УкрРус

Секрет нашої перемоги

Україні важко воювати не тому, що в нас мала армія чи немає техніки. Все-таки, ми міцніємо, і гуртом вирішуємо чимало проблем. Справа в іншому. Для нас смерть будь-якого військового - це особиста трагедія кожного з нас. Принаймні, кожного мислячого українця. Життя та людська гідність для нас ключові цінності. Для Росії ні перше, ні друге в принципі цінностями давно вже не є.

У певному сенсі, для нас війна неприйнятна, бо ми надто любимо своїх. І не раз буває так, що нам уже не так важливо, щоб убити ворога, як врятувати своїх солдатиків. І хоча ми могли не знати їх особисто, кожен із тих, хто нині на фронті - це більше ніж наш родич. Що там казати! У нас родичі можуть роками ненавидіти один одного, і роками не розмовляти. Але ставлення до героїв їх усе одно єднає більше, ніж кровне родство. Наших солдат, чи живих чи ні, зустрічають стоячи на колінах і ридаючи так само, як ридають за рідними дітьми.

Зате у ватників такого й близько бути не може. Крайня степінь духовної та моральної деградації - відмовлятися від своїх - він вже без імені. Твій син - це просто номер на могилі. І це ж якщо наші солдати - українські герої, то за тією ж логікою, російські окупанти повинні були б бути героями Росії! Але ж де там! Вони просто ніхто. Їх ніколи не існувало. Не існує та не буде існувати. Це всього лиш тупа біомаса, яку використовують так, наче це не війна, а дитячі забавки" Лего". І коли в них нічого не вийшло, то "списати" їх так само просто, як списують на великих заводах будь які інші відходи. Для політики кремля людські жертви закладено в кошторис ціни на зміцнення рейтину Ху@ла в межах власної держави.

Може я й тупий, і мало розуміюся на психології, але я поки не знаю чим можна пояснити мовчання росіяни на тисячі смертей своїх синів. Як про це взагалі можна не волати на кожному кроці. Де тисячі батьків та матерів убитих? Де їхні родичі та друзі? Де дружини та діти? Це виходить, що Ху@ла і Жириновського вони люблять більше ніж свою дитину? Це ж як потрібно впасти? "Русскому міру" далі деградувати більше немає куди.

А ми обов'язково переможемо! Поки в нас є співчуття, милосердя, любов, повага - ми обовязково переможемо. Поки ми воюємо один за одного ми перемагамо. Бо коли не можемо воювати, то хоч обливаємося! Поки ми є один в одного - ми вже перемогли. Тому, що все те, що ми робимо для власної армії - ми робимо для себе та своїх власних дітей. Не для Порошенкових, не для Яценюкових, не для Семена Семенчека і Руслани. Це наша земля, це наші діти, це наше майбутнє.

Дякую вам всім за те, що ви робите. І вірю в те, що люди які нині думають не про 6 айфон, а про те, як відремонтувати старенький танк чи БТР, повинні мати унікальне майбутнє. Вони його заслуговують, як ніхто інший!

Недавно я, православний священик, передаючи пакунки на АТО захотів послати солдатам ще й сигарети. Палити, звісно, гріх. І очевидно, можна було купити щось більш корисне. Але, мені здається, що це було для них особливою радістю. Тією, радістю, якою я б дійсно хотів з ними поділитися. Сподіваюся, Господь мене простить. А їх усіх верне нам здоровими і живими. Та, нехай вже курять... Тільки б живі...

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги