Блог | Психоаналіз війни і новітня історія України
В попередній статті говорилося про те, з яким спадком ми увійшли в нове тисячоліття – західна Україна замкнулася у своїй консервативності, а центрально-східна стала панічно боятися навіть зватися Україною.
Тому процес формування української нації не завершився – і ми, борсаючись у власних інфантильних комплексах, "постаріли, так і не ставши дорослими".
Але ситуація змінилася 2005-го року, коли виникла можливість дещо "оновити Україну за рахунок "молодої крові". Джерелом якої могли стати Донбас і Крим – населені переважно переселенцями в першому-другому поколінні, вони були здатними швидше змінюватися.
І при гармонійному "вливанні" в тужливо ридаючий (на той момент) образ України, могли значно його реформувати. Такі випадки відомі, так виникала Австралія – країна, що утворилася з колишніх каторжників та їхніх наглядачів.
Читайте: Психоаналіз війни і генезис української нації
Але там було те, чого не мала Україна – сильна влада Британської корони. Бо такі люди "з втраченими коренями" можуть змінюватися куди завгодно і як завгодно. В тім числі (і ще швидше) – в погану сторону. А тому й поважать лише таку владу, що здатна тримати їх в рамках.
Але, подібною до Британської, силою Україна ніколи не володіла. А та, яку мала, асоціювалася лише з донецьким криміналом. І якби українці задали вихідцям з Донбасу певні межі – він дійсно міг би стати тим локомотивом розвитку української нації, якого їм так не вистачало.
Коли ж вони цього не зробили – Донбас оволодів ними. Так важкі підлітки збиткуються над батьками-пенсіонерами, якщо ті виявляються занадто добрими, щоб покликати на допомогу міліціонера, і занадто слабкими, щоб дати відсіч самим.
Проте шанс уникнути такого сценарію зберігався довго – аж до початку 2010-го року – якби ми все-таки проявили ту силу, якої нам так не вистачало. Але проявили слабкість – і тому майже свідомо обрали війну. Свідомо – бо не розуміти, до чого призведе правління колишнього зека, міг тільки сліпий або ідіот.
Так всі теперішні борці з війною, агітуючи "проти всіх", самі її спровокували – Тягнибок, Яценюк, українські націоналісти. Хоча, до честі останніх – вони єдині, хто виявилися до неї готовими.
Читайте: Почему грузинский опыт нельзя внедрить в Украине
Але не треба валити всю вину тепер на цих людей – при бажанні народ цілком міг би не йти за ними на поводу. І якщо він на таку провокацію піддався – значить на то були свої вагомі, хай навіть взаємовиключні, причини:
Зіграла свою роль давно вже забута, але збережена в крові "героїчність" українців, адже вони – нація героїв. Часто нерозумних і нездатних розуміти стратегічні цілі, але героїв.
Зіграло підсвідоме бажання не брати на себе відповідальність, не обирати самому, делегувати свій вибір комусь іншому. Що в певній мірі було ознакою інфантилізму обох частин України – як проросійської, яка шукала свого "доброго царя", так і української, що давно вже втомилася чекати свого "месію", але й далі вперто продовжувала це робити.
Тобто цей вибір мав багато причин, як свідомих чи майже свідомих, так і практично неусвідомлених чи зовсім інфантильних. Так буває – коли ми не можемо зробити щось свідомим чином, ми часто заставляємо себе діяти несвідомим.
Але існувала тоді ще одна, не до кінця усвідомлена нами, причина. Адже конкурентом Януковича на виборах 2010-го була жінка, яка нерідко викликала ненависть навіть у тих, хто, на перший погляд, не мав для цього ніяких підстав.
А ті причини, які озвучувалися ("брехуха", "воровка") зазвичай не витримували жодної критики, адже усі наші українські політики крали і брехали не менше за неї. Тож напевно справжня передумова цієї ненависті лежала в якійсь іншій площині.
Наприклад у чоловічому інфантилізмі – адже в лихоліття виживали переважно ті чоловіки, які не ризикували зайвий раз, були більш боязкими і обережними. А тому – й більш жіночними.
Тобто такі, що мовою психоаналізу, мовчки корилися владі сильної матері, вирватися звідки і почати самостійне життя спочатку не хотіли, а потім вже й не могли. Через що починали її тихо ненавидіти.
Але ненавидячи в душі власну матір, вони все-одно не могли проти неї повстати – бо панічно її боялися. А тому й переносили свою ненависть на всіх інших жінок. І особливо – на тих, які самим своїм існуванням нагадували їм про цю їхню, не до кінця розвинуту, чоловічу мужність.
Однак це – лише один бік проблеми. Інший – в тому, що остання травма українського народу (голодомор) на архетипічному рівні теж цілком відверто асоціювалася саме з жінкою (земля – то архетип матері), яка зрадила й покарала.
Тому жінок в нас бояться і ненавидять. Але їм також поклоняються – принаймі тоді, коли вони відповідають цьому образу "владної матері". Якщо ж ні, якщо жінка слабка – здебільшого її просто ненавидять чи зневажають – бо тоді не бояться її помсти.
Ненавидять часом й молодих дівчат – страху покарання там теж ще не існує, але загроза, що вони стануть цією владною жінкою, є! Тому люди, які бояться влади жінки над собою, хочуть зупинити їх раніше. Знайомо, ні?
Адже ставлення до жінок якраз розділяє українців і росіян, про що писав ще Микола Костомаров. Для них молода жінка – лише засіб продовження роду. Для нас – архетипічний образ, що асоціюється з чимось новим і чистим.
***
Що ж далі?
В умовах, коли центрально-західна Україна виявилася достатньо слабкою, бо не змогла опиратися нестримній навалі деспотичної й обмеженої східно-донецької орди, для жителів цих регіонів залишалося всього два варіанти.
Або шукати собі вуличного (кримінального) авторитета, або протестувати проти своїх "батьків" (українців) так, як це роблять хлопці-підлітки. Або одне і друге разом. Цей небезпечний шлях нерідко веде до погибелі.
Але зате це єдиний спосіб позбутися інфантилізму – тоді, коли сильної і нормальної влади (розуміючий, але мужній недеспотичний батько) немає. Біда тільки, що в результаті цього всього стали гинути люди.
Читайте: Люстрировать судей не конституционно?
Тому зупинити цю війну тепер можна одним-єдиним чином – нарешті стати сильними. Для себе – щоб позбутися інфантилізму. Для інших – щоб взяти під опіку тих, хто втративши свої родові корені, нової ідентичності все-ще не здобув.
І це, до речі, стосується не тільки українців, але й росіян. Адже ні ми, ні вони як нація ще не сформувалися – хоча завдяки наявності в нас двох ментально різних частин ми й пішли в цьому процесі трохи дальше.
Але навіть мужньо воюючи, ми й далі боїмося бути українцями. І навіть хороша в принципі передача, присвячена героям, що борються проти російського окупанта, виходить мовою цього самого окупанта.
Цей страх української мови, страх назвати себе українцем, зневага до всього українського, збереглися ще й донині. Бо навіть незважаючи на війну і дві українських революції, українську мову й далі вважають сільською, зневажають її і бояться нею розмовляти.
Цього мусимо позбутися! А якщо вже й відроджувати якусь мову, крім української – то швидше давньоруську, ніж штучно створену Ломоносовим російську. Особливо якщо врахувати, що багато давньоруських слів донині збереглося на Галичині.
Це – своєрідний "третій вихід", принаймі в мовному питанні – можливість зробити щось своє, замість того, щоб обирати між крайнощами. І це могло би стати нашим першим уроком.
Другий урок – не просто обирати щось третє, а обирати все-таки добро, зробити те найменше, що можеш. Не робити зла. Не агітувати за війну і Росію, вірити своїм солдатам, допомагати, чим зможеш. Думати своєю головою і своїм серцем.
Третій – створити нову модель поведінки "з відкритим кінцем" – робимо щось, результату чого ще не знаємо – те, що вийде. Так часто діють творчі люди. Треба тільки мати критерії оцінки того, що робимо – і так обираємо правильний напрямок дії.
Четвертий – вірити в краще – оптимістичний тип мислення, на відміну від звичного донедавна прагнення українців до того, щоб вічно нити і плакати.
П’ятий – розробити нову ідеологію відкритості, віри в людей, поклоніння природі, поваги до жінок – тих, які розвиваються. І чоловіків – тих, які мужні. Настільки мужні, що не стидаються називатися українцями і не вважають себе селюками. Чи хоча би не бачать в цьому нічого поганого.
