УкрРус

Они не простят!

Дуже розповсюжений аргумент наших опонентів - як проплачених путінських тролів, так і притомних мислячих росіян, які цих тролів наслухалися (як в Інтернеті, так і по ТБ): "Как вы после этого сможете жить в одной стране? Они же вам не простят!". Мається на увазі те, що мешканці Донбасу не пробачать решті українців артилерійські обстріли, які забрали багато життів.

Знаєте, от щодо цього можна бути спокійними. Я спілкувалася з багатьма людьми на Донбасі, в тому числі з біженцями. Я знаю їхні настрої.

Серед цього населення є щирі патріоти України. Їх небагато. Є щирі патріоти Росії. Їх теж небагато. І ті, й інші ніякої погоди не роблять. Вирішує завжди більшість, а більшість - це звичайне населення, таке, як всюди. Воно хоче миру, зарплат і пенсій.

Якби ми не здали без бою Крим, війни на Донбасі, скоріше за все, не було б. Після Криму ж деякі донеччани і луганчани вирішили, що Донбас віддадуть так само, і вони отримуватимуть такі самі високі пенсії, як у Росії. Не забуваймо ще кремлепропаганду, яка залякала їх "Правим сектором", який виріже їх за те, що вони спілкуються між собою російською.

В результаті переважна більшість мешканців Донбасу жодного "правосєка" так і не побачила. Зате побачили війну, кров, смерті, руїни, необхідність втікати, прихопивши з собою лише сумку з найнеобхіднішим.

Багато хто вже зрозумів, що це сталося тому, що вони самі, своїми руками, вчасно не вигнали озброєних емісарів Путіна, коли їх ще було небагато і звичайні місцеві дядьки могли сказати їм: "А ну, геть звідсіля, поки цілі!".

Оскільки вони там живуть або жили раніше, до того, як стали біженцями, вони знають, що мирні міста, які обстрілюються "укрокарателями", існують лише у російських пропагандистських лубках. Бо чудово бачать сепарські танки й артилерійські установки, які встановлюють під їхніми будинками. І бояться їх не менше, ніж української армії. Причому бояться вони не якихось "карателів", які прийдуть і їх розстріляють - а тупого снаряда, який прилетить у їхній будинок і їх уб'є. Він щомиті може прилетіти як з того, так і з іншого боку. А людям жодної різниці, чий снаряд їх уб'є - вони хочуть жити.

Так що тепер вони хочуть лише одного - миру. І їм все одно, хто дасть їм цей мир і під чиїм керівництвом їм мирно жити - губернатора Гіркіна чи губернатора Коломойського. На того, хто принесе на ці нещасні українські землі мир і порядок, вони молитися будуть.

При цьому, наскільки ми зацікавлені в мирі - бо це ж на нашій землі війна, це ж наші хлопці гинуть вже не сотнями, а тисячами, це ж наша інфраструктура знищується - настільки там, за східним кордоном, зацікавлені в тому, щоб це тривало якомога довше.

Тому - сила на силу. До перемоги, без перемоги - миру не буде.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги