УкрРус

Жертви НКВД. Чи почує світ про Саліну?

Колону в’язнів, понад три тисячі людей, вели з Перемишля. "Куди нас ведуть?" — запитав хтось конвоїрів. "На роботу", — відповіли ті. А коли те саме запитали в’язні з Городка, яких теж вели, конвоїр сказав: "На смерть". І всі в’язні розбіглися, і більшість з них врятувались.Майже біблійна притча про те, як слова вбивають. Бо в’язні з Перемишля всі загинули в жахливих муках.У Добромилі, на Саліні. Це притча про те, що сподіватись на ласку ворога є фатальною помилкою. І якби, не дай Боже, орда знову прийшла сюди, а зараз існує така загроза, усе повторилося б.Тому й вигідно замовчувати подібні трагедії тим, хто намагається здати Україну, наповнюючи ліберальними молебнями про примирення з окупантами інформаційний простір, пише Галина ПАгутяк для "Високого замку".

Лише частина жертв НКВД, вкинутих у дві соляні криниці наприкінці червня 1941 року, похована тут же в лісі у скромній братській могилі. Це сталося за німецької окупації. Коли прийшли німці, то побачили криниці, глибиною 100 метрів, які доверху були наповнені людськими тілами. "В суботу 26 червня 1941 p. мешканці містечка Добромиль відкрили на саліні за містом, поблизу се­ла Ляцьке (тепер Солянуватка. – Ред.), яму, повну трупів. Яма-шиб скривала в собі велику кількість трупів. Теж знай­дено тіла помордованих НКВД в’язнів в двох провізоричних могилах на подвір’ї в’язниці Добромиля, рештки спалених трупів в будинку дирекції лісів. Тіла страдальників були так побиті, що багатьох з них не можна було вже розпізнати. Пізнати вдалось о. Кебуза з с. Макова. Він мав поломані руки і відтятий язик. Далі ще знайдено Миколу Возьного з Ляцького, якого тіло було подіравлене штиками. Як вдалось устійнити, екзекуція большевицьких опричників від­булася в четвер 24 червня, а її виконавцями були: голова міськради Петровський, секретар райпарткому Бубнов і місцевий міліціянт Кремер. Стверджено теж, що відступаючі відділи совєтської армії забили в селі Княжполі о. Петра Дутка і п’ятьох селян".

"Українські Щоденні Вісті", 3 серпня 1960 р. (за посиланням http://paschen.livejournal.com/20535.html#cutid1).

Приречених підводили до шахт: сильніших били по голові молотками, якими трамбують сіль, слабших просто штовхали.Через нестерпний трупний сморід довелося припинити ексгумацію. Добромильських євреїв, яких змусили виконувати цю страшну роботу, згодом розстріляли. Щоб замести сліди, енкаведистів, що вбивали засуджених, теж знищили. Але їхні командири, напевно, красувалися на парадах до Дня перемоги і брехали дітям про свої фронтові подвиги.

Довкола Салінської трагедії витає повно легенд, залишених боязкими очевидцями, які мовчали 70 років. Про те, як мати впізнала свого сина по червоних черевиках, про те, як по дорозі забирали тих, хто намагався подати у червні 1941 року води нещасним бранцям. Далі вони вже йшли у колоні з усіма. Хто були ці люди? В’язні з Перемишля, який тоді входив до складу УРСР. Вони потрапили в тюрму під час зачисток, які проводили спецслужби після сфальсифікованого "возз’єднання", власне, окупації. Священики, вчителі, патріоти, члени їхніх родин… Кажуть, 30 дітей із сиротинця. Українці, поляки, євреї.

Чи почує врешті світ про Саліну? Не на рівні місцевої преси, як це відбувається зараз. У Києві не знають про один з найбільших злочинів Другої світової. Відзначення пам’яті жертв Саліни на державному рівні досі немає. Як і досліджень істориків. Все, що могли зробити ентузіасти з Добромиля, вони зробили. У них немає виходу на телебачення, на центральну пресу, бо столичні ЗМІ не зацікавлені в поширенні знань, які можуть збентежити їхніх справжніхвласників-олігархів. Немає фінансування на створення повнометражного документального фільму, який варто було б показати у всіх європейських країнах і в офісі ООН, цієї бюрократичної структури, яку чекає безславний кінець Ліги націй, що проігнорувала гітлеризм і сталінізм тоді, коли їх ще можна було зупинити. Власне, потрібен новий Нюрнберзький процес над злочинами комуністичного режиму. Чому б Україні не стати ініціатором цієї справи? А не прогинатись перед Заходом, виконуючи всі його забаганки?

Самі ж добромильці думають зараз, що їм робити із колишнім сільзаводом, який кілька років був в оренді, але власник перестав платити. Вихід один – створити меморіальний центр дослідження злочинів тоталітаризму, раз і назавжди припинити торгувати землею, просякнутою людською кров’ю.

Деякі мешканці Добромиля і довколишніх сіл нагадують своєю святою простотою бабцю, яка підкидає хмизу до кострища інквізиторів. Вони вкрали металеві сходи, що вели до старовинної будівлі контори, і активно розбирають будинки на території. Може, їм варто вкотре нагадати, що перед тим, як стратити в’язнів, їх катували в конторі і у підвалах, а також у прилеглих будівлях? Крик мордованих було чути далеко поза межами Саліни. Серед них були місцеві працівники заводу, яких заманили, щоб нібито віддати зарплату. Ніхто з них не повернувся. Директор, який брав у цьому участь, потім став директором хлібзаводу в Долині.

Коли прийшли німці, то люди Добромиля мали змогу побачити залиті кров’ю стіни і підлогу, а в костелі розіп’ятого чоловіка. Той, хто це побачив, ніколи б не зірвав навіть яблука у саду, що росте на території заводу. Ну а тих, хто тягне додому закривавлену цеглу, може зупинити лише кримінальна справа. Бо гніву Божого вони не бояться.

Місцевій владі потрібно стукати в усі двері, щоб домогтися визнання Саліни національним заповідником. Повчитися у поляків, що мають потрібний досвід. Звернутися до нащадків жертв нечуваного вбивства, які приїжджають сюди щороку. Підтримка буде. Нікому ще бізнес на кістках не приніс щастя. Три з половиною тисячі людей, тільки подумайте. Найменшій жертві було лише шість місяців…

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги