УкрРус

Лінія фронту – життя з присмаком гіркоти та солі…

Українці, як ви розумієте фразу, жити на своїй, богом даній землі? Звучить патріотично, але що це означає насправді для вас. Я донеччанин, патріот України, встиг побачити різні куточки нашої країни, пожити в різних містах. Мешкаючи в Донецьку я спілкувався Українською мовою, але рік тому мені почали забороняти це… та й не тільки це… Ми, патріоти, повстали за свій край, за свою землю, за свою країну. Кожен робить для неньки все що є в його силах, ми не шкодуємо а ні сил, а ні часу. Але є ті хто, в силу різних обставин, не зміг повстати на захист своєї батьківщини. Причини різні: хтось вже в літах, хтось боїться, а хтось просто не відчуває що країна вже рік воює з зовнішнім агресором. Ця стаття про тих хто душою та тілом залишився вірним нашій, богом даній, землі.

І до того я бував на лінії фронту, на окупованій території, але ця поїздка залишила по собі слід емоцій які не передати словами. Я не хочу їх описувати, хочу аби ви самі відчули все те що зараз відчувають ті люди що стали учасниками війни, більшість поза власною волею. Ті, кого не існує а ні для законної, а ні для само проголошеної влади. Вони між небом і землею, вони ті хто приречені на безславну смерть.

Ця поїздка почалась не з простого виїзду до лінії зіткнення. Їй передували події, що давали підґрунтя до роздумів. За останні два тижні мені довелось познайомитись та поспілкуватись, з різними людьми, з різними долями. Серед них є ті що мешкають в Донецьку і підтримують ідейно ДНР. Ми їли за одним столом, тут в Україні, і спілкувались відкрито та щиро. В нас не виникало бажання вбити один одного. Побачився з підприємцями що опинились по ту лінію зіткнення. Вони ще пів року тому всіляко підтримували Україну, а тепер просто в розпачі, бо їх лишили на самоті з своїми проблемами. Довелось познайомитись з Донецьким бійцем спецпідрозділу "Альфа", який захищав, разом із хлопцями з Кіровограду, Донецьке летовище ім. Сергія Прокоф’єва. Ми говорили з ним про події 26 травня того року, в яких він теж приймав участь. Він розповідав мені про тих людей що я знаю, які з ним пліч опліч захищали Донецьк, яких сьогодні називають "кіборги". Після того як вони стали трьохсотими, їх відвезли в Кіровоград, місцевих везли в лікарню, а його повезли на підвал. Там його били дубинками, з нього вибивали "правду"… Їм було важко повірити що в Донецьку є патріоти які готові боронити, звільняти своє місто від сусіда-загарбника. Що до історій про цей спецпідрозділ я не буду писати, про це вже багато сказано та написано. Йому просто не повірили… Його посадили до в’язниці, в загальному режимі. Він пробув там пів року, доки йшли суди, доки йшла війна. Суд виправдав його, він поновився на службі, далі продовжує захищати нашу неньку. Зустрівся з добровольцями, яких сьогодні, м’яко кажучи не шанує наша влада. З ними ми поїхали в точку яка з перших днів війни була "гарячою".

Їхати довелось окільними шляхами, сільськими дорогами максимально оминаючи наші блок пости. Аби не видати себе, не піддати небезпеці наших добровольців ми доїхали до населеного пункту Піски. Під’їжджаючи до нього, мені важко було впізнати дорогу та місто, хоча добре знаю ті краї. Розбиті дороги, повалені дерева, воронки від снарядів, та не розірвані снаряди так мене зустрічали околиці Донецьку.

Я хотів побачити правду на власні очі, я її побачив. Побував під мостом, вийшов на бойові позиції, проїхався по об’їзній дорозі Донецька, пройшовся по населеному пункту Піски.

На під’їздах наша машина не їхала а летіла, не зважаючи на всі перепони та розбиті дороги з калюжами та брудом. Я не питав чому, вже коли ми були в місті і чули гул від двигунів мені сказали що по трасі потрібно поспішати, там працюють ДРГ.

Ми ходили поміж розтрощених та згорівши будинків, заходили в гості, в штаби до батальйонів: ОУН, Січ, Карпатська Січ, Правого Сектору, Дніпро – 1, 93-ї бригади та інших. Ми спілкувались про війну, життя, автівки, проблеми що заразі є в країні, всі вони були усміхнені та життєрадісні, але всі ми чули що поруч з нами працювали "стрімчаки", "зу-шки", "міномети". В ніч перед нашим приїздом снайпер влучив в шолом одному хлопцю, він живий але отримав ушкодження голови шоломом що деформувався від кулі. Під ногами було суцільне болото з багнюки, і не зважаючи на це чітко було видно що земля просто усіяна уламками мін та снарядів "град", уламками касетних бомб, гільзами.

Будучи там, на самому "передку", я усвідомлював що йде війна, поруч стріляють, тут пахне смертю та патріотизмом. Коли ми піднялись наверх, в центр, я усвідомив всі наслідки війни… Пересуваючись мені розповідали як люди тут потрапляли під обстріли, тут на очах їх друзі отримували поранення, тут вперше вони вбивали людей, ще коли звільняли місто від загарбника. На воротах були надписи "живут люди", але там вже ніхто не мешкав, на дверях в підвал в одній з п’яти поверхівок був надпис "здесь живут дети"… Пересуваючись по місту я бачив лише військових, що патрулювали чи стояли на блокпостах. Спитавши у одного "тут чисто, я можу піднятись в будинок", почув відповідь "так, але дивись під ноги"… Я розумів про що він каже… Всі квартири були пограбовані, двері вибиті, речі розкидані по підлозі. Ліки, одяг, фотокартки, посуд все перемішалось, місто справляло враження великого смітника. Не знаю хто грабував їх… Це не важливо вже… Важливо те, що там мешкали люди, вони полишили своє житло поза власною волею. Важливо те що війну в наш дім принесли не ми, а наш сусід. Ми різні, але за 23 роки ми, жодного разу, не взяли до рук зброю, не пішли вбивати один одного. Ця війна прийшла до нас зі сходу… як в старі Козацькі часи…

Там на верху я не побачив жодного цілого будинку, жодного не ушкодженого об’єкту, але там я все ж таки зустрів мирних мешканців. Ідучи до цієї жіночки, по формі, я чекав що мене почнуть проклинати, гнати… Та розмова була найважчим випробовуванням за всю поїздку. Під час тої розмови я ледь тримав себе в руках, емоції переповнювали мене.

Я не спитав як її звуть, ми просто почали спілкуватись. Вона була привітна, в її очах я бачив доброту та щирість. Від неї я дізнався що в місті ще залишається 40 мирних мешканців, і вони не планують полишати його. Коли один з добровольців запропонував їй поїхати з міста сказавши: "ми маємо куди вас поселити, ми можемо розмістити групу до 50 чоловік і готові вас в найближчий час вивести". Вона з абсолютною впевненістю відповіла "ні, я, мій чоловік та глухий батько залишимось тут". Її діти та онуки мешкають під Києвом перебиваються бодай як. Від неї я почув страшні історії правди про життя на лінії фронту. В одній статті все важко переповісти, це варто цілої книги. На питання яка допомога їм потрібна чи що привести вона лише попросила хліба та води, сказавши що та яку вони можуть набрати з колодязя має присмак гіркоти та солі, чого не витримує травнева система.

Ця жіночка, з добрими та всерозуміючими очима сказала що вони тут народились, вони тут з перших днів війни, вони підтримують наших хлопців що воюють і будуть з ними до переможного кінця. Від місцевих я дізнався про історію чоловіка що мешкав в тому місті. Він допомагав нашим військовим, збирав та роздавав волонтерську допомогу. В один з днів до нього з Донецька прилетіла міна, рідні поховали його в городі, замість труни був дерев’яний ящик з під снарядів, його збільшили та збили наші військові.

Колись це місто було іншим, воно було іншим ще пару місяців тому, тепер там не має жодного не ушкодженого будинку. Це лінія фронту неоголошеної війни, це "режим тиші" без тиші.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги