Блог | Гельсінкі не потрібно перецінювати Путіна
Нещодавній візит президента Росії Володимира Путіна до Фінляндії викликав дуже багато запитань не лише в сусідніх з Фінляндією скандинавських державах і країнах Балтії. Путін зустрівся зі своїм фінським колегою Саулі Нііністо, продовжуючи недавню практику двох лідерів, зустрічатися не рідше одного разу на рік. І якщо це буде перша поїздка російського президента до західного сусіда з 2013 року, то Саулі Нііністо вже встиг побувати у березні цього року в Москві.
То що ж означає цей візит: намагання підтримувати міждержавний діалог, потуги до встановлення з Кремлем більш тісних взаємин, спроба використати "санкційні" часи для просування своїх інтересів в Росії, зусилля росіян направлені на те, щоб "по-сусідськи" переконати фінів не вступати до НАТО, капітуляція Фінляндії перед Москвою, або реакція на побоювання Гельсінкі того, що "зелені чоловічки" почнуть проводити "референдуми" на фінській території?
Чи президент Саулі Нііністо боїться того, щоб Путін, в пориві реалізації своїх бажань встановлення "історичної справедливості", не почав "заганяти" братський фінський народ назад в Фінляндське генерал-губернаторство, чи новостворену Фінську губернію? Адже не дивлячись на те, що Путіну не вдався його бліцкриг в Україні, він не здатен просто так відмовитися від імперських амбіцій повернення Росії "її історичних земель" – України, Білорусі, Грузії, Литви, Латвії, Естонії і Фінляндії.
Не можна не звернути увагу на той факт, що цей візит Путіна відбувся напередодні саміту НАТО у Варшаві. А Москва й досі не може змиритися з тим, що більшість країн, котрі були свого часу у Варшавському договорі, нині стали членами НАТО. Тому Путіну був потрібен привід, щоб оприлюднені під час фінляндського візиту його антинатовські висловлювання були розтиражовані по світовій пресі. Зрозуміло, що адекватний лідер сильної держави немає потреби когось залякувати, чи комусь погрожувати. Він знає, що про силу його країни і так знають всі.
Читайте: Чому Путін провокує держави НАТО
Необхідно відмітити, які реперні точки агресії вибирає Кремль. Так анексія українського Криму і війна Росії на Донбасі розпочалася відразу ж після закінчення Зимових Олімпійських ігор 2014 року у Сочі. Тож чи не входить зараз до планів Путіна "протягнути" до часу закінчення президентських виборів 2018 та завершення Чемпіонату світу з футболу, який поки що планується проводити в Росії у тому ж році? А після цього він буде готовим піти в атаку на територіях всього колишнього СРСР.
Особливо враховуючи той факт, що Путін не відмовився від намагань розширити територію Росії і за рахунок земель, котрі колись входили до складу Російської імперії. Тут він може апелювати до часів Сталіна, Миколи ІІ, чи навіть Петра І. Головне для нього, що Росія має законне "право" на всі подібні повернення. Адже з точки зору Путіна, його "історична місія" полягає в тому, що він зобов’язаний захищати, що "належало" його попередникам. У цьому сенсі Ахіллесовою п’ятою Фінляндії (як і України), є те, що вона не член НАТО.
Анексія Росією українського Криму і окупація Москвою земель на сході України, ставлять Гельсінкі перед дуже складною геополітичною дилемою. Оскільки доктрина дотримання нейтралітету, котра була продуктивною для фінів після закінчення Другої світової війни, нині вже не може їм гарантувати ненапад Російської Федерації.
Тому продовження прагматичних відносин Фінляндії з Росією і не вступ її до НАТО, після того, як Путін фактично відмовився від усіх домовленостей, котрих було досягнуто на Ялтинській конференції 1945 року, і проявлення обережності щодо вступу до Альянсу тепер може лише спровокувати Москву на напад.
Нині Гельсінкі мало б зважати на український негативний досвід, адже якби після Бухарестського саміту 2008 року Україні було відкрито дорогу до НАТО, то не було б спроб з боку Росії переглядати українські кордони і суверенітет.
Читайте: Ай да Путин, ай да су*ин сын
Після того, як Путін перетворив Росію на "геополітичного хулігана", Фінляндія не будучи членом НАТО, стає дуже вразливою від російської агресії. Минулі неформальні гарантії ненападу з боку Москви вже перестають діяти, а захист від російських танків і вторгнення здатне забезпечити лише членство в Північноатлантичному альянсі. Кремль постійно шукатиме слабкі місця у своїх менших сусідів і використовуватиме найменший шанс для того, аби показати їм наскільки вони є залежними від його "доброї" волі.
Росія, напавши на Україну, вже розпочала своє просування на Захід, тому фінам плекати ілюзії на московську миролюбність сьогодні не варто.
За часів СРСР Фінляндія була його мовчазним васалом. Однак нині ті, хто підштовхують її до продовження перебування у статусі своєрідного буфера між великими державами і переконують залишатися нейтральною, мали б подивитися до чого у підсумку призвів "нейтралітет" України за режимів Кучми-Януковича.
Теперішня Росія є прямою загрозою для Фінляндії. І ризики від продовження ігнорування цієї загрози можуть виявитися дуже небезпечними. Росія вже неодноразово вторгалася до Фінляндії, і щоразу відторгала у неї нові території. Останнім прикладом чого є "придбання" фінської Карелії. Тому, наслідуючи досвід Норвегії, Фінляндія мала б вступити до НАТО, щоб поставити перепону російській експансіоністській політиці у Європі.
Хоча зараз Путін більше прагне розширити свою імперію за рахунок України, Грузії, Молдови і Казахстану, але Росія завжди використовувала слабкість, щоб захопити більше територій у своїх сусідів. За винятком хіба що Китаю, якого путінський режим нині панічно боїться. Як і СРСР, Росія є шантажистською державою, яка не упустить жодної можливості, щоб інші країни не відчували себе комфортно. Так само тепер Москва намагається використати шантаж, як процес, щоб похитнути рішення Фінляндії і Швеції втупити до НАТО.
Читайте: Россия договариваться не будет
Зараз Росія стала "паперовим тигром" і вся її агресія в Балтійському морі нездатна залякати нікого, як би цього Москві не хотілося. При цьому, ніякої стратегії у Путіна немає, він діє виключно емоційно на коротку перспективу. А вся тактика полягає у тому, щоб якнайбільше дестабілізувати ситуацію в сусідніх країнах, силою примусивши їх прислухатися до геополітичних забаганок Кремля.
Росіяни слабкі бігуни на "довгі дистанції", і тому завжди розраховують на швидкий результат. А як тільки процес починає затягуватись, починають нервувати, робити помилки та "здуватися". Тому Гельсінкі не потрібно перецінювати Путіна. Адже він своїми непродуманими діями вже пересварив Москву з демократичними країнами світу, позбавив Росію місця у G8, втратив покупців на свої енергоносії та знищив ілюзії у тієї частини українців, котра так довго намагалася триматися за ідею фікс дружби між "двома братніми народами".
І коли спробувати проаналізувати "здобутки", котрих досягла Російська імперія (вона ж СРСР) за останні 50 років, то вони не будуть втішними для Кремля. Якщо подумки повернутися у 1966 рік, то радянські війська стоять в східній Німеччині, Угорщині, Чехословаччині та Польщі. Комунізм просувається по всьому світу, Куба стабільно знаходиться у зоні радянського впливу, США змушені вводити свої війська до Південного В’єтнаму. Здавалося, що може зупинити комуністів?
А тепер варто порівняти з тим, що має Москва зараз: СРСР зник, комунізм практично теж. Формально кордон "російського світу" стиснувся до території Російської Федерації плюс окуповані Крим, Донбас, Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія. Союзників немає, одна Вірменія (і та не з своєї волі). Навіть всередині РФ Кремль контролює не все – на території Чечні і Дагестану закони РФ фактично не діють. Далекий Схід і Східний Сибір обезлюдніли. Промисловість, наука, освіта, медицина – все в жахливому занепаді. Результати дуже неоптимістичні. Міжнародному співтовариству необхідно скорегувати своє ставлення до Росії. Путін постійно б’є себе в груди і виголошує погрози, подібно до того, як це робить шкільний хуліган. Проте путінський режим "підпирає" наростання важкої економічної ситуації, яка погіршується буквально з кожним днем. То ж чи варто Фінляндії звертати увагу на Москву при прийнятті рішення щодо приєднання до НАТО?
