Блог | Казка про президентське крісло
Віктор Андрійович пройшов по президентському кабінету, сів у крісло та солодко потягнувсь. "Ох, були ж часи", - томно промовив він. Двері тихенько відчинились, до кабінету зайшов Петро Олексійович. "Ба! Що я бачу?! Вітя, ти часом нічого не переплутав? Що ти робиш у моєму кріслі?" - спитав Петро Олексійович та грізно насупив брові.
"А я тут ні до чого. Це Сазонов знов казку писав, та щось переплутав, мабуть сп’яну. Казав я ще тоді Наливайченку, що біда з ним. Тож бо й написав зараз він, що Віктор Андрійович у президентському кабінеті. І так стало. Бо мабуть колдун, я давно помічав таке", - поспіхом почав виправдовуватися Віктор Андрійович, та Петро Олексійович не дав себе збити.
"Ти не пересмикуй. Ну, написав хтось "у кабінеті", та стало по його – і що? Ти навіщо у президентське крісло поліз, га? Я тебе питаю – нащо тобі то крісло? Ти що, Яценюк до крісла президентського лізти?", - напирав він.
"А що, Сєня нормальний політик", - почав було Віктор Андрійович, але під важким поглядом кума замовк. "Арсеній Петрович – наш партнер по коаліції. Та, можливо, конкурент на президентських перегонах. Але тебе наші з Арсенієм Петровичем відносини не стосуються, зрозумів, Вітя?" - голос у Петра Алексійовича був важким, як металеві кулі, що виплавляють на заводах Ахметова. Саме таке порівняння спало на думку Віктору Андрійовичу, доки він крався до дверей. "То я піду вже", - тихенько спитав він и поспіхом вислизнув з кабінета.
За дверми роздався грохот, звук падіння тіл та радісний жіночій голос: "О це так завася деньок, на ловця звір біжить. Зараз я тобі…" За дверима було чутно сопіння, та глухі звуки ударів. Петро Олексійович якось непроізвольно почав рахувати – "Один, два, три, чотири, п’ять…" після чого було чутно, як впало щось важке, високе, побите на непотрібне. У двері тихо постукали. "Так, заходьте", - трохи нервно запропонував Петро Олексійович.
"А я до вас по справах", - до кабінету увійшла Юлія Володимирівна, протираючи кастета ганчіркою. "Є разговор що до кандидатури міністра енергетики", - відразу попередила вона. "Може, міністра екології?" - перепитав Петро Олексійович. "Можна і екології. До купи на здачу", - погодилась Юлія Володимирівна, та раптом замовкла, зосереджено дивлячись за спину Петру Олексійовичу. Він простежив напрямок погляду – Юлія Володимирівна дивилася на крісло. Вона уважно дивилася на крісло президента та мовчала. Але скільки було у цьому мовчанні. "Спалю. Спалю це крісло на хрен. Задовбали вже", - теж раптом прийняв рішення Петро Олексійович – "стула офісного придбаю. Гривень за триста. Дістали вже…"
