Блог | "Повернутися живим" з пекла – замало
Всі війни, як відомо, закінчуються. Але не варто чекати, що після того, як над багатостраждальними полями битв замовкнуть гармати та автоматні черги, одразу запанує мир. Війни мають властивість ще довго тривати в душах людей, в мізках їхніх учасників та в інформаційному просторі.
"Повернутися живим" з пекла – замало. Потрібно жити далі. Жити у світі, якій зберігся завдяки тому, що ти не пустив пекло у світ, залишив у пеклі частину своєї душі, життя і тіла. Потрібно жити з пеклом у душі, - з новим досвідом, якій впливає на сприйняття, на спілкування, спотворює стосунки.
Наше суспільство не є тотально мілітаризованим, в нас відсутня мобілізаційна культура "все для фронту, все для перемоги". Це допомагає нам зберігати здоровий глузд і, зрештою, дає надію на те, що мир в наших душах і мізках переможе. Але водночас, це ускладнює стосунки з людьми, обпаленими і спотвореними війною, які зараз повертаються у світ, - світ, що сидить в кав'ярнях, ходить на побачення, танцює, веде до школи дітей, читає і пише книжки.
З іншого боку, у нас все ще відсутня власна мілітарна культура. Стала культура соціального сприйняття та рефлексії інституйованого насильства, його символів, збереження та розвитку нормативів поведінки між військовими та цивільними, стосунків між групами військових, тобто більш широко - стосунків між особами та групами, причетними до насильства. Це призводить до спотворення та невірного сприйняття ролей різних військових у суспільстві, порушень норм поведінки всіма сторонами, до поглиблення психологічних травм.
Тому ми важко і повільно виходимо із стану бойового стресу. І це підштовхує наше суспільство до радикалізації, конфліктності, ламає долі і забирає життя. Теоретично можна було б припустити, що подолати стрес допоможе родина, але практика показує, що саме вона і стає першою жертвою неможливості адаптуватися до мирного життя.
Читайте: Реабілітація учасників АТО: звикнути до миру
Тут потрібні комплексні зусилля всього суспільства, і цільові зусилля соціальних служб та волонтерів, спрямовані на вирішення цієї складної соціокультурної і соціально-психологчної проблеми. Інакше для нашого вразливого суспільства черговий масштабний "в’єтнамський" або "афганський" синдром може виявитися занадто важким.
Сьогодні в Україні є понад 20% населення, у життя яких безпосередньо увійшла війна. Це військовослужбовці, добровольці, волонтери, працівники оборонних підприємств, біженці та переселенці, люди, що живуть на межі зіткнення з окупантами та в зоні бойових дій, а також члени родин цих груп та їхні близькі.
"Жоден не повертається незмінним" - цей вислів зробив гаслом діяльності свого підрозділу директор Психологічної служби Міністерства оборони США доктор психології та полковник Том Берк. Нам є сенс придивитися до пропонованим ним підходів, методик та програм. Ми маємо забезпечити таку якість соціальних комунікацій, щоб індуковані війною зміни не призвели до негативних наслідків для особи та її соціального оточення, для всього суспільства. Це – наша спільна задача.
Про ці цілком тривіальні речі я розповідаю, бо хочу нагадати, як наша держава і суспільство змінилися за два останні роки, як ми рухаємося в цьому – новому і важкому, але правильному – напрямку.
4 вересня 2016 Київський міський центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді організував черговий соціокультурний реабілітаційно-адаптаційний захід для наших демобілізованих бійців та членів їхніх сімей. Захід було спрямовано на соціальну адаптацію та реабілітацію фізично та психологічно постраждалих бійців АТО – киян, з метою відновлення функціонування їхніх родин. Це є складовою міської цільової програми з надання комплексної соціально-психологічної допомоги воїнам АТО, яка охоплює в м. Києві понад 6,5 тисяч осіб.
Разом з організаторами акції – Центром соціальних служб та Київським міським центром здоров'я, та спонсорами – багато волонтерів, окремих журналістів, зокрема з журналу "Миротворець", якій напряму переймається питаннями розвитку національної мілітарної культури, використовуючи свій досвід у галузі соціокультурних та соціопсихологічних проектів, стали учасниками того, що має формальну назву "створення комунікативних адаптаційних мереж під час проведення активного змістовного дозвілля" – "Фестивалю-змагання зі спортивної рибної ловлі поплавковою вудкою з берегу".
Власне, ми рибу ловили. Організатором змагань виступила "Громада рибалок України" та "Рибне господарство Забір’я", спонсорами акції біло надано призи переможцям. В акції взяли участь більше 40 родин воїнів-ветеранів з дітьми у віці від 1 до 12 років. Волонтери забезпечили розважальну та ігрові програми для дітей, а соціальні працівники, медики і психологи надавали консультації.
Не варто навіть доводити, що грати з дітьми і ловити разом рибу - це краще, ніж заливати самотність та нерозуміння алкоголем, чи – переймаючи досвід недалекого минулого - ходити на вихолощені "зустрічі з піонерами". Це той шлях, на якому ми не лише збережемо життя та здоров'я наших воїнів, але і забезпечимо сталість суспільства.
Побудова нової адаптивної моделі, побудова нової мілітарної культури – це одна засад нашої національної безпеки, бо дозволить нашому суспільству зробити ще один суттєвий крок від спотворених радянських моделей, від "руського миру".
