УкрРус

Справа кримських заручників, або Інформпривід тривалістю в роки

Цього тижня у Сашка Кольченка, котрий вже півтора року перебуває в заручниках у Кремля – дві важливі дати.

26 листопада хлопець, якого ще два роки тому знали лише родичі, знайомі та друзі (останні – часто за псевдо "Тундра"), а сьогодні знають в усій Україні та за її межами, - відзначатиме свій день народження. Йому виповниться 26 років.

Сумно те, що Сашко зустріне цей день у СІЗО №4 Ростова-на-Дону. Бо у серпні цього року військовий суд Північно-Кавказького округу засудив його до 10 років суворого режиму за абсурдними звинуваченнями у "справі кримських терористів".

Друга важлива дата випадає двома днями раніше. 24 листопада Верховний Суд Російської Федерації розглядатиме апеляційну скаргу на згаданий вирок, яку подала адвокат Кольченка Світлана Сидоркіна.

Втім, ніхто, включно з адвокатом, не очікує, що Верховний Суд Росії вирішить зробити Олександру подарунок до дня народження. Ми чекаємо на швидкий і несправедливий вердикт. Звісно, десь глибоко ще жевріє ірраціональна надія на те, що вирок буде переглянуто – і покарання бодай трохи зменшать. Адже справа "кримських терористів" настільки абсурдна, що всі звинувачення мали би бути зняті, а Кольченко та інші її фігуранти – відпущені на свободу.

Однак надій на це не багато. Бо мова тут – не про правосуддя. Мова – про політичну справу, рішення в якій ухвалюються не судовою системою Росії, а вищим політичним керівництвом сусідньої держави.

Жертвами гучної політичної справи "кримських терористів" стали четверо українців: Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Геннадій Афанасьєв і Олексій Чирній. І якщо Сенцов і Кольченко ще проходять стадію апеляції, то Афанасьєв і Чирній вже отримали остаточні вироки.

Всіх чотирьох Федеральна служба безпеки РФ затримала ще навесні минулого року в Криму. Звідти їх вивезли до Росії, де вмістили до СІЗО "Лефортово" у Москві. Аж доки Геннадію і Олексію не присудили по сім років суворого режиму кожному, а Олега і Олександра не етапували до Ростова, де їх справу розглядав уже військовий суд.

Фото: censor.net.ua

Найчастіше з цієї четвірки політбранців згадують Олега Сенцова. Кінорежисер, що тільки почав свій режисерський шлях, і мав амбітні плани, - він отримав підтримку міжнародної кінематографічної спільноти.

Сашка знали набагато менше людей. Немає фільмів, які б він знімав – тому що він не кінорежисер. Немає оповідань, ним написаних – тому що він не письменник. Про "Тундру" частіше згадують, в якому соціальному активізмові брав участь, і ще - що він жив і живе дуже цікавим та напруженим інтелектуальним життям. Дуже багато читає, думає, опікується самоосвітою. Хоч і не викладає свої думки на папері.

І не те, що про нього, на відміну від Сенцова, нема що сказати. Просто в його випадку існує менше матеріалів, які можна було би показати, побачити, помацати. Навіть фотографій Олександра, які є в публічному доступі чи в архівах його друзів, набагато менше, ніж фотографій Олега. Це зумовлено специфікою діяльності Сашка до затримання, коли "світитися" на фотографіях – означало наражатися на небезпеку репресій з боку держави та нападів членів неонацистських угруповань.

Кольченко – громадський активіст. Людина крайніх лівих неавторитарних поглядів, він завжди позиціонував себе як анархіст та людина антифашистських переконань. Анархіст та антифашист – саме таким його і знають товариші у Криму . І тим абсурднішими на цьому тлі виглядають звинувачення щодо причетності Сашка до "терористичної групи" "Правого сектора". Людина з такими переконаннями могла перетнутися з "Правим сектором" хіба що у хворобливій уяві організаторів ростовського судилища.

Олександр Кольченко залишався менш відомим, ніж Олег Сенцов. Але поволі ситуація змінюється. Його перше інтерв’ю з’явилося в українськх ЗМІ ще рік тому, у переддень його 25-річчя. Ми змогли передати йому в СІЗО питання - а він зміг на них відповісти. Його короткі відповіді – а інших у тих умовах він дати не міг - показують Сашка як людину, що постійно і напружено інтелектуально працює над собою, своїм світоглядом і дуже чітко формулює свою позицію. Не ламаючись і не піддаючись тиску.

Фото: joinfo.ua

Саме абсурдність справи і те, наскільки стійко і притомно Олександр озвучував і озвучує свою позицію під час кафкіанського процесу, яке над ним і Олегом влаштували, зробили його відомим. І дедалі частіше зараз згадують про Олега і Олександра одночасно. А після мужньої поведінки на ростовському процесі Геннадія Афанасьєва – у цьому переліку вже три імені.

"Справа кримських терористів" - це виклик для нас, громадських активістів. І це виклик для нас, журналістів. Масштаби його не треба недооцінювати: добре це чи погано, але ЗМІ потребують інформприводів для висвітлення тих чи інших подій. Утримувати тему, подію, долю окремої людини в фокусі медіа-уваги протягом тривалого часу надзвичайно складно. Така закономірність функціонування медіа-простору – і комунікативного простору загалом. Рано чи пізно навіть найважливіша тема йде "під лід" - якщо не утримувати її на плаву постійним створенням інформприводів.

Але у випадку з Сенцовим, Кольченком і Афанасьєвим ми мусимо докласти всіх зусиль, аби не зводити з них очей. Бо що більше про них забуватимуть, що менше писатимуть, говоритимуть, що менше відбуватиметься акцій солідарності у міжнародному масштабі – то більше будуть розв’язані руки у тих, хто запроторив їх за ґрати. Єдине, що може зараз подарувати хоча б принаймні мізерний шанс на їх звільнення – це міжнародна кампанія по тиску на керівництво Російської Федерації й активні дії з боку України. Як держави, так і громадянського суспільства. І постійне привернення уваги до того, що десь там, у Росії, за гратами перебувають активісти, політв’язні, наші з вами співгромадяни…

Як журналіст, я знаю, як непросто буває часом створити якісний інформпривід. Як важко утримувати одну тему в фокусі постійної уваги. Але ми мусимо поставити перед собою це непросте завдання: створити інформпривід тривалістю, якщо треба, у десятки років. Якщо Кольченко сидітиме в заручниках у Кремля всі 10 присуджених йому судом років, а Сенцов – всі 20, - це означає, що нам потрібен інформпривід тривалістю у 10 та 20 років.

Власне, фундамент цього інформприводу вже є. Те, що активісти з окупованою Росією території сидять у російській в’язниці. Те, що звинувачення проти них вражають своєю абсурдністю. Те, що зараз у них намагаються відібрати українське громадянство і нав’язати російське. Те, що суд виніс їм вироки, непропорційно жорстокі навіть щодо абсурдних обвинувачень… І до всього цього треба постійно привертати увагу – нехай навіть із цим іноді непросто впоратись. Але воно того варте. Інакше наслідки і для нинішніх бранців Кремля, і для тих, хто може ними стати у будь-яку мить, можуть бути трагічні.

Фото: Facebook.com

Так, ми сподіваємося, що наші співвітчизники, як і усі політв’язні, вийдуть на волю за місяці, а не за роки чи десятиліття. Однак не варто розраховувати, що кампанія підтримки та протесту буде спринтом. Варто готуватися до марафону – тривалістю у стільки, скільки буде треба. Бо якщо ми їх не підтримаємо – на чию солідарність їм тоді розраховувати? І хто взагалі тоді вартий підтримки?

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги