Блог | Чому не розвивається українська економіка?
Ну звичайно – це складне питання, писати про яке можна довго і скучно. Чи принаймі в цьому нас переконують – мовляв там все так заплутано, що розібратися нелегко. А тому нам потрібні нові кредити МФВ, величезні субсидії для громадян і підприємств, уряд, який ні в чому не можна навіть критикувати і тому подібне. І так – з року в рік.
А проте основні причини цього лежать прямо на поверхні. І говорити про них не хоче ніхто. Урядовці – в силу того, що їм це просто невигідно, бо вони бояться за свою долю і свою посаду, тому що цінують (в буквальному сенсі цього слова) кожен день свого перебування там. Ми всі – через свою певну запрограмованість пострадянським, зручним і безпечним, мисленням.
Ну що ж – залишимо наразі наших урядовців в спокої, адже їх все-одно критикувати не можна, а то ж Росія нападе! Розберемося спочатку з нашими власними уявленнями.
Потяг-привид
Нещодавно українські ЗМІ розповіли про японський поїзд, який робить зупинку на станції тільки тому, що там щоденно їздить всього один пасажир – школярка, яка добирається до школи. Ну що ж – чудовий приклад людяності! Однак цікавий він ще й тому, що допомагає краще зрозуміти, як саме працює японська економіка. Чому вона успішно розвивається, а ми – ні? А заодно подивимося й на те, що не так з нашими власними уявленнями.
Отож, як ми думаємо? Подібна надмірна розкіш – не для нас, ми собі не можемо дозволити зупиняти поїзд на станції тільки тому, що там щодня сходить школярка!!! Це економічно невигідно і ми для цього занадто бідні. А бідні ми тому, що не хочемо працювати. А будемо працювати більше (і ефективніше) – тоді й станемо людянішими, тоді й дозволимо собі розкидатися зайвим паливом, зупиняючись біля кожного стовпа.
І все би нічого, але хто нам сказав, що не будучи людяними зараз, ми станемо такими потім? Особливо якщо зараз ми цього зовсім не вміємо? Але не про це – про інше, економічне. І з цієї точки зору "банальної економіки" попереднє припущення виявляється вірним, як-то кажуть фізики, "з точністю до навпаки".
Отож – як працює нормальна ринкова економіка? Будь-який продукт чи послуга, щоб приносити своєму виробнику прибуток, а не збитки, має споживатися. Неспожитий (непроданий) товар чи послуга ніякої цінності не становить. І навіть більше того – лягає додатковим тягарем на виробника, бо зусилля, гроші і матеріали на його виробництво вже потрачені, а повернути їх – не вдається!
А тому найпершим законом будь-якої успішної ринкової економіки є продаж, а не виробництво, як це не дивно звучить для нашого пострадянського мислення. А найкраще – коли товар проданий ще ДО ТОГО, як був вироблений – тоді затрати на його рекламу, пошук ринків збуту, зберігання на складах і в магазинах мінімальні.
Так, до речі, роблять авіаційні компанії, хто не знає – випускають одну-дві пробних моделі літаків, підписують контракти – і аж тоді налагоджують серійне виробництво. Тобто виходить так, що в успішній економіці не виробництво первинне, а продаж. Попит тобто, первинний, а вже під нього в принципі можна налагодити будь-яке виробництво.
Так і працюють японські компанії – надіюсь сумнівів в успішності їхньої економіки ні в кого немає? Вони прогнозують і навіть самі створюють попит, рекламуючи свій товар ще задовго до того, як він потрапляє в продаж. Це, до речі, дає ще одну перевагу – можна зразу вносити необхідні корективи в якісь його якості відповідно до того, на що краще відгукуються споживачі.
Точно так само сталося і в цій історії з потягом… не привидом, реальним. Для японської залізничної компанії, навіть якщо вона, можливо, й монополіст, все-одно на першому місці стоїть не те, як вона працює, а те, що вона продає – а отже інтереси її клієнтів. Хоча би для того, щоб гідно себе прорекламувати на фоні інших перевізників. Не кажучи вже про інші аспекти цього випадку. Як і людські, так і суто економічні.
А як у нас?
А у нас і далі живуть двома радянськими міфами. Першим – що основне це виробництво! І чим більше ми чогось випускаємо – тим це краще! Цей міф, заради справедливості, дійсно має під собою певну основу – в тому, що стосується зайнятості населення і його заробітної плати. Але – не більше того!
Ну і другим, який все-одно витікає з першого – що для того, щоб економіка розвивалася, ми маємо дбати в першу чергу про інтереси виробника, а не споживача товару. Так і виходить, що логіка в нас – на рівні монополізованого ринку XIX ст. – "навипускати" побільше товару в надії, що це хтось купить. Чи принаймі точно купить, якщо ми більше нікого не пустимо на ринок.
Так і працює весь український бізнес – вимагаючи для себе підвищення ввізного мита на експортні товари, з усіх сил борючись за державну підтримку, використовуючи свої родинні зв’язки чи хабарі чиновникам задля того, щоб усунути потенційних конкурентів.
Однак таке зневажливе ставлення до клієнта – у нас ніхто би не став зупиняти поїзд заради одного-єдиного пасажира і мотивували би це якраз економічною недоцільністю і збитками для залізниці – це лише одна сторона справи.
Інша сторона цього процесу – що навіть незважаючи на всі зусилля виробника товарів чи послуг, спрямовані на те, щоб наперед передбачити, що саме споживачу потрібно, цей споживач нічого не зможе придбати, якщо в нього не буде для цього необхідних коштів. Тому другий урок, який нашим бізнесменам запам’ятати ще важче – це те, що своїм робітникам треба платити. І платити добре – інакше вони нічого не будуть купляти.
І, відповідно, ці виробники нічого не здатні будуть продати. Сучасна ж політика українського бізнесу наразі полягає в простій формулі "хто кого намахає". "Ото я не буду платити своїм працівникам – куди вони дінуться, а інші нехай платять! І платять багато – щоб їхні робочі мали гроші на мою продукцію!"
І все би воно вірно – от тільки інший український "бізнесмен" думає точно так само – і так само платить своїм працівникам "по мінімуму". Не задумуючись над тим, що якщо немає споживання – то немає і виробництва. А немає виробництва – немає і його прибутків, як би він не економив на зарплаті і як би не підминав під себе ринок.
Ото й уся структура української економіки – монополізувати ринок або чесним шляхом, або нечесним – використовуючи родинні зв’язки, хабарі чи підкуп та, якщо пощастить, добитися ще якихось додаткових пільг від держави – чи то субсидій, чи хоча би ввізного мита для конкурентів. А на додачу – максимально обібрати власних робочих, надіючись на те, що конкуренти не такі жадібні, що вони більш порядні – і своїм працівникам платять більше.
Сумно, ні?
Економіка України та світу
Є, правда, одне зауваження. Можна й справді розвивати економіку не орієнтуючись на внутрішній ринок – якщо мати ринок зовнішній. Тобто, якщо експортувати товар. Тоді і справді чим менше ти платиш робочим – тим тобі вигідніше.
Теж не зовсім чесно, але хоча б якась логіка є. Тоді навіть при низьких зарплатах можна нарощувати зайнятість за рахунок зростання обсягів виробництва, хоча б таким чином сприяючи розвитку всієї економіки.
Однак трохи не так воно відбувається тоді, коли зарубіжні інвестиції приходять до нас. Попри усталену думку, інвестиції – це не завжди благо. Особливо тоді, коли вони не нарощують зайнятість, а навпаки – зменшують її.
Таке теж буває. І не так рідко, як можна було б подумати. В сучасному світі вища продуктивність праці – це майже завжди нижча зайнятість населення – нові технології вимагають меншої кількості працюючих. І якщо підприємство створюється "з нуля" - тоді проти волі мусять створюватися нові робочі місця.
Але якщо мова йде про вже існуючі підприємства – то там закон майже завжди один і той же – нові інвестиції призводять до скорочення робочих місць. Що, до речі, рано чи пізно буде чекати нас не тільки у бізнесі, але й у сфері державного управління.
Чим більше ефективним воно у нас буде, тим менше працівників там буде потрібно. Ось такі-от вони – реалії української економіки. І вони далеко не завжди співпадають з тим, про що нам говорить в черговій "10-ти хвилинці сорому" наш Прем'єр-Міністр.
