УкрРус

Язик ворога

Проблема застосування ембарго щодо російських книжок викликала дискусії і сварки, а за ними ще й появу улюбленого дітища совка – колективних листів. При чому, як це вже увійшло у звичай, підписантів агітували по телефону. Так що один з них мені признався, що самого тексту не бачив і не второпав, що підписує, пише Юрій Винничук для видання "Збруч".

Тотальне ембарго дійсно викликає певні застороги, але ніхто тотального ембарго не пропонує. Мова про заборону ввезення книжкової продукції саме тих видавництв, які клепають антиукраїнську макулатуру.

Отже, побоювання російськомовних і окремих україномовних інтелектуалів, що вони втратять доступ до високохудожньої та наукової літератури, яка перекладається у Росії значно більшими обсягами, марні. Видавництва, які щедро продукують низькопробні бойовики про війну з Україною, цієї літератури й так не друкують, зате в Росії пильно стежать за тим, як у нас розвивається ця дискусія, і відразу дають команду "фас" стосовно прихильників ембарго. Платні агенти шукають, де можуть вкусити і кусають.

Зокрема, на минулому Форумі видавців якісь мутні псевдонаціоналісти влаштували перед Палацом мистецтв пікет проти видавництва "Фоліо". Причина дуже проста: саме Олександр Красовицький є ініціатором ембарго. Отже постало завдання – знайти у що вчепитися. І вчепилися в невинну книжку про Крим, написану ще до анексії і про події, які відбувалися переважно за дитячих років автора. Книжки вони, звісно ж, не читали. Пізніше було зафіксовано роздавання грошей за участь в пікеті.

Особисто для мене ембарго на російську книжку цілком зрозуміле. Було б дивно, якби під час Другої світової німецькі книжки поширювалися в країнах, з якими Німеччина воювала. Інша справа, що, на жаль, в Україні видання книжок, як і фільмова продукція, ніколи не цікавили можновладців. Пріоритетом у них завжди був спорт і російськомовна попса.

Тому ми й відстаємо від сусідніх країн у розвитку книговидання, в перекладах класики, сучасної літератури та наукових праць.

Якщо брати мене, то я від тотального ембарго щодо російської книжки не постраждав би жодним чином, бо волію читати польською і чеською, а польські і чеські книжки уже дешевші, ніж російські. Крім того ці мови на мене не впливають настільки агресивно, як російська, ба більше – збагачують, бо словотворення у нас схоже.

В рамках Книжкового Арсеналу в суботу відбувся дискусія про долю російської мови та культури в Україні "Чи можлива глоссектомія?" Цей загадковий термін означає відрізання язика і українською мовою не несе у собі жодного підтексту. Зате російською підтекст очевидний – відсікання мови. Цікавий нюанс – українською цей термін з одним "с", але в україномовній програмі Арсеналу з двома. Така собі дрібничка доволі характерна для невизначеного стану української мови.

І хоча йшлося про відсікання російської мови, як "мови ворога", то очевидним є факт, що насправді відбувається якраз відсікання української мови. Особливо після Майдану, коли російську було проголошено мовою Майдану і навіть фронту. Відтак вона здобула певні моральні преференції, з якими кожен україномовний змушений миритися.

І ось яскравий приклад. Іду я зранку в суботу повз Софійську площу, на якій встановлено на металевих каркасах величезні писанки. Кожна розмальована якимись чудернацькими узорами, більшість з яких ніколи не були присутні на писанках, зате трапляються навіть ісконно русскіє, хоча в Росії ніхто яєць не розмальовував. Серед тих писанок повно дітей у вишиванках, а масовік-затєйнік на русском язикє командує цими дітьми, як їм рухатися. Отакий це "празднік укрАінскай пісанкі".

Під час згаданої дискусії прозвучали речі, які не раз, як "вагомий" аргумент використовували наші політики: ось, мовляв, навіть Шевченко писав російською. Так ніби він це робив добровільно, а не примусово.

А далі уже перескочили на тему декомунізації і можливості зберегти пам’ятник Щорсові. А оскільки Щорс великою мірою міфічна особа, було запропоновано навіть рятівний підпис на постаменті – "Героєві фільму Довженка".

І дарма, що йшлося про пам'ятник ворогові. Знайшлося навіть ще одне тлумачення, що це ж була громадянська війна, тобто Щорс все ж таки наш. Не біда, що воював на боці агресора.

Чому ж тоді вся преса УНР писала тільки про "Московсько-українську війну" і подавала вісті з "Московсько-українського фронту"?

Громадянську війну вигадали, щоб приховати російську агресію, як зараз під терміном "АТО" приховують справжню назву події – Другу московсько-українську війну.

А пам’ятник Щорсові можна вивезти за місто і створити заповідник для подібних шедеврів соцарту. Як і багато інших мистецьких пам’ятників епохи колоніалізму.

Таким чином з’ясувалося, що подекуди ця дискусія відбувалася не між україномовними і російськомовними українцями, а таки ще й з російськомовними українцями імперської закваски, для яких усі маркери русского міра й досі дорогі. В тому числі й міф про громадянську війну і непорочність російської культури, яка нічого не крала. Останнє було камінчиком у мій город, бо якраз я писав про вкрадені росіянами українські казки.

Дивно, що факт, відомий російським науковцям, невідомий був окремим дискутантам, хоча досить було б зазирнути в збірники казок Афанасьєва, де немало власне казок українських, але фігурують вони, як російські.

Виходить, що до якогось порозуміннями між обома фронтами інтелектуалів ще далеко, але віриться, що наступні покоління справляться з цим далеко успішніше.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги