости этого раздела

• Енергоефективність ЖКГ: чи можна розплутати клубок проблем?
• Забутий письменник Стефан Ковалів
• Как изменятся конституционные нормы о правосудии?
• Выдержит ли Тимошенко испытание тюремной долей? Ч.1