Блог | А за що любити школу?
Мені було за що ненавидіти і школу, і вчителів. Але найбільше гнітить, що сучасним учням пощастило не набагато більше. Школу я не любив. А ще дужче не любив піонерських таборів. Вони були мені до такої міри ненависними, що потім довго снилися – буцім мене залишають у таборі ще на два тижні, а в школі – на другий рік, - пише Юрій Винничук для ТСН. - Так само, як потім снилася армія, в яку мене забирають знову, бо я нібито не дослужив.
Піонерські табори були переважно зрусифіковані, хоч і були розташовані в Галичині. Бо вихователів та піонервожатих присилали бозна-звідки. Піонерські пісні були теж переважно російські: "Взвєйтєсь кастрамі Сініє ночі. Ми піанєри – Дєті рабочіх". Але я не був дитиною "рабочіх". Зрештою, дуже мало було в тих таборах дітей "рабочіх", бо була проблема з путівками. Тим більше не було дітей "рабочіх" в Артеку. Та й мене там ніколи не було, бо батьки мої не належали до тодішньої еліти.
Якщо згадати, які я знання почерпнув зі школи чи з навчання на філології, то можна сказати з певністю: дуже мало. Усьому, що я знаю, навчився самотужки. Твори української, зарубіжної чи російської літератури, які були в програмі, цікавили тільки частково, бо читав я багато, та переважно не те, що входило до програми. А багато з того, що входило, не читав. Я не прочитав романів Льва і Алєксєя Толстого, Ромена Роллана, Шолохова, Фадєєва, Анни Зегерс, Еміля Золя, Жорж Санд, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха…
Читайте: Троянські клячі і кобили
З прочитаних книжок пам'ять моя вибирала для запам'ятовування лише те, що було для мене цікавим. Тому коли на екзамені викладач запитав, як звали собачку Ізольди, я сміливо відповів: – Імені собачки не пригадую. Зате можу назвати французьких поетів-символістів, яких я читав, – і починаю сипати іменами. Викладач задоволено кивав головою, хоча ці знання й не входили до програми. Школярем, а згодом студентом філології, я вчив якісь дивні речі, які мені в житті так ніколи й не згодилися. Відтак я усі їх позабував. Тепер я не відрізню прислівник від прийменника, префікс від суфікса, тангенс від котангенса, не маю вже зеленого поняття, що таке амфібрахій, анапест, хорей і ще купа усіляких чудасій. Запитання про різницю між складносурядним реченням і складнопідрядним викличе в мене знічене морщення лоба. З назвами відмінків теж проблема.
Від давньоукраїнської та старослов'янської зосталася лише безсмертна фраза, яку треба розкласти на окремі слова: НЄВОПІЗДІЧЕНДО. Вона мене й досі тішить. Підказка: тут чотири слова. Цілком пристойних. Кому не вдалося – читайте внизу. Усі ці глибинні знання мені не придалися навіть за тієї умови, що я став письменником. Я пишу, не знаючи усіх цих штукенцій, і вважаю, що дітей треба вчити не анатомії вірша з усіма хореями та ямбами, а образності, метафоричності, розумінню підтексту. Натомість діти зі школи виносять єдине тверде уявлення про поезію, що там мусить бути рима.
Вони не знають, що поезія – це місце, де слова зустрічаються вперше, як вважав аргентинець Леопольдо Луґонес. Шкільні підручники переповнені такими рудиментами, як натруджені материнські руки, як небачені сучасними міськими дітьми сівалки, борони, плуги, комбайни і трактори. Дитячі сільські віршики домінують у читанках над міськими.
Згадуючи школу, я, звісно, не можу відокремити її від щасливих років дитинства, від покійних дідусів і бабусь, від тата і мами. Від літніх канікулів на селі і можливості побачити те, що теперішнім дітям рідко вдається: як орють плугами, як косять косами, а жнуть серпами, як мелють борошно у млині, як гуркочуть лотоки млина на річці, як масло збивають, як доять корову, як толокою будують хату з дерева, глини і соломи, як місять глину з соломою ногами… Бачу себе малого серед заростів тютюну, вищого за мене, бачу тютюнове листя, завішене попід стріхами. Коли воно висохне, його будуть різати ножами, а потім робити з газети самокрутки.
Читайте: Дрімуче царство безглуздя
Бачу джунглі конопель, ще ніким не заборонених, теж високих і лапатих. Бабуся тіпає їх в дерев'яній терниці. А перед тим цілий тиждень вимочувала у копанці, придушивши камінням, щоб конопля не спливала. Вимочені коноплі немилосердно смерділи, вода теж, що аж здихали у ній пуголовки. Недарма у "Лісовій пісні" чортик Куць нарікає на Лукашеву матір: "Пропасниця їх досі б'є за те, що озеро коноплями згидили".
Усе це для розвою моєї уяви і чуттєвості давало більше, ніж сидіння на уроках. На фізиці чи математиці в момент, коли учитель дивився в журнал, аби визначити, кого викликати до дошки, я зосереджував усю силу свого чаклунського таланту і повторював: не мене, не мене, не мене… Але Гаррі Поттером я не був. А чергова двійка приносила контакт з тріпачкою, паском або віником. Після кожних батьківських зборів я піддавався екзекуції. І наперед готувався: запихаючи в труси складений у кілька разів рушник. А потім не забував верещати, як недорізаний, аби батьки не здогадалися про мою хитрість. То як же я міг полюбити школу? Я ненавидів і її, і вчителів. Не дарма й прізвиська у них були відповідні: Клізма – учителька української мови і літератури, Кобра – учителька географії, Гібон – учитель фізкультури. Але був учитель фізики й математики, якого ми називали ніжно Ґєньо – Євген Княгиницький, ми всі його дуже любили, він прищеплював нам любов до України більше, аніж учителі-гуманітарії.
Читайте: Замаскована пропаганда: як Росія натравлює Захід проти України
Школа й зараз забиває дітям голови непотрібними знаннями, вчить викривленому уявленню про літературу, змушуючи зубрити сумнівної якості віршики, писати примітивні твори. Дітям, які грають в комп'ютерні ігри, пірнають у світ інтернету, записують своє відео і закидають його в YouTube, забороняють користуватися калькулятором. І хто забороняє? Учителі, для яких комп'ютер – терра інкогніта.
Різницю між українськими дітьми в Україні і в Америці я знаю. В Україні школярі надто скуті, їх треба підганяти, щоб вони на зустрічі з письменником проявляли активність. В Америці школярі, розсівшись на підлозі великого спортивного залу, буквально засипали мене запитаннями без жодного учительського стимулювання. Я просто не встигав відбиватись. А найбільше мене гнітить те, що сучасні школярі, на відміну від мого й пізнішого покоління, геть не мають часу на розваги, а домашні завдання мусять готувати разом з батьками. Інакше не дадуть ради. Можна лише уявити собі, якими словами вони будуть згадувати у дорослому віці свою школу. І обіцяна підказка: нєвопіздічендо – це "нє вопі здє, чендо", тобто "не кричи тут, чадо" (дитино).
