УкрРус

Шановний Петре Олексійовичу! Ані зарплата, ані статус учасника бойових дій нас не цікавить

Доброї ночі, шановний Петре Олексійовичу.

Не те, щоб я не знав граматики української мови і того правила, що коли звертаєшся до людини, в кінці зазвичай треба ставити знак оклику.

Просто я розмовляю з Вами пошепки.

Хвилину тому закінчився бій. Ворог масовано обстрілював наші позиції в селі Піски під Донецьком усім, чим тільки можна. Три тижні наш батальйон "ОУН" тут тримає фронт і один день схожий на інший. Приблизно з 17.00 до 24.00 по нас б*ють з гармат, мінометів та усіх видів стрілецької зброї. В іншу пору доби полюють снайпери і прилітають поодинокі снаряди та міни.

Але нічого, Петре Олексійовичу, тримаємося. Війна є війна. Звикаємо потроху. Жити можна. Як ми розуміємо, ця війна надовго.

Ні, про перемир*я, з усього видно, вони нічого не чули. Та й Бог з ним.

Після обстрілу раптово западає така потойбічна тиша, така гостра і холодна тиша, наче хірургічний ніж. Якщо добре вслухатися, то можна почути, як Бог розрізає навпіл власний світ, поділивши його на своїх і дияволових дітей, попередньо вирізавши у них безсмертні душі.

Але диявол із ними, з бездушними.

Бійці відпочивають в окопах. "Долина" ховає цигарку в рукаві, "Юрист" переповзає в бліндаж, щоб покимарити годинку-дві, замість дружини обнявши автомат, "Скиба" перевдягає змокрілу після бою сорочку, "Білий", здається, молиться. Не будемо їх тривожити. Усі слухають тишу, усі, окрім вартових, в сон хиляться.

Ви собі не можете уявити, Петре Олексійовичу, як після бою солодко спиться в окопі! Наша земля нам солодка, тепла і м*яка, як колись у дитинстві у селі бабусина перина. Це наша земля, вона з нами заодно, ми вже в ній і, якщо доведеться, якщо треба, залишимося в ній назавжди, хоча, по правді, хочеться ще хоч раз вилізти з неї назовні.

Сьогодні бійці зробили все, що могли, вони заслужили на цей сон під захистом своєї землі. Вони вижили і втримали фронт, вони - справжні герої.

Ви даруйте мені, Петре Олексійовичу, що я вже вдруге звертаюся до Вас, відриваю від важливих справ, але то все мої хлопці.

Після нашого відеозвернення до Вас тижневої давності,

https://www.youtube.com/watch?v=YwbAHk6ZdjE&feature=youtu.be

коли ми просили у своєї держави видати нам зброю, хлопці кажуть мені: "Пиши. Пиши від нас усіх. Це наш Президент. Він тебе почує і допоможе." "Чому ви гадаєте, що Петро Олексійович мене почує? - кажу я їм - Він мене не знає, ми з ним не знайомі". "Але ти його знаєш?" "Ну, звісно, я його знаю. Він – лідер країни. Наш Президент." "Ну от. А як лідер країни, Президент чи будь-який інший державний діяч може не знати своїх поетів? Якщо державний діяч не знає своїх поетів, то нам не треба ніякого Ху**а, гаплик цій країні". (Вони так і кажуть – Ху**а – пробачте їм, вони не можуть на це чмо сказати інакше) "Скільки у нас в країні поетів?" "Дві сотні, може, три, - відповідаю їм." "Ну от, - кажуть мої бійці, - на одного поета припадає від тисячі до декількох тисяч державних та інших діячів. Вони просто зобов*язані знати своїх поетів." Мовляв, діячі приходять і йдуть, а поети й після смерті назавжди залишаються зі своїм народом. Словом – вони мене переконали.

Зізнаюся Вам чесно, Петре Олексійовичу, поезії – це те, чим я волів би займатися решту свого життя. Та от – війна. Все обернулося інакше.

Тут все просто: ти або народжуєшся чоловіком, або взагалі не народжуєшся.

Якщо ти народився чоловіком, то, коли на твою землю приходить війна, ти маєш бути готовий боронити її і померти за неї, якщо доведеться, не чекаючи, коли тебе покличуть, або чиєїсь усної чи письмової згоди.

Ми ровесники з Вами, Петре Олексійовичу. Ну скажіть, хто нам у наші 49 буде розповідати, як ми маємо боронити нашу Вітчизну?

Ви бороните, як можете, дякуємо Вам. Що ж до мене, то взагалі все просто. Пішов у воєнкомат, сказали "ні", поїхав добровольцем у "Азов", сказали "добре". Потім з*явилася можливість створити ще один батальйон – уявляєте, Петре Олексійовичу? – появилася можливість вивести на поле бою ще п*ять сотень добровольців! Гріх було нею не скористатися. Командир знайшовся одразу – Микола Коханівський – отакеееений хлопець!

Ми до Гелетея – ні, ми до Авакова – ні. Сергія Квіта і Женю, перепрошую, Євгена Нищука знаю давно і поважаю їх, але Міністр культури чи Міністр освіти не можуть надати нам статус Добровольчого батальйону і вкласти до рук зброю. А Ваші силові міністри якісь трохи дивні хлопці.

Але чи потрібне мені, Борисові Гуменюку, чиєсь благословення чи згода?

Отож, ми взяли мисливські карабіни і поїхали на Схід. Одразу знайшли порозуміння з військовим і власне місце на передовій. А далі - все просто. Бій – трофеї, бій – трофеї, бій – трофеї. Коли падлюки тікають, вони кидають на полі бою все, що важко нести. Кулемети, гранатомети, ящики з набоями, своїх поранених і загиблих.

Їхніх поранених ми перев*язуємо, їхніх загиблих – віддаємо землі, а їхніми кулеметами і гранатометами – озброюємося.

Єдине, чого вони майже ніколи не кидають, - це автомати, тому брак автоматів у нашому батальйоні відчувається дуже гостро.

Власне, через автомати, шановний Петре Олексійовичу, всі оці наші звернення до Вас та інша заморока.

Годують і одягають нас волонтери з усіх куточків країни, інакше кажучи, український народ, озброюють нас сепаратисти, інакше кажучи, ми відбираємо зброю у ворога. Тож ми сподіваємося, що українська держава, за яку, власне, ми тут усі стоїмо, зверне на нас увагу і дасть нам зброю, якої нам катастрофічно бракує.

Шановний Петре Олексійовичу! Ані зарплата, ані статус учасника бойових дій нас не цікавить. 300-400 автоматів – це все що ми просимо.

Обіцяю, Ви регулярно будете чути про наш батальйон, але ми Вас більше ніколи не потривожимо.

(На днях розповіли про бабусю, яка прийшла на Майдан, але не мала грошей придбати прапорця, тож зв*язала його з синіх та жовтих ниток. А тепер ця бабуся вирішила закласти в банк власне житло, а по суті – власне життя, щоб взяти кредит і віддати на допомогу фронту. Мій вчинок у порівнянні з вчинком цієї української жінки - ніщо. Уявляєте, Петре Олексійвичу, який у нас із Вами народ! За таку жінку і за такий народ велике щастя і велика честь скласти на полі бою власну голову.)

P.S. Більше двадцяти років не писалися вірші, а зараз на війні прийшли. Слова набубнявілі кров*ю. Друзі зробили книжку. Буде презентуватися на Форумі видавців у Львові. Побратими відрядили мене туди. Принагідно хочу запросити Вас, Петре Олексійовичу. Всі найкращі українські поети з*ідуться туди. Вам буде про що з ними поговорити.

Щиро,

Борис Гуменюк, письменник,

Заступник командира Батальйону "ОУН".

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги