Блог | Ще раз про Яценюка, тарифи і "руку Москви"
За останні пару місяців ціни на деякі товари зросли вдвічі-втричі, хоча й долар вже, здається, трохи стабілізувався. Особливо "порадували" учнівські зошити. З ціни в 3.60 за зошит на 48 сторінок ціна поступово виросла до майже 11-ти гривень. Непогано так!
Звичайно ж, нашому уряду до того далеко – він учнівські зошити не купує. Хоча й варто було б. Але канцтоварами його забезпечує держава. А вдома для цього наші "бідні" чиновники мають гувернанток.
От тільки, якщо вони не бачать цих цін власними очима і не відчувають їх у своїй кишені, то могли би хоча б на папері поцікавитися тим, що робиться в економіці України. Бо закон її розвитку, як і будь-якої іншої економіки світу, завжди один і той же – коли падає купівельна спроможність покупців, економіка рано чи пізно потрапляє в рецесію.
Тут ніби без варіантів. Хоча, заради справедливості, можна сказати й інше – що зворотнє твердження теж не завжди вірне. І якщо будуть зростати доходи громадян, то це ще не обов’язково призведе до зростання економіки. Бо щоб це дійсно сталося, треба щоб економіка володіла цією потенційною можливістю до зростання.
Щоб мала запаси сировини, виробничі потужності, підприємців, готових використовувати ці потужності і випускати нові порції нового товару – і т.д. І щоб загальна суспільна і політична атмосфера в цілій країні була такою, щоб підприємцям було вигідніше щось виробляти і заробляти при цьому гроші, ніж надіятися на якісь відкати чи пасивно на щось чекати.
Так, це вірно. От тільки якщо (може) й справді не так легко запустити економіку, то вбити її все-таки дуже просто. І метод тут тільки один, але зате дуже ефективний – забрати в громадян усі наявні в них гроші. Як у Північній Кореї.
І якщо з цим завданням не справиться інфляція, яка має ще хоча б якісь позитивні наслідки (зокрема зростання конкурентоспроможності наших товарів за кордоном, бо в валютному еквіваленті вони стають дешевшими), то його з легкістю виконає нова "комуналка".
Наші бюджети і наше споживання
От цікаво, наші урядовці знають, як формується бюджет звичайної рядової української сім’ї? З певними відмінностями, звичайно. Спершу відкладається певна сума коштів на оплату житла. Потім – на інші щомісячні витрати: на продукти харчування тривалого зберігання (на зразок цукру, олії, круп і ще там чогось подібного), на миючі засоби і предмети гігієни.
Далі ще якась сума відкладається на транспорт і незмінні щотижневі витрати – обіди і необхідні сім’ї продукти харчування. Ну і звичайно дітям. Ну а решта вже – як Бог дасть! – сюди зазвичай відносять подорожі, концерти і розваги. Ну і взуття та одяг, звичайно.
Якщо пощастить і сім’я має ще більш чи менш пристойний дохід, то якась сума зазвичай відкладається або на "чорний день", або на якісь більш вартісні покупки – оргтехніку, автомобілі, ремонт чи купівлю нерухомості. Іноді – це одна і та ж стаття видатків. "Різне", так би мовити.
Ну десь так, приблизно. Звичайно, до певної міри кожна сім’я може дещо регулювати свій бюджет: відкладаючи якісь раніше заплановані покупки, відмовляючи собі в чомусь чи замінюючи одні споживчі товари іншими, переважно дешевшими і тому менш якісними. Але так може тривати лише до певного часу.
Доти, доки люди сприймають ці кризи як тимчасове і скороминуче, хоча може й закономірне, явище. Тоді, щоб пережити кризу, сім’я покриває ті видатки, уникнути яких не може, за рахунок оцього останнього розділу "інше" – концертів, подорожей і розваг.
І того, що раніше відкладалося. Дорогі автомобілі, купівля нерухомості, подорожі і розваги першими починають "випадати" з бюджету сім’ї. А згодом така доля чекає навіть одяг і предмети першої необхідності.
І ось саме в такому порядку й буде гинути наша економіка – завдяки непродуманій тарифній і ціновій політиці уряду. Спершу обвалиться ринок нерухомості. Потім – ринок автомобілів, далі постраждає туристичний і шоу-бізнес. А згодом зазнають удару і виробники (чи імпортери) одягу і взуття. Якщо ще не зазнали.
Те ж саме стосується і продуктового ринку – деякі види харчів вже потрапили в предмети розкоші. Приміром часник по ціні 100 грн. за кілограм вже майже дорівнявся до вартості іноземного імбиру.
Та що тут можна сто разів підіймати істерики про "руку Москви", але коли наш власний уряд валить нашу власну економіку, то саме серед його лав спершу було б логічно цю руку й пошукати.
А не істерити так, як це іноді дозволяє собі один з його речників – пан Геращенко.
А як інакше?
Скажуть – а як інакше? "Нафтогаз" же треба було рятувати, ні? Напевно треба було. А може й ні. Бо якщо там такі серйозні проблеми, то й справді – чи не простіше оголосити його банкрутом, замість того, щоб вкотре витягати? Тим більше, що є державні "Укртранснафта" і "Укргазвидобування" і без нього цілком можна обійтися.
Але в будь-якому випадку, навіть рятуючи "Нафтогаз", не можна було це робити за рахунок катастрофічного зниження купівельної спроможності громадян. Тим більше, якщо гроші для цього, які зараз направили на субсидії, є! То який сенс заганяти українських громадян і всю українську економіку в таку глибоку яму?
Адже по-великому рахунку, таких сенсів може бути тільки два. Ну максимум – три. Один – це щоб повністю знищити українську економіку – і тут проти волі знову пригадується ця всюдисуща "руку Москви".
Другий – в тому, щоб просто відібрати в людей зайві гроші. А якщо пощастить, то і квартири! В учасників АТО їх вже відбирають. Що, звичайно, не так вже рука Москви, як більше рука наших "любих друзів-олігархів". Але що теж руйнує українську економіку.
Третій – в тому, щоб опустити так низько економіку тільки ради того, щоб вона потім нарешті почала розвиватися. Таке дійсно буває, так іноді робили в деяких країнах. Але сенс подібне "опускання" економіки має тільки тоді, коли в його результаті з’являється той фактор, який її запускає.
Тобто, коли в результаті в суспільстві змінюються глобальні уявлення. І воно починає розуміти, що заробляти гроші – не стидно, що стидно жити за рахунок держави. І підприємцем бути не стидно, стидно бути злодійкуватим чиновником.
І що підтримувати в першу чергу треба не міліціонерів, пенсіонерів і вчителів (при всій повазі до них), а той бізнес, який дає роботу і своїм працівникам, і цим людям. Тобто усіх тих людей, які створюючи продукт, чесно заробляють свої гроші – бо саме за їхній рахунок і живе вся інша держава І тому їх треба любити й поважати!
Тому таке глобальне падіння економіки матиме сенс лише в тому разі, коли в його результаті створяться такі умови, за яких кожен при бажанні матиме змогу щось заробити і ще й з кимось поділитися при цьому. Причому поділитися не з тим же державним чиновником, який і так все життя живе за рахунок інших, а з кимось таким же активним і продуктивним.
І податки в першу чергу повинні йти на підтримку активних продуктивних верств населення, наприклад молоді, працюючих інвалідів, тих, хто розпочинає власну справу, а не тих, хто завше паразитує.
Те ж саме стосується не тільки громадян, але й підприємств, наприклад природніх чи державних монополій. Не їх треба підтримувати, зокрема через ті ж субсидії, а створювати умови для того, щоб в них нарешті з’явилися хоч якісь конкуренти. Або, щоб вони хоча би не зловживали своїм монопольним становищем.
Нічого цього немає. І навіть не передбачається – реформ тут як не було, так і не має. Тому ні до яких позитивних наслідків – наприклад у вигляді того, що люди раптом самі почнуть впроваджувати енергозберігаючі технології – наступне підняття тарифів і близько не призведе. І, тим більше, ніяк не вплине на надавачів цих послуг.
Адже вони тільки в черговий раз переконаються в правильності своєї позиції – що можна роками нічого не робити і нічого не змінювати, бо якщо треба буде – держава все-одно вчасно їх врятує черговим підняттям тарифів на будь-яку суму, яку вони тільки собі забажають.
Так все-таки – де тут рука Москви? І куди веде нашу економіку наш уряд?
