Блог | Ключі від миру. Три сценарії для Донбасу
Найгірший сценарій для Донбасу — це коли Україна стає failed state, тобто державою, яка не відбулася, яка не може виконувати своїх основних функцій. Управління нею здійснюється з-за кордону: Брюсселя, Вашингтона чи Москви. Тоді не те що Донбас не повернеться — інші регіони теж можуть захотіти відокремитися, - заявив історик Ярослав Галас в інтерв’ю "Дзеркалу тижня".
Найкращий сценарій: Україна здійснює реформи, і Донбас вертається в нову Україну. З проблемами, "притирками", але він більше не диктує Україні, а, навпаки, сам іде шляхом реформ. Але, на жаль, як бачимо, це неможливо у найближчому майбутньому.
Між найкращим і найгіршим сценаріями поки що реалізується середній — замороження конфлікту. Мінські угоди - саме про замороження, а не припинення війни. В інтересах Путіна ж — розігрівати конфлікт. Він планував поділити Україну по лінії Харків—Одеса. Після невдачі бліцкригу змінив тактику, почавши протистояння на вимотування.
Ми дуже часто помилково порівнюємо російсько-українську війну з Другою світовою. Говоримо про Брестську фортецю тощо. Натомість правильніше проводити аналогії з Першою світовою. Тоді, як і тепер, визначальну роль відігравали не перемоги у великих битвах, а міцність тилу. І зараз питання — в якої держави швидше вичерпаються ресурси? Якщо б Україна була сама у війні з Росією, то, очевидно, програла б дуже швидко.
Читайте: В Україні велика криза, не вірте – це перебільшення
Маємо ще одну істотну перевагу — громадянське суспільство. Також знаємо й про велику помилку країни-агресора. З часів Горбачова, як і Україна, Росія намагалася модернізувати політико-економічний простір. У 1990-х було враження, що Росія набагато випередила Україну. Однак досить скоро реформи зазнали краху. Путін відмовився йти далі шляхом реформ, перейменуваваши свою невдачу в "русский мир" — мовляв, у нас інші цінності, нам західна модель не підходить, ми підемо іншим шляхом. У його політиці головною є не модернізація, а безпека. Звідси й агресія. Але це шлях у нікуди.
Наведу приклад з одного аналітичного російського матеріалу: "Газпром", "Роснефть" і "Лукойл" інвестували в нові технологічні розробки 100—400 млн дол., тоді коли один тільки "Фольксваґен" тратить на ці цілі 9,5 млрд дол. Сучасна Росія не виробляє модерної зброї. Вона продукує тільки "болванки", а всю необхідну електронну та іншу високотехнологічну начинку імпортує з Заходу. Україна ж, попри всі невдачі, економічну слабкість, намагається здійснити політичні перетворення, щоб поповнити число країн сталого розвитку. На відміну від Росії, вона не здається. І треба продовжувати ці спроби. Бо Донбас і Крим мають повертатися в радикально реформовану країну, а не країну з-перед 2013 року.
Читайте: Между Китаем и Польшей. Использует ли Украина свой шанс
Що ж до примирення, про яке останнім часом так багато йдеться - то примирення неможливе без миру. Ключі до нього лежать не в Києві, Брюсселі чи Вашингтоні, а в Москві. Мова примирення для Путіна неприйнятна. Він трактує її як слабкість. Тому, щоб змусити Росію примиритися, Україна повинна стати сильною. Без реформ цього досягнути не вдасться.
Однак думати над моделлю досягнення миру необхідно вже зараз. Ситуація полегшується тим, що після війни й падіння комунізму маємо зразки кількох моделей примирення, більш чи менш вдалих. Треба аналізувати, наскільки їх можна застосовувати в умовах України. До того ж дуже важливий власний досвід — польсько-українське примирення. Подібно до французько-німецького, польсько-український конфлікт називали одним з найтриваліших у Європі. Історики датують його початок від походу Володимира "на ляхи" 862 року. Коли падав комунізм, було побоювання, що почнеться польсько-українська війна за Львів. Не сталося. Навпаки, Польща й Україна дивляться одна на одну як на союзника, і хоч хто прийшов би до влади у Варшаві чи Києві, не зникає воля до стратегічного партнерства.
Подолання української кризи означатиме, що світ стає безпечнішим. Зона свободи й стабільності розширюватиметься, причому в дуже важливій геополітичній точці. Умовно кажучи, це — як погасити конфлікт у Палестині. А впродовж останніх 100 років, від початку Першої світової війни, Україна була такою собі Палестиною Східної Європи. Є ще дві речі, які Україна може дати світові. Ці ідеї висловили свого часу Тімоті Ґартон Аш і Тімоті Снайдер. Перша: майбутнє світу залежало і залежатиме від майбутнього Європи. А їй, щоб вижити у світі небезпек і нових супердержав, треба розширюватися. Україна разом з Туреччиною — це дві території, якими Європа може і повинна прирости у першу чергу.
Читайте: Украинцы еще себя покажут
Друга: Європа постала не з цінностей, а інтересів. Ба більше, вона не може або не хоче захищати цінності, які проголошує своїми. Горизонт планування Брюсселя чи інших європейських столиць — дуже невеликий, від виборів до виборів. Тому переважають бюрократичні рішення, а не стратегічні. Натомість Україна є однією з небагатьох країн, де серйозно сприймаються європейські цінності — аж до того, що люди готові жертвувати за них навіть життям.
Також як історик скажу, що найбільші зміни зароджуються не в центрі, а на периферії. До прикладу: християнство було периферійною подією Античного світу, а за кілька століть стало центральною. Окраїни найчастіше дивують зародженням нового, особливо в часи криз, бо там щось вариться, і точка кипіння дуже висока. Не кажу, що це обов'язково станеться і в Україні, але шанси високі.
