Не змирившись із неволею
Сьогодні 75 років від початку примусового вивезення українців у Німеччину.
Серед рідних дядьків Петра я любив найбільше. Це він, уже старшокласник, навчив мене вирізати з верби млинки, малювати літачки та виводити перші літери. Дядько Петро захоплювався спортом, добре вчився — закінчував Зеленьківську середню школу (Київщина). І ось війна, нацистська окупація, примусове вивезення таких, як він, "на Германію". У ролі підневільних остарбайтерів, - пише Володимир Івченко у своєму блозі на Урядовому кур'єрі.
Дядька Петра схопили під час чергової поліцейської облави. Я сам бачив, як, окрім нього, посадили на віз ще кількох його однолітків і під вартою поліцая в супроводі плачу матерів повезли в райцентр Миронівку, щоб увіпхнути в "телятник", який прямував до піднімецької Австрії.
Читайте: Це було найтяжче Різдво від часів війни
Як нашому Петрові велося в таборі, достеменно невідомо. Проте звідти надходили іноді коротенькі листи, в яких, зрозуміло, юнак не міг сказати всієї правди. Збереглося кілька знімків, надісланих з австрійського містечка Фельдкірхена, біля якого був, мабуть, трудовий табір.
Фото з архіву автора
Ось фото, де дядько Петро в тому самому одязі, що ходив і вдома: темно-сірий костюм, підперезана паском сорочка, ковані спереду черевики. На звороті малесенького знімка Петровою рукою виведено: "Гробко Володі від Голованенка Петра. Хай ця фотокарточка буде пам’яттю нашої роботи в Австрії. 5/ХІІ 1943 року".
Фото з архіву автора
А ось світлина, адресована дівчині. Тут дядько Петро з обов’язковим для остарбайтера "OST" на піджакові. Цей знімок він підписав так: "На довгу згадку своїй подрузі Вареник Марусі від Голованенка Петра. Під час перебування в Австрії. 21/ХІІ 1943 року. Храни — не потеряй. Люби — не забывай".
Життя і праця в таборі, нехай навіть трудовому, не були медом. Проте дехто з односельців повернувся з Німеччини не тільки живим-здоровим, а й із трофейним барахлом. Можливо, й дядько вижив би, май він покірливу, рабську вдачу. Але Петро Теофанович Голованенко став учасником підпілля, ступивши на стежку активного спротиву.
На жаль, те підпілля нацисти викрили. Більшість його учасників заарештували. Вісьмох із них повісили. А ось частині підпільників вдалося втекти. Уникнув смерті тоді й дядько Петро, хоч вона наздогнала його пізніше.
Читайте: Польща та Україна: незручна історія
Петро Голованенко пробрався лісами до югославських партизанів. Тривалий час воював з ними проти карателів. А загинув у тяжкому відкритому бою. Тоді йому було 19 років. Прах мого незабутнього волелюбного дядька тепер покоїться на одній з балканських висот у братській могилі. Про це ми дізналися вже після Перемоги від Петрового табірного побратима, з яким у нього була домовленість: хто виживе, сповістить рідним про долю товариша.
Під час німецької окупації у зв’язку із вивозом молоді на роботу до "великого Рейху" складалися не лише трагічні, а й трагікомічні ситуації. Улітку хлопці зазвичай ховалися в ярах та на далеких кутках села. Але взимку... Пам’ятаю таке. Через наше село з боку Кагарлика йшли, відступаючи, юберменші. І ось на ніч підігнали вони впритул до стіжка соломи свій легкий танк. А внизу під танком погріб. Біда! Там саме ховалися хлопці, серед них і молодший брат дядька Петра Павло. Погріб може щомиті провалитися. Що робити?
Тоді жінки, нібито щоб насмикати з ожереду соломи, йдуть до погреба і кидають хлопцям хустки та спідниці, а потім запрошують на вечерю в хату німецького вартового, який охороняв танк. Тим часом Павло та інші хлопці з нашого кутка Загребелля вибираються зі схованки і, переодягнувшись дівками, розбігаються по домівках.
