УкрРус

1 грудня. Як це було

7.2т

(Уривок з роману "РОЗРИВ")

Це зараз я можу з гордістю і на весь голос заявити, що особисто знайомий з людьми, які першого грудня першими кинули коктейлі Молотова на Банковій. Страшні радикали від мистецтва Олексій Шемотюк — архітектор-дизайнер і Генадій Титов — скульптор. Саме вони в буквальному сенсі цього слова запалили вогонь подій, які згодом нарекли Революцією Гідності.

Обидва мають вищу освіту, дітей, високооплачувану роботу та можливість подорожувати світом. І коли питають: що спонукало їх вдягати шоломи, респіратори, готувати запальну суміш і пертися під кулі та світло-шумові гранати "Беркуту", відповідають приблизно наступне: "Можливо, це бажання помститися за побитих студентів. Можливо, почуття власної гідності, а може то була природна реакція на брехню уряду, коли всі ми відчули себе ошуканими, через непідписання угоди про асоціацію з Євросоюзом. А, можливо, просто заї*а*а окупаційна промосковська зажрана влада".

Варіантів відповідей у кожного може бути безліч, бо кожен із тих, хто виходив на Майдан, хто боровся і бився, хто різав бутерброди, хто танцював і співав гімн, або просто перед телевізором співчував йому, кожен мав свою відповідь на питання — чому і для чого він це робив. А от війна була у кожного своя.

— Чого ж ви не кинули коктейлі прямо у силовиків?

— Бо перед нами стояв не "Беркут", а звичайні строковики-вевешники. До того ж ми не ставили собі за мету палити людей. Просто хотіли показати владі готовність до спротиву. Набридло бути мовчазним бидлом!

Пунктом збору нашої мистецької боївки було призначено парк імені Шевченка. Але розуміючи, що в парку буде купа народу, ми домовилися зустрітися навпроти центрального входу університету. Зібралося десятка півтора творчого люду, який з перших днів активно включився у боротьбу і кого зазвичай називали "провокаторами" та "екстремістами".

Вже 22 листопада Сем та Манекен намалювали перші "люті гасла" типу "Овощ созрєл. Пора убірать", "Нація за люстрацію", "Місце упирів у казках, а не у владі" і таке інше. Весь наступний час від другої половини дня аж до глибокої ночі ми стовбичили на Майдані біля пам’ятника засновникам Києва.

Першого грудня Семесюк зробив чорний, цілком анархічний прапор з надписом "Воля або на х*й!" і вийшов з ним на марш мільйонів.

— Тебе поб’ють! — зауважив я.

— Хто?

— Твої улюблені аграрії, яких повно. Оно подивись! — прямо за нашими спинами біля автобусу "Останньої барикади" лаштували колонну прибульці з Коломиї.

— Та пішли вони на х*й! Я у своєму місті й на своїй землі!

Але аграрії виявилися пильними і суворими. Як тільки ми поринули у народну ріку, що стікала бульваром Шевченка до Бесарабки, буряковоморді дядьки з колони Стрий–Жидачів–Червоноград налетіли на художника з криками:

— Знімай цю капость! Знімай, су*а, ми тобі сказали,бо зараз пику натовчемо!

— Якого х*я?! — намагався відбитися від них Сем, але вони, ухопивши його за вудку, намагалися той прапор відібрати.

— В чому справа? — орудуючи ліктями, я почав пробиватися Сему на допомогу.

— Провокатора затримали! — гордо озвалися дядьки. — О, а ми вас впізнали, ви той з телевізора…

— Ніякий він не провокатор.

— А що за прапор незрозумілий?

— Український анархічний прапор.

— А якого х*ра там слово "х*й"?

— Це народний креатив.

— Не треба нам таких прапорів. Ми мирна хода!

— От бачиш, Іване, не треба народу таких прапорів і такого креативу. Давай, згортайся і пішли собі далі тихо! Все, хлопці, інцидент вичерпано! Слава Україні!

— Героям Слава!

Після цієї пригоди ми вирішили вибиратися з натовпу і діставатися Майдану самотужки, бо людська ріка — страшна річ. Тебе несе і несе, і нічого не можна вдіяти. Неприємне відчуття безпорадності мене особисто не надихало. А, не дай боже, паніка? Ні, нам треба жити, щоб побачити кінець російської імперії. А потім можна і на небеса.

Проминувши парк навскоси, ми спустилися на площу Толстого, звідти рушили на Бессарабку, де через верхню дорогу, що вела повз кінотеатр "Дружба", пересікаючи Лютеранську через Заньковецької, вибралися до Жовтневого палацу і зайняли чудову, зручну для будь-яких маневрів позицію на оглядовому майданчику.

Вже близько першої дня, коли на Майдані виступав Любомир Гузар, з боку Банкової почувся потужний вибух.

— Бляха, що це?

До того моменту ми ніколи не чули вибухів світло-шумових гранат.

Відразу по тому на моєму мобільному висвітився телефон Сергія Пояркова, активіста Автомайдану.

— Чувак, ти де?

— Біля Жовтневого!

— Дуй на Банкову, бо тут зараз щось буде. Корчинський пригнав грейдер.

Коли хвилин за десять ми з хлопцями опинилися на Банковій, підійти до лінії зіткнень було вже дуже важко. Фотокореспонденти гронами висли на воротах підворіть, на ліхтарях, намагаючись фільмувати те, що відбувалося на передовій.

З одного боку невпинне і безкрає людське море, а з іншого — грейдер, що насувається у бік міліцейського кордону. Летить перша шмат бруківки, час від часу вибухають поодинокі газові та світло-шумові гранати. Народ у паніці відступає. Газ несе вулицею, в горлі пече вогнем, очі ріже.

— Перцевий газ — авторитетно каже хтось поруч.

Сашко Положинський намагається зупинити грейдер. Кричить:

— Не піддавайтеся на провокації!

Народ розлючений. Ніхто не розуміє, що відбувається.

Раптом біля входу до Спілки письменників з’являється Дмитро Корчинський, спираючись на паличку.

— Пане Дмитре, що з вами?

— Застудив сєдаліщний нерв.

— Що тут коїться?

— Та нічого не коїться, все нормально. Штурмуємо Адміністрацію президента.

— Хто штурмує?

Він загадково усміхається і зникає у натовпі. Натомість серед мітингувальників з’являється Порошенко, якого з Майдану делегували залагодити ситуацію. У супроводі охорони пре убік грейдера: "Не піддавайтеся на провокації!" Але народне не слухає. Гамір. Вигуки: "Геть запроданців! Ганьба! Ганьба!" Порошенка стягують з грейдера.

До ВВешників, що формують першу лінію силовиків, раз у раз підбігають хлопці в балаклавах і намагаються вдарити їх дерев’яними кийками чи просто ногами. Кричать "Смерть беркутні!" ВВешники зчепившись руками, тримають лаву. За прозорими забралами шоломів — молоді налякані обличчя. На передову виставили солдатів-строковиків. Беркутня ховається за їхніми спинами.

Суцільне море шоломів розливається біля центрального входу до адміністрації президента. Там же — купа автозаків. Звідти раз у раз на передову вирушають зграйки покидьків у погонах, аби жбурнути у натовп світло-шумову чи газову гранату. Народ їх зустрічає бруківкою. Перекидають через голови строковиків, які волею командирів опинилися на передньому краї.

Це просто верх толерантності й організованості. О, великий український народе! О, велика українська саморганізована анархіє! Навіть в екстремальній ситуації, збуджені, налиті адреналіном вуличні воїни не втрачають холодного розуму і схильності до зважених дій. Ворог — то не просто людина у шоломі та міліцейському бойовому однострої. Ворог — то людина з шевроном "Беркут" на правому рукаві. Це той, хто позавчора вночі бив беззахисних студентів. У народу немає бажання пустити кров аби кому. Їм потрібні конкретні злочинці, що втілюють державний апарат насильства. І ця цілеспрямованість, це адресне бажання помсти, це розуміння ситуації — вражає! Кволі селюки-гречкосії, аморфна, занурена у свої айфони молодь, спита інтелігенція, цинічна буржуазія, розніжені митці, — раптом відчули присмак справжнього бою.

Тоді на Банковій народжувалася нова українська ідентичність, поставав новий герой. На Майдані за нашими спинами стояв мільйон народу і слухав промови вождів. Пасіонарії ж, ті, кого допіру вважали провокаторами і екстремістами, усі були тут. Це вже потім буде війна з Росією та наближення Третьої світової. Але каталізатором усіх тих світових геополітичних зрушень стали події на Банковій, де молода українська нація вперше показала зуби. І тоді ми всі в буквальному сенсі цього слова опинилися всередині підручника історії.

Гранати продовжують вибухати, газ несе вулицею. Стіни високих будинків утворюють луну, що в десятки разів підсилює звуковий ефект. Але народ, вже навчився присідати і прикривати обличчя хустками, серветками, шарфами. "Швидко усьому вчиться наш народ!" — з радістю констатую я цей факт, зайнявши вигідну спостережну позицію на парапеті паркану Спілки письменників. "Привіт, друже!" — махаю рукою знайомому фотографу Сашку Заклецькому, що раз у раз підбираючись до передової робить знімки в гущині бою.

Серед натовпу з’являється Кличко. "Не піддавайтеся на провокації!" — гукає у мегафон. Але все дарма. Керманичі не викликають довіри, заважають, дратують. Натовп їх витісняє.

Грейдер зупинено. Людей у спортивних шоломах і шоломах та балаклавах досить багато. У вікнах довколишніх будинків купи фотокореспондентів та телевізійних камер.

Беркутня кидає ще пару гранат. Хлопці у балаклавах активізуються і намагаються поцілити у них виламаним з бруківки камінням. На передову висувається отой знаменитий "скорпіон" — хлопець із металевим ланцюгом у руках, який починає гамселити по шоломах ВВешників.

— Провокатори! Провокатори! — чути в натовпі.

— Так їх! Мочи с*к! — під’юджує хлопців народ.

Хлоп! Хлоп! — вибухають гранати. Натовп відступає.

— Присідайте! Присідайте!

Газ стелиться щільною хмарою, але внизу можна дихати.

— Дихайте крізь тканину…, краще змочити. Ось вода…

Хтось випорпує з рюкзаків пляшки з водою, хтось медичні маски, а хтось справжні респіратори. Якийсь молодий хлопець, замотавши обличчя зеленою арафаткою, вихоплює з кишені балончик із білою фарбою, підбігає до першої лінії зіткнення і розпилює фарбу прямо на прозорі забрала бійців. ВВешники збивають його з ніг і намагаються накрити чоботом. Отримавши потужний удар в голову, хлопець відповзає убік і зникає серед ніг протестувальників.

Футбольні фанати запалюють фаєр, кидають у бік ментів. Хтось такий самий фаєр кидає у підворіття, забране металевими ґратами, на яких висять фотокори. Підворіття освітлюється неземним, якимось пекельним полум’ям.

І раптом вогняні спалахи. Один! Другий! Коктейлі Молотова лягають просто під ноги правоохоронців! Натовп видихає: а-а-а! Оплески, крики "Пали гадів!"

Це перші коктейлі, які я бачу у своєму житті. Вони лягають на асфальт довгими помаранчевими пасмами, куряться чорною кіптявою. "Це війна!" — каже хтось поруч.

Ще близько півгодини триває квола позиційна боротьба, а потім силовики наважуються на атаку. Ряди ВВешників розкриваються, випускаючи у натовп осатанілу від запаху крові кримську та донецьку беркутню. Люди падають на асфальт, хапаючись за розбиті голови, притискаючи до тулубів понівечені кінцівки. Когось вже тягнуть до автозаків. Журналістів і фотокорів луплять нарівні з усіма.

Я зістрибую з парапету, якось невдало підвертаю ногу, падаю на асфальт, хапаючись руками за повітря і чиїсь плечі, намагаюся підвестися, але хтось налітає на мене ззаду, перечіпляється і теж летить шкереберть. Я знову намагаюся звестися на ноги, стаю навпочіпки, але на спину навалюється важкий мішок з лівером та кістками і міцно притискає до землі. Кричить у вухо запахом легкого перегару: "Ї*ать-копать, це пи*де*ь! Вставай, вставай!" Щока торкається асфальту. Він здається настільки гарячим, що я, наче обпечений, відсмикую голову і бачу пробігаючі повз зелені кросівки "Нью Беленс", а потім чорні масні солдатські берці.

— Су*а, су*а! — кричить хтось над вухом і мені прямо в обличчя бризкає тепла рідина.

Я рефлекторно протираю очі й долоня робиться червоною від крові. Озираюся. Наді мною, прикриваючись рукою напівсидить товстий чоловік у темно-синій куртці, намагаючись ногами відбитися від здоровезного беркутівця у якихось химерних, натертих до блиску казкових обладунках. Беркутівець гамселить його кийком по голові — все обличчя заюшене кров’ю, яка від ударів бризкає навсібіч.

У ту мить я втрачаю відчуття реальності, дивним чином перетворюючись на в’юнку ящірку, що з шаленою швидкістю перебираючи лапками біжить по асфальту, прослизаючи між ногами втікачів. Якийсь мент намагається дістати її кийком по спині, але ящірка увертається від удару, миттю здіймаючись на задні лапи.

— Стояти, су*а! — беркутівець робить спробу ухопити ящірку за куртку, але в’юнке земноводне пригинається і, полишивши у руках силовика ніби той хвіст зимову шапку, робить футбольний фінт і, шкутильгаючи на одну ногу, чимдуж тікає у бік рятівної Інститутської, роззявивши рота від жаху і тваринного, дикого страху.

— У вас розбита голова! — якась молода дівчина простягає мені пачку вологих серветок, коли із натовпом втікачів ми опиняємося навпроти Жовтневого палацу.

— Дякую! — я беру серветки і помічаю, як трясуться в мене руки. Довго не можу ухопити пластикового язичка, аби відкрити отвір. Серце калатає десь у горлі.

— Давайте я.

Вона швидко відкриває пачку і дає мені серветки, якими я спершу відтираю від крові руки, а потім намагаюся протерти ними ж обличчя.

— Тримайте, свіжі. Або давайте краще я, — вона протирає мені лоба. — А рани не видно.

— То не моя кров!

Близько четвертої Банкову зачищають остаточно.

В цей час на Майдані вже лаштують перші барикади. А ще кажуть, що мітингувальники захопили Київську Мерію та Будинок профспілок. Я продираюся крізь натовп до Бессарабки. Пішки йду на канал, аби провести прямий ефір, що стартує о шостій вечора.

Ввечері усюди транслюють новини: "Сутички на Банковій було спровоковано людьми Медведчука для того, щоб створити телевізійну картинку для московських журналістів. Саме вони били ВВешників, кидали шматки бруківки і коктейлі Молотова, а журналісти заздалегідь зайняли найвигідніші для зйомки місця".

Після ефіру опиняюся в "Бактерії", що вирує і гуде. Майже всі присутні були сьогодні на Банковій. Є побиті, є понівечені, як ото фотограф Заклецький — йому зламали ребра, роз’юшили обличчя та побили фотоапарат. Він зараз у лікарні. Гамір, дим, суперечки.

І тільки тихенько сидять у кутку потягуючи пиво Гєна Титов та Олексій Шемотюк, від яких надто підозріло тхне бензином.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Наши блоги