УкрРус

Отруєння Конституцією

Важко збавитись від настрою, що Комплекс заходів, спрямованих на імплементацію "Мінських домовленостей", підписаних Контактною групою без будь-яких належних конституційних повноважень представників з боку України, є капітуляцією. Непрямою. Завуальованою. І, тому, ще більш лякаючою. З відступом від міжнародного права і неприємним присмаком, включеної в центральну політику Януковичем, "понятійності".

У п.11 Контактна група взяла односторонні зобов’язання Києва, бо від імені України вона ніяк не могла діяти, попри нічні "терки" Путіна з Порошенком, Меркель і Олландом, закріпити на Конституційному рівні процес розпаду держави. Як завуальовану форму мирного договору з Росією по припиненню на невизначений час безпричинно розпочатої нею війни. Тобто, перемогу Кремля. На відміну від війни з Грузією, саме Україна, разом із Заходом, "примушує", таким чином, все ще "стратегічного партнера" до миру.

Іншими словами, мова йде про перезаснування країни. В іншому форматі. За результатами захоплення Росією значної частини території України: Криму і Донбасу. Мовою оригіналу - "Проведение конституционной реформы в Украине со вступлением в силу к концу 2015 года новой Конституции, предполагающих в качестве ключевого элемента децентрализацию (с учетом особенностей отдельных районов Донецкой и Луганской областей, согласованных с представителями этих районов), а также принятие постоянного законодательства об особом статусе отдельных районов Донецкой и Луганской областей в соответствии с мерами, указанными в примечании¹, до конца 2015 года".

Це ультиматум. Децентралізація є не що іншим як політична федералізація. Новий міжнародний договір про гарантії суверенітету і політичної незалежності України не потрібний. Це і є компроміс Заходу з Путіним, який би хотів і "нової Ялти" з новою лінією розмежування із ним не на кордоні з Росією. Таким чином, фактично денонсований Будапештський меморандум. Легальний міжнародно-правовий пакт розірваний і затоптаний "понятійними" угодами Мінська.

Таких "мер" вісім: повна амністія для всіх "лиц, связанных событиями, имевшими место" в Донбасі, "право на языковое самоопределение", і надання всіх атрибутів широкої політико-культурної автономії, аж до прав суб’єкта конфедерації, "отдельным районам Донецкой и Луганской областей".

Це вже елементи якоїсь квазі-державності.

Документ підписаний, поряд з двома послами РФ і ОБСЄ, "Другим Президентом України Л.Д.Кучмою" і громадянами "А.В.Захарченком та І.В.Плотницьким".

З точки зору як національного, так і міжнародного права без підпису президента або за його дорученням прем’єр-міністра у цих підписантів не має ніякої належної легітимної правосуб’єктності на вирішення внутрішніх, не кажучи вже про зовнішні, питань політики щодо суверенності нашої держави.

Янукович переслідував Тимошенко за відсутність обов’язкових директив для газових переговорів з Путіним і, врешті, вона опинилася у в’язниці. В Мінську переговори щодо долі державності українців проводились людьми без будь-якої відповідальності та не уповноважені на це сувереном. Вони не можуть породити, таким чином, ніяких правових наслідків. Крім відповідальності.

Тому, Україну вирішили взяти в "сталеві лещата" міжнародного права. Спочатку була прийнята Декларація лідерів України, РФ, Франції та Німеччини на підтримку "Комплексу заходів" в Мінську від 12 лютого 2015 року. Вочевидь це спільна ідея Путіна з Меркель, узгоджена з президентом США під час завершальної поїздки у Вашингтон "Залізного канцлера".

17 лютого (! – яка чітка і спланована спішність) РБ ООН за ініціативою Москви одностайно схвалила Резолюцію 2202 (2015) про ситуацію на Сході України. Фактично, вона підтримала і легалізувала другу Мінську угоду. Разом із терористами. І їхнім, закріплених Мінськими угодами, правом на задоволення висунутих під страхом вчинення терористичних актів ультиматумів та відшкодування спричинених ними збитків державою-жертвою (Україна має відновлювати Донбас своїм бюджетом).

Так, після Стокгольмського, з’явився Мінський синдром, коли жертва стає відповідальною перед терористами. Це несподіваний розворот людської історії. Особливо в момент нарощування терористичного наступу бойовиками ІДІЛ у мусульманському світі, який намагається подолати комплекс шаріату та ісламської нетерпимості й адаптуватись до Західних цінностей.

12 березня РНБО приймає своє невиразне рішення "Про додаткові заходи щодо мирного врегулювання, нормалізації ситуації та зміщення безпеки в окремих районах Донецької і Луганської областей". З метою реалізації двох Мінських угод, Мінського меморандуму і Резолюції РБ ООН. З трьома пунктами "таємно".

Так, використовуючи типову "рейдерську схему", виводячи президента і всю центральну політичну владу із персональної юридичної відповідальності за рішення в Мінську, політтехнологи Банкової поставили всіх перед катастрофічним фактом, що Україна погодилась на "мирну капітуляцію" і добровільно приймає на себе зобов’язання зробити це в односторонньому порядку. Використовуючи внутрішні легальні правові механізми. Найперше, Конституцію. Бо питання Криму повністю знято з порядку денного при "торгах" за "вольную" для Донбасу, а РФ ніяких конкретних зобов’язань на себе не брала. Попри те, що три хвилі західних санкцій були застосовані виключно за анексію Криму і організацію війни на Сході. Але вони вже захлинулись на непоступливості Путіна.

Пастка, з гострими зубами, міцно замкнулась. Якщо ми й можемо рухатись, то тільки скуті ланцюгом. Втечею президента з Женеви від "лідерства" в переговорах з РФ США, - через Нормандію в Мінськ, ми втратили, навіть мінімальний, геополітичний маневр. Більше того, аналізуючи останні події і нову "асиметричну" дипломатію Заходу, неважко помітити, що за все тепер відповідає Київ. Персонально президент. Путіну дещо вдалось дистанціюватись від війни в Україні і добитись заморожування санкцій, як мінімум, до кінця року. Мова про їхнє посилення не йде. Навіть коли терористи спробують захопити Маріуполь. Якщо Україна за цей час не виконає другі Мінські угоди (перші в Резолюції РБ ООН взагалі не згадуються), то всю вину за ескалацію війни буде покладено на неї. Тенденції до цього вже спостерігаються.

Очевидно, розуміючи, що мезальянс Києва і Заходу не дуже складається, Путін, в ніч на четвер, 25.06., сміливо набрав телефонний номер Обами. Він запропонував йому спільний союз проти ІДІЛ в Сирії, яка воює з його сателітом Башаром Асадом, і в переговорах з Іраном. Це больові точки Вашингтону. На тлі жорсткої відмови президента США надати Україні зброю для оборони від терористів. З сайту Білого дому видно, що Обама, якби недвозначно, вимагав від Путіна вивести свої війська з України. Далеко не вперше. Попри те, нам невідома та лінія розмови, яка має підготувати їх зустріч 3 вересня в Пекіні.

Путін бачить те, що й ми: США і ЄС одинаково тиснуть на Україну, аби вона реалізувала, як не дивно, його план, озвучений ще задовго до Мінська: нова Конституція – федералізація під видом децентралізації, позаблоковий нейтральний статус. Між "фінляндизацією", "балканізацією" і "сомалізацією". Бо Мінські угоди були, найшвидше, придумані в Москві. Ще довгограюча стратегія зміни міжнародно-правового порядку. Як спосіб вивести Україну із "гри" американців на ослаблення геополітичних амбіцій Путіна. Тому очевидне і різке охолодження Білого дому персонально до українського очільника. Попри те, що особиста співпраця двох глав держав більше ніж потрібна сьогодні Україні.

Отже, Київ має прийняти нову Конституцію в якій, по суті, пере заснувати без будь-якого погодження з виборцями, державу. Це теж план Путіна – вивести прикінцево Україну із орбіти Заходу. Той, в свою чергу, вважає, що таким чином і на тривалий період, вдасться зменшити ризики повномасштабної війни в підчерев’ї Європи, яка почала небезпечно хитатись.

З виду, - це модернізований "план Саркозі", який призвів до виходу із складу Грузії Південної Осетії і Абхазії. Захід зовсім не допоміг Грузії зберегти територіальну цілісність, висловлюючи лише толерантне постійне "занепокоєння". ПАРЕ, до того ж, визнала рівновідповідальними за війну Росію і Грузію (доповідь Люка ван дер Бранде). Міжнародний суд ООН Грузія програла. Європарламент, зомбований доповіддю знаменитої проросійською позицією в Мінську, Хайді Тальявіні, визнав, що війну в серпні 2008 року розв’язала Грузія, але Росія провокувала її на це.

Путіну дуже некомфортно від західних санкцій, вигнання з G7 і особистої політичної ізоляції. Але його непоступливість розглядається росіянами як сильне, на благо Росії, лідерство. Бо рейтинг в нього, після останніх пролонгації санкцій, зріс. До неймовірних цифр – 89%. Отже, у нього є вагомий і цілком легітимний мандат на продовження війни із Заходом і роздмухування воєнної ескалації в Україні. Що він і робить. Його бойовики підвищили інтенсивність атак на українські позиції до піку часу війни за Донецький аеропорт. Кількість важкого сучасного озброєння в армії сепаратистів різко, в тисячі, збільшилась. Разом із танками, мобільними системами ПВО, радіолокаційними і кіберсистемами управління операціями і подавленням електронних комплексів українських військ.

Але Ангеліна Меркель, разом із проросійським ОБСЄ, зробила вже висновок, що "перемир’я на Донбасі порушують обидві сторони". (Згадаємо Грузію). Одностороннє і "відповідальне" виконання Мінських угод-2 Києвом, здається, в Берліні не помітили.

Захід реально вичерпав ресурси і можливості тиснути на Росію. Перехід на рівень її повної ізоляції, чого так бажають українські кабінетні лідери, буде означати вихід із "нової холодної війни" і вступ ЄС і США в передвоєнний стан відносин з Росією. Це може виглядати як штучно створена катастрофа розвитку світу з непередбачуваними наслідками. Найперше – розсиплеться Євросоюз, а втім і НАТО, яку у терористичній війні в Україні зайняло позицію "слабкої ланки". Все це на тлі стрімкого зростання терористичної загрози новоствореного Халіфату і повільної евтаназії Греції, яка може спровокувати глибоку кризу Єврозони вже негайно.

Тому, ЄС, спираючись на домовленість Меркель і Обами, сів за пульт управління катком. Перед ним – Україна, яка живе виключно на ін’єкціях у дерев’яні протези своєї економіки західних кредиторів. Конференцію донорів реально так і не вдалося зібрати, а комітет кредиторів відмовив Яресько реструктуризувати на умовах Києва зовнішній борг. Ціною, поки що, в 9 млрд.$. Це, за якимось дивним "оптимістичним" підтвердженням і Міністра фінансів із нової команди іноземних реформаторів, може привести до технічного дефолту вже 24 липня. Цього року.

Україна попала в тренд складного системного падіння у пітьму "децентралізації". У президента неймовірна задача – продати, що ще можуть купити, аби відвернути революційний хаос і стихійний парад суверенітетів. Предметом торгу стали Крим і Донбас.

В інформпростір України було вкинуто повідомлення, що Київ, згідно вимоги ЄС, має будь-за-що виконати Мінські угоди. В односторонньому порядку. Не дивлячись на продовження і нарощування війни. Терористами разом із Росією. І хоча представники Євроунії намагались його спростувати, в це мало вже хто вірить.

Це може підтверджуватись і прямою вимогою Брюсселю провести конституційну децентралізацію влади. Найперше на Донбасі. Разом із місцевими виборами. При цьому, для їхньої міжнародної легітимності достатньо буде простої присутності на них ОБСЄ, яка неприховано симпатизує Росії. Все це в умовах повної геополітичної і воєнної невизначеності. Ілюзія європолітиків полягає в тому, що потім це якось може "встаканитись". Хоча Росія продовжує фінансувати і озброювати величезну військову терористичну організацію на Сході, яка немає жодних власних політичних цілей і не спроможна ні на що інше, окрім вбивств.

Попри те, що персональні контакти українського президента із Західними лідерами скоротились до мінімуму, або взагалі припинились, вони нарощують тиск на нього. Не виключно, що найбільшу роль тут відіграють Меркель, Олланд, які надихають "євродрузів" Путіна зняття санкцій з Росії. Американці, за аналізом експертів, діють тріумвіратом із Нуланд, Байдена і Керрі. Останній несподівано відвідав Путіна в Сочі. Після цього американська преса виступила із неприхованою жорсткою критикою українського президента. У них слабка опозиція. Із Маккейна, Далі Грибаускайте і лідерів країн Балтії до яких ще недавно приєднувалась Польща і Великобританія.

Насувається очевидність, що Захід втратив довіру до державних лідерів України і не вважає її спроможними справитись із жорсткою національною кризою.

Виглядає так, що у Петра Порошенка не залишилось вибору. Змінити ситуацію могло би тільки перезавантаження політичної системи. Це дозволило би вийти із втратних і несправедливих неконституційних домовленостей. Але президент на дочасні власні і парламенту вибори по своїй ініціативі ніколи не піде. Навпаки, перезасновуючи новою Конституцією державу, він, користаючись необхідністю жорсткого контролю за "децентралізованими територіями", може в рази, неконституційно збільшити свої повноваження. Це характер.

Про що вже зауважують експерти. Посіявши "драконові зуби" дестабілізації. Бо на місцевих виборах у Східних і Південних областях може сутньо укріпитись не тільки "Опоблок", який прагне реваншу, але й чисельні сепаратистські групи, підготовлені і щедро профінансовані Кремлем.

Реальний текст змін (чи нова редакція) до Конституцій, наразі, невідомий. Конституційна комісія при президентові збиралась, здається, два рази. Ніякої роботи нею не проводилось. І жодних (!?) дискусій із суспільством. Якісь тексти КК вперше побачила у спікера Гройсмана 26 жовтня. Практично не читаючи, майже дружньо, в прямому ефірі, за них проголосувала.

Приниження еліт і їхня внутрішня еміграція, втеча від реальності – це тільки одна із ознак важкої хвороби після майданного суспільства.

Дивовижно, але традиційно консервативно й повільна Венеційська комісія відставних конституціоналістів і євро бюрократів швидко, за декілька днів, прочитала невідомі нам зміни до Конституції і стала вимагати у Києва "закріпити особливий статус Донбасу". У Конституції. "Делікатно". Під видом рекомендацій. Разом із Генсеком Ради Європи Ягландом. Їм всіляко допомагає "дипломатичний човник" Меркель-ЄС-Штайнмайєр, який хоче це зробити це якомога швидше, а терористи… "поступово також поміняються" (?). Все це на тлі постійної готовності президента вдатись до небезпечної і незрозумілої демілітаризації контрольованої українськими військами території. Особливо Широкіно, що є прямими воротами на Мріуполь. Це відкриє дорогу терористам до найкрупнішого в Україні морського перевалочного порту. І не тільки. До контролю всієї сухопутної директриси на Крим.

Хто сказав, що сепаратисти, які визначені в Мінську-2 стороною конституційного процесу, будуть вдоволені змінами до Конституції, які невідомо хто й писав? "Вчені та експерти", члени КК, стверджують, що до останнього тексту вони не мають відношення.

Разом з тим, деякі пасажі, які просочились на сторінки УП, засвідчують повне нерозуміння вітчизняних "конституційних активістів" завдань Основного закону. Як математики державотворення. Як Альфи та Омеги національної державності. Виявляється, що в КК, натомість визначення доцільності змін до Конституції в час війни і повної відсутності реформ, "проблемно" розглядали "розділ публічної влади на два крила – держава та самоврядування".

Це неможливо навіть коментувати. Бо держава є формою самоорганізації суспільства на певній суверенній території, а політична (державна) влада, як і влада територіальних громад (самоврядова), є головними інститутами управління державою.

Ототожнення влади з державою є видом політичної диктатури. Одночасно, постійне розширення державної влади, її фетишизація, наповнення її новими функціями, надання їй нових різноманітних повноважень, є нічим іншим, як розмиттям державності і відмова установчій функції українського народу на прийняття рішень щодо зміни форми організації держави і форми правління та територіальних інтересів.

Дальше – це підтверджується дискусією про "чіткі повноваження опорних вершин трикутника влади президента, уряду і парламенту". В цьому й суть початку занепаду державності українців. За їхньою згодою. Справа в тому, що президент не є владою. Гілкою влади. У прямому розумінні цього слова. І немає ніякої піраміди влади, якщо ми говоримо про демократичне правління. Вона є в монархії і будь-якій диктатурі, де монарх (або диктатор) є одночасно і управляючим і верховним суддею. А іноді і верховним жерцем. Наверху піраміди. Згідно національної Конституції президент, як глава держави, тільки гарант наших конституційних прав і свобод, лідер, так би мовити, нації і головний відповідальний за державний суверенітет, безпеку і оборону та зовнішню політику. А реально державною владою є законодавча, виконавча і судова (ст.6. Конституції). Так чи інакше вони всі сьогодні контролюються президентом, місце якого, попри чітку конституційну визначеність в ст. 102 і ст.106 Конституції в системі влад, так і неясно. Не зміг на це в час Кучми відповісти і Конституційний Суд. Значення має не "хто в основі піраміди", а які системи балансів та конституційних стримувань й противаг роблять неможливу узурпацію влади і перетворюють її в конкурентну систему. Причому, не тільки в системі політичної влади, але й у самих владних вертикалях.

Але про це – ні слова. Тому, що ми одразу помітимо дві дивні речі: пряму підміну держави персональною владою з маніпулюванням демократичними цінностями і побудову системи влади без незалежних вертикалей за принципом бізнес-холдингу з філіями і афільованими акціонерами. (Угода з Фірташем).

Ми, нарешті, прийшли до розуміння того, що всі українські президенти формували драматичні для держави конфлікти. Найбільше небезпечно це у час втрати Україною значної частини суверенності, територіальної цілісності і загрози її існуванню на майбутнє. Як повноцінного суб’єкта міжнародного життя. Можливо, існуюча конституційна роль президента перестала бути виправданою для прогресу української держави і провокує боротьбу за центральну кнопку управління країною олігархічні клани, які використовують державу виключно для особистого збагачення.

Варто взяти до уваги досвід хорватів, які виходили із війни з Сербією об’єднаним, патріотичним народом. У 1997 році вони змінами до Конституції (ст.135) заборонили будь-яке ініціювання зміни суверенітету держави, а в 2000 році перейшли від парламентсько-президентської форми правління з сильним президентом (маршал-диседент Франьо Туджман, який перший свій візит здійснив в Україну (!)), до "чистої" парламентської. При цьому, можна зберегти й прямі вибори президента. За досвідом Туреччини і Австрії. Допоки в Україні не будуть сформовані, натомість політичним філіям олігархічних холдингів, професійні політичні партії.

Саме ця дискусія могла би стати відповіддю на причини національного занепаду. Але вона була би й прикладом існування в Україні реального громадського суспільства, а не зомбованої владними ЗМІ традиційної електоральної маси. З якою ніхто не збирається радитись про наступну долю України.

Після успішного голосування в парламенті нової "Московської Конституції на крові" висновок на її відповідність чинній Конституції має надати КС. Той суд, який в забаганку Януковичу, узурпувавши владу, здійснив у 2010 році конституційний переворот, скасувавши конституцію 2004 року і встановивши свою. Чи готовий він і дальше нищити конституціоналізм в Україні, покаже час. Але він так і не скасував своє рішення про конституційний переворот в Україні! Зараз у нього ще одне непросте завдання – відповісти на "гарячий ребус" президента щодо конституційності Закону "Про позбавлення В.Януковича звання президента України". Це при тому, що Конституція вичерпно і імперативно визначає умови, при яких президент може бути усунутий зі своєї посади. Українська влада з незрозумілих причин, маючи абсолютно всі можливості, так і не вдалась до процедури імпічменту Януковича, передбаченої ст. ІІІ Конституції. Здається, КС простіше подати у відставку, аніж прикінцево дискредитувати конституційний процес і збільшити об’єм звинувачень у зловживанні владою та перевищенням її повноважень. І не тільки.

Спроба отруїти суспільство "Конституційним мирним процесом", підшиванням в тіло молодої країни вкрай небезпечного і непередбачуваного вірусу озброєної до зубів величезної терористичної армії на внутрішній території України прикінцево може усунути право, законність у сценарії розвитку наступних подій. Замінивши їх на революційну доцільність і правосуд натовпу. Визначити це точно неможливо. Але ще реально не допустити причин, які запускають ланцюжкову безповоротну реакцію їх детонації.

Питання територіальної цілісності держави належить виключно її суверену – українському народу. Сьогодні Україна знаходиться в стані внутрішньої війни з армією терористів, якою керує Росія. Чи має право політична влада без вирішення питання відновлення територіальної цілісності країни, закріпленого міжнародно-правовим договором, руйнувати Основний закон, що гарантує цілісність, єдність суверенної території, прозору форму унітарної республіканської форми правління, і легітимізувати, будь-якими виборами воюючих сепаратистів, які створили в тілі держави незаконні квазі-утворення?

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги