Блог | Україна не Грузія
Грандіозний військовий парад в Москві до 70 річчя завершення Другої світової війни психологічно закріпив у свідомості цивілізованого світу образ Росії як глобального агресора. Можливо цей факт налякав західних лідерів не менше, аніж безпричинна, неспровокована її агресія проти беззахисної, розколотої Майданами, України. Марш САУ "Коаліція-СВ", бронетехніки на платформах "Армата", "Курганець" і "Бумеранг", багатоцільового бронетранспортера "Ракушка", пересувного грунтового ракетного комплексу "Ярс" (міжконтинентальна балістична ракета з трьома бойовими блоками, як новий рівень модернізації "Тополь М"), винищувачів покоління "4++" (?) СУ-35 і СУ-30, модернізованих ударних гвинтокрилів МІ-35 М, пускових установки системи С-400. І ще величезна кількість грізного залізяччя російської оборонки. Вона, вдивляючись, ніяк не може подолати прокляття епохи гонки озброєнь 70-80 років СРСР відставання від армії США так років на 25.
Світ не здригнувся, але з дитячою цікавістю та дорослим занепокоєнням спостерігав, як нещадно били брущатку Красної площі важкі берці представників 1.5 мільйонної російської армії разом із потішними загонами китайських та індійських збройних сил.
Путін, з якоюсь особливою і навіть дещо ображеною амбіцією, відділився від іншої частини країн антигітлерівської коаліції. Із впертістю комуністичних вождів минулого часу він намагався востаннє довести, що виключно Радянський Союз, а тепер і Росія, забезпечили перемогу над гітлерівською Німеччиною. Найбільша тривалість і жорстокість війни саме на Східному її театрі, неймовірні збитки, спричинені нею СРСР, 27 мільйонів із 60-ти загиблих, без сумніву, дають право Москві вважати себе одною із ключових сторін Перемоги 8-9 травня 1945 року. Але без ленд-лізу, розтягнення німецької військової стратегії по довжелезних лініях Західного фронту, відкриття, нарешті Другого фронту союзниками на чолі з США в Нормандії, спільно забезпечили вікторію об’єднаних цивілізацій над нацизмом.
Владімір Путін вперто, як і Сталін, Хрущов, Брежнєв та інші, не хоче цього бачити і нічого не хоче про це чути. Тому, йому прийшлось приймати парад не в оточенні своїх історичних партнерів по антигітлерівській коаліції, а разом з лідерами Китаю, Індії, Венесуели, Зімбабве, Монголії і Куби. Радникам російського президента варто було його переконати, що це ще більше ізолює, дистанціює Росію від цивілізованого світу і не сприяє його стабільності. Зробити це швидше – неможливо. Прямий спадкоємець вчорашньої комуністичної диктатури, повинної в масових репресіях проти власного народу, продовжує агресивну політику Радянського Союзу безпричинною війною з Україною. Це зовсім не дивовижно. Путін вважає, що від розпаду Радянської імперії йому дісталось надто мало трофеїв. Глобальне розширення Євросоюзу, і, взагалі, – ця проклята американська вестернізація підрізали крила новій російській імперії і не залишають широкого простору для "Русского мира".
Тому, Владімір Владіміровіч рішуче підтримав пакт Молотова-Ріббентропа. Зрозуміло, разом з його секретним протоколом. З огляду на підтекст сказаного ним, не викликає жодного сумніву, що такий пакт або протокол він готовий підписати і сьогодні.
Суть в наступному. 23 серпня 1939 року міністрами Молотовим і Ріббентропом був підписаний договір між Німеччиною та СРСР про ненапад на 10 років. Реально це пакт – Сталіна і Гітлера. Він не тільки привів до повної поразки англо-французьку політику і перекреслив франко-радянський договір 1935 року, але й відкрив Гітлеру дорогу до Другої світової війни нападом 1 вересня 1939 року на Польщу. В таємному протоколі до Договору два диктатора розділили Європу між собою.
Президент Росії, який останнім часом спеціалізується на глобальній історії тут здорово лукавить. Він намагається всіляко забути, що 28 вересня 1939 року Сталін підписав Договір із Фюрером про дружбу і кордони. Це фактично перетворило Москву на особливого союзника нацистів, які діяли спільно відносно анексії Європи. Бо перед тим 17 вересня Червона армія почала просування через річку Збруч у напрямку нинішньої Євроунії, захопивши Західну Україну і Північну Буковину, спільно зруйнувавши "Лінію Керзона", визначену країнами Антанти в 1919 році як лінію стабільності кордонів і територіальної цілісності держав після Першої світової війни. 22 вересня 1939 року в Бресті відбувся спільний парад Червоної армії із союзницьким Вермахтом, як демонстрація спільної сили агресорів Західному світу. До червня 1941 року Сталін залишався повноцінним і відданим союзником Адольфа Гітлера, розв’язавши йому руки для Другої світової війни та інтенсивно забезпечував його воєнну економіку всіма можливими ресурсами. В середині 40-го року Молотов у Берліні з Ріббентропом спробував піти дальше і домовитись з Фюрером про стратегічне воєнне та економічне панування. Натомість Великій Британії. Але Гітлер вже підписав план "Барбаросса", а Західна Європа, завдяки СРСР, була окупована нацистами.
Звичайно Владімір Путін міг би нагадати всім критикам, що в 1934 році саме Польща в особі маршала Пілсудського перша підписала спільний договір про ненапад з Берліном, створивши загрозу для стабільності кордонів СРСР. За це вдячний Адольф Алозієвич в 35-му році навіть посидів біля віртуальної домовини покійного маршала Речі Посполитої у Берліні. Разом із всім фашистським істеблішментом. В знак глибокої вдячності за дружбу і співпрацю.
У своїй промові президент Росії, подякувавши лише чомусь Великобританії, США і Франції, одразу різко засудив їх. За постійні спроби встановлення однополярного світового порядку і використання воєнної сили що підірвало світову стабільність, встановлену за результатами Другої світової війни. При цьому, він довго затримував погляд на новій геополітичній зірці Росії – Сі Дзіньпіні, президентові Китаю. Не прихована закоханість між ними, особливо, була помітна при проходженні повз них стрію китайських військовиків і ЗРК нового покоління "Тріумф", який скоро будуть постачатися в Китай. Напередодні, після зустрічі зі своїм пекінським колегою, Путін довго і просторово, з незмінною щасливою посмішкою на обличчі, довго говорив про формування "спільного економічного простору Євразії", доповнення його китайським грандіозним інфраструктурним проектом "Економічний пояс Шовкового Шляху".
Путін розмахнувся і дав Європі ніжкою "під зад". Бо ще п’ять років тому назад він проголосив ідею "Великої Європи", яку хотів так же щиро розвивати від "Ліссабону до Владивостоку". Тепер він, ставши в позу даоського бійця із Шаоліня, стає амбіційним архітектором нової Великої Азії. За участю Казахстану, Вірменії, Киргизії, Таджикистану, лідери яких були у недалекій свиті президента Росії на Параді.
Метання Владіміра Путіна засвідчують тільки відсутність стратегії на місце Росії у світі. Очевидно, що ідея "Русского мира", російської імперії "на общих скрепах", спільній культурі, історії і, навіть, "единому генетическому коду" провалились, або терпить невдачу. Новий союз із Пекіном швидше нагадує приручення зрілого уссурійського тигра для полювання ним в дикій тайзі аби нагнати страху на інших мисливців. Він всіляко задобрює його і обіцяє годувати до старості. Путін виділив Китай і його роль у Другій світовій війні в боротьбі з японським мілітаризмом, маючи в кишені вже квиток у віп-ложу на вересневий Пекінський воєнний парад у честь завершення Другої світової війни.
Росія обрала новий свій шлях у консолідації "незахідних держав" на тлі кризи світового порядку. Вона хоче бути лідером у цьому процесі, стоячи в тіні Вселенського китайського велетня. За його особливою участю в найближчі два місяці Путін прийме два саміти: країн БРІКС і країн ШОС. Не виключено, що їхній альянс може серйозно переформатувати роботу РБ ООН.
На пишній церемонії московського шоу-параду Путін не думав про виклик Заходу. Бо той зробив виклик йому і він його прийняв. Він оголосив еру ворожості до нього. Але врахував, як думає, усі помилки і промахи радянської імперії в часи холодної війни, залучивши до розгортання її в новому сценарії чисельних союзників. Головним чином постколоніальних традиційних опонентів Заходу з країн Азії.
Причиною стала його війна з Україною і вихід Росії з Міжнародного правового простору через односторонню відмову від Будапештського Меморандуму. Путін вимагає від Заходу або нового "Пакту Молотова-Ріббентропа", який він до прикладу ставить всім, як справедливий спосіб "розділяти і володарювати", або він очолить Великий азійський похід проти США та ЄС. Їх розширення до кордонів Росії принижує і злить Путіна. Во ім’я цього він, здається, готовий пожертвувати самою Росією.
Канцлер Меркель і Держсекретар Керрі негайно відлетіли до вчорашнього друга. Найменш вірогідно, що їх турбує новий геополітичний романтизм російського президента. США і ЄС в оглядовій перспективі, через транснаціональні компанії, глибоко доларизовані і залежні економіки, традиційно лояльні правлячі еліти із західною освітою і ще, з урахуванням сотні прямих і непрямих впливів на розвиток держав Азії та Латинської Америки, не очікують тут жодної небезпечної для себе конфронтації. Як і від Китаю, який своїм об’ємним тілом впевнено стоїть на ногах. Єдине, що не на твердому грунті, а на добре натягнутій і міцній мотузці постійного ресурсного голоду і постійно зростаючій експортно-імпортної залежності.
Проблема в тому, що Путін завдяки постійно нарощуваній воєнній агресії, не тільки дестабілізує ситуацію у світі, але й створює причини для виникнення масштабних воєнних конфліктів які, врешті-решт, можуть призвести і до Третьої світової війни. Закони виникнення світових воєн до цього часу так і не вивчені.
Захід вважає Україну неспроможною покінчити з війною. Очевидно, що якби українська влада у свій час діяла рішуче і воєнною силою, то Захід не тільки адекватно підтримав би її, але й змусив би Путіна відступити і укласти якийсь мирний договір. Як це було зроблено в час війни між Боснією та Герцеговиною. Але українське політичне керівництво категорично відмовилось від захисту державного суверенітету військовою силою і напустило на Росію самого страшного воїна всіх часів і народів – мир. Будь-якою ціною. Та Мінські угоди не спрацювали. Попри те, що за згодою Путіна востаннє грантами на них виступили лідери Німеччини і Франції. Путін розуміє, що вони також хочуть зберегти своє "обличчя".
Все свідчить про те, що Київ готовий підписати мир, мирний договір з Москвою. На її умовах і з врахуванням реальних обставин що склалися. Тобто, з визнанням Криму губернією Росії, а неконтрольованої частини Донбасу – скільки завгодно широкою (політичною?, економічною?, територіальною?) автономією. З новою Конституцією, новим геополітичним статусом і довгим переліком гарантій Кремлю. І не тільки від України. Найперше Вашингтону і Брюсселю.
Найшвидше, саме такий або схожий сценарій і був предметом зустрічей Канцлера і Держсекретаря з господарем Кремля. Це грузинський сценарій. Ніколя Саркозі у свій час вдалося його використати для припинення війни між Росією і Грузією. Тому, він по-життєвий друг Путіна. Але співавтором його є і Михайло Саакашвілі. Він ключовий радник українського президента. З часу Майдану. Саме тому Україну заполонили грузинські реформатори – політично індиферентні, в якомусь розумінні, технократичні, що ніколи, на відміну від Саші Боровика, не будуть мати не те що опозиційної, але й альтернативної точки зору відносно реформ в країні. Якщо перекласти це звичайною мовою, то Україна погодилась визнати де-юре факт перемоги Росії шляхом захоплення нею частини її території в обмін на подальше зупинення війни. Вашингтон і Берлін з усіх тепер можливих сил тиснуть на Путіна змиритись із цим фактом, задля якого він витратив на війну з українцями вже біля 100 млрд. доларів і ще стільки втратив від міжнародних санкцій.
Проблема тільки в тому, що Донбас зовсім не схожий в прогнозі розвитку на Абхазію і Південну Осетію, де місцеві еліти визначально мали політичну програму відділення від Грузії. На відміну від Криму, який ментально вважає себе частиною Росії. На Донбасі не буде м’якого замороженого конфлікту. 50-ти тисячна терористична армія вміє лише стріляти і вбивати. Тому, тут розвиток подій найшвидше буде нагадувати Сомалі. Зрозуміло також, що Україні не вдасться в найближчий час, в силу багатьох причин, встановити по лінії розмежування вогню та тимчасового кордону з Кримським федеральним округом лінію стабільного кордону під контролем України, РФ і міжнародних сил. Де-факто її спробують зробити шляхом побудови якоїсь "Стіни уряду" і можливого розміщення там цивільних миротворчих місій ЄС або ООН, на що ті поки що не погоджуються. Аби зосередитися на подоланні галопуючої внутрішньої кризи, яка все гостріше зачіпає всі без виключення елементи громадянського суспільства в Україні.
Певною мірою це велика ілюзія. Нестабільність на Сході і постійна реальна загроза воєнних дій без виведення терористичної армії за межі України або її знищення, не дають жодних гарантій стабільності для Києва. Президент ставить перед собою більш прагматичну і вузьку ціль – отримати тривалі канікули для укріплення своєї влади, зміцнення політичної вертикалі і переформатування основних політолігархічних груп, які формують порядок денний для України. Більш довготривалої стратегії, виходячи із дискусій, які ведуться на його рівні, зараз немає. Домінуючим фактором продовжує залишатись яскравий популізм, відсутність системних і структурних реформ, втеча капіталів, ручне управління монетарною та економічною політикою, посилення фіскальних і поліцейських тисків на суспільство.
Це криза державності. Провідної і державовідтворюючої функції правлячі та опозиційні еліти не мають. І забезпечити її нездатні. Як духовно-інтелектуально, так і ресурсно. Іншими словами, центру, який був би спроможний об’єднати суспільство навколо однієї стратегічної ідеї – відновлення і пере заснування держави – на цей час в Україні не існує. Тому, прогноз історії майбутнього розвитку країни відданий теорії невизначеності і хаосу. Якщо Захід не зможе переконати Путіна задовільнитись досягнутими результатами війни і перенести дискусію про відновлення української державності в кордонах закріплених Міжнародним правом на невизначене майбутнє. Тоді в Україну буде неминуче введене зовнішнє управління. Змішане: Захід-РФ.
Це буде майже грузинський шлях. Але Україна – не Грузія. Очікувати тут історичного змирення на тривалий час не варто. Хоча би тому, що на Сході вже існує добровольча, озброєна і професійна армія, добре мотивована патріотизмом і метою відновити державність українців.
Владімір Путін тільки почав свою геополітичну гру в якій отримав зустрічні удари, але не має ще жодної чутливої поразки. Це кріпить в ньому впевненість, що протистояти Росії Захід не може і посилює його азарт "грати" до перемоги. Захід мусить відступити від Росії, надавши їй право на розширення її "території життєвого простору". Або Росія мусить змиритись із загальнолюдськими цінностями і законами цивілізованого співжиття.
