УкрРус

Люди Льовочкіна

Льовочкін, колишній керівник Адміністрації президента часів Януковича, може стати міною уповільненої дії для українського парламентаризму.

Його люди помічені принаймні в п’яти партійних списках кандидатів у народні депутати України. Очевидно, будуть і в інших – в тім числі й у прямо протилежних за своїми цінностними орієнтаціями. Звісно, балотуватимуться вони й на мажоритарних округах. Про так звану Радикальну партію Олега Ляшка я вже мовчу.

Люди Льовочкіна можуть створити більш потужну фракцію у майбутній Верховній Раді Україні, ніж Блок Петра Порошенка зі своїми сателітами. Ця фракція не буде структурованою, але у час "Ч" може вибухнути і зсередини зруйнувати парламентську систему в Україні.

Чи гратиме Льовочкін на боці Порошенка – питання риторичне. Він гратиме на боці сильнішого. Сильнішим зараз є Путін. І так зване перемир’я викликане не в останню чергу тим, що кремлівський євразієць сподівається на прихід до Верховної Ради України проросійської п’ятої колони – набагато потужнішої, ніж коли там була Партія регіонів. Чим швидше Путін переконається в нікчемності цього плану, тим радикальнішими будуть його антиукраїнські дії, а перемир’я закінчиться, так і фактично не розпочавшись, а тим більше не перерісши у так званий мирний план Порошенка. Взагалі нонсенсом є будь-який мирний план під час військових дій. Війну можна закінчити, власне, лише військовими діями. Будь-яке дипломатичне розв’язання проблеми, що зараз блискуче демонструє Порошенко (блискуче – далеко не у значенні ефективно), навіть у короткотерміновій перспективі може призвести до незворотних наслідків, не кажучи вже про стратегію та геополітику.

Але повернемося до Льовочкіна. Під час Революції гідності він, а особливо його дружина демонстрували чудеса українства. І це на тлі проросійськи налаштованих представників окупаційного режиму Януковича. Я не думаю, що це була стратегічна задумка і подружжя знало, чим насправді все закінчиться. Мабуть, це все-таки був щирий порив душі, хоча політиканам подібного штибу вірити не доводиться.

Сподіваюся, що, пропихаючи своїх людей у парламент, Льовочкін усе ж керується проукраїнськими, а не проросійськими інтересами. Але палиця має два кінці. Якщо один проросійський чи все-таки проукраїнський, і тут можна гадати, яким він є насправді, то другий точно є олігархічним.

Олігархічна складова нинішнього антиросійського протистояння є доволі суттєвим фактором існування української незалежності. Ми можемо багато говорити, що олігархи захищають свої бізнесові інтереси, що Ахметову просто не поталанило з територією, а Коломойському поталанило, але все ж приходить певний час, коли мова йтиме про фізичне існування олігархів. Олігархи, налаштовані на українську хвилю, робитимуть все можливе й неможливе для захисту України, але за однієї умови – коли Порошенко буде на коні. Президент поки що на коні, хоча все може змінитися в один день чи одну ніч. Іловайський котел тому свідчення. До речі, ніхто з вищого генералітету й досі не поніс покарання за цю військову помилку, а президент не оголосив всеукраїнської жалоби, хоча там загинуло чимало наших героїв – набагато більше, ніж майданівська Небесна сотня. Це вже навіть не питання політики, а моралі. Якщо дипломатичні зусилля у так званому перемир’ї потерплять крах, президентське крісло під Порошенком може захитатись. Тоді й олігархи втікатимуть з українського пароплаву, як щурі. Їм уже буде не до бізнесу, лиш би зберегти власну шкуру.

Навряд чи Путіну вдасться провести до українського парламенту такі одіозні фігури, як Віктор Медведчук. Але навіть якщо цей варіант пройде, то ще не факт, що п’ята колона на чолі з його кумом відіграватиме суттєву роль в руйнації українського парламентаризму. Путіну, за великим рахунком, український парламентаризм не потрібен, він хоче його зруйнувати. Що б там не казали, але саме українські парламентарії відстояли Україну як державу, коли виник вакуум президентської влади, а Янукович проводив свої прес-конференції в Ростові-на-Дону. Нині поволі зміцнюється президентська влада. Порошенко зацікавлений у зміцненні й парламентської влади. Про демократію не йдеться (як взагалі про демократію під час війни), а про те, щоби підім’яти парламент під себе, який би приймав необхідні для стратегії Порошенка (у його розумінні) рішення.

Коли ще два тижні тому деякі політичні оглядачі писали про те, що майбутній український парламент буде проукраїнським, то це було вірним на той час. Тепер в гру вступили люди Льовочкіна, які кардинально сплутали карти буквально усім політичним силам. Якщо Путін клюне на приманку й повірить, що люди Льовочкіна є проросійськими, то перемир’я триватиме так довго, як це буде можливо. Якщо ж кремлівський євразієць зрозуміє, що зруйнувати зсередини український парламентаризм не вдасться, а люди Льовочкіна – звичайна "лялька" Порошенка, то вже завтра матимемо штурм Маріуполя. Тоді майбутні парламентські вибори, а особливо їхні результати виявляться нікчемними, як нинішні вибори в Криму.

Це те, що в політиці називається – переграти самого себе.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги