УкрРус

"Он обещал вернуться. И сдержал слово"

Мы привыкли считать, что основная тяжесть войны ложится на плечи тех, кто на фронте. Тех, кто стоит сейчас под пронизывающими ветрами в донецких степях, кто месит солдатскими сапогами грязь на Азовском побережье, кто живет в холодных блиндажах в постоянном ожидании обстрела, на который чаще всего нельзя ответить… На тех, кто терпит лишения, холод, голод и боль ради того, чтобы остановить "русский мир", не пустив смерть и разрушения на мирные территории… На тех, кому некуда отступать, потому что позади – Украина…

Но недавно я понял, как мы все ошибались. Понял после того, как познакомился с удивительной женщиной по имени Галина. Она никогда не держала в руках оружие. Но она отдала во имя мира в Украине очень много – свое собственное счастье. Муж Галины, Виктор Кулибаба-Бухов, погиб во время минометного обстрела на блокпосту на Бахмутской трассе на Луганщине - прошлой осенью. А Галя уже год учится жить без него – ради их общего сына. И сейчас решила заняться волонтерством – потому что только так, по ее собственным словам, она может притупить постоянную боль утраты. Ведь, как оказалось, на женщин, чьих близких забрала война, правило "время лечит" не распространяется.

Впрочем, свою историю Галя пусть лучше расскажет сама…

- Мій чоловік взагалі не мав би потрапити на Донбас. Після операції, коли йому вирізали пів шлунка, він мобілізації не підлягав. Хоча хотів йти служити. А коли повістки почали приходити його друзям, знайомим – він пішов і записався добровольцем. Все казав: ну, як я можу лишитися?

Він ще на Майдан рвався. Але тоді нам вдалося його вмовити. Не пустили. А цього разу нічого не зарадило – ні сльози, ні погрози, ні вмовляння…

Що зі мною робилося тоді – словами не передати!.. Дійшло до того, що я йому ультиматум поставила: або розлучаємося і він може йти, куди схоче – або лишається і зберігає родину. Зараз розумію, яка дурна була… Хоча, якщо чесно, як дружина, і досі вважаю, що він мене тоді зрадив. Пішов, а мене залишив саму з сином. Але як громадянка України я пишаюся такими, як мій чоловік, як всі наші хлопці…

Добре, що помирились потім. Поки Вітя служив – я як телефоністка була. Дзвонив мені постійно. Рідше – матері своїй телефонував.

Збирали ми його самі. Форму, бронік, каску хлопці допомогли купити. Пішов він добровольцем в Нацгвардію у вересні 2014-го. Місяць їх готували тут, у нас, на ВІнниччині – він у мене гранатометником був. А 28 вересня хлопців відправили в зону АТО. Мали би потім у Харків відправити, але чомусь опинились вони на 29 блокпосту на Бахмутській трасі. Не знаю… Командування чомусь так вирішило…

Я досі достеменно не знаю, як це трапилось. Офіційно кажуть, що був мінометний обстріл, під час якого Вітя і загинув – на 9 день перебування в зоні АТО. За п`ятнадцять хвилин сьома. Якраз на день народження Путіна, 7 жовтня. Ось такий моторошний збіг…

Подробиці того, як мій чоловік загинув, різняться. Двох бійців тоді було поранено. А мій чоловік загинув. Розповідають, що він дотримувався інструкції, не тікав, як решта, а сидів в бліндажі. Доводилось чути, що мого чоловіка з напарником просто використали, як прикриття… Не знаю, де правда. Не можу хлопців питатися – їм теж треба, щоб час пройшов. Та й не певна, що хочу ту правду знати. Що би там не трапилося – то вже не змінить найважливішого факту: що мого чоловіка вже нема.

Дзвонив часто… Розповідав, що навіть води в них було дуже мало. Рятувалися вологими серветками... Що коли ОБСЄ чи командування приїздило – не стріляв ніхто. Пекло починалося по їх від`їзду.

Того дня, коли він загинув, ми теж розмовляли. Годині о 12 дня. Вітя казав, що вони затримали якогось сепаратиста, а зараз до обстрілу готуються, окопуються… То була наша остання розмова.

Того дня до нас прийшли майже о 10 вечора. Командир військової частини, представник місцевої влади, лікар… Розказали, що був бій. Що двох бійців поранено. А мого чоловіка вбито. Сказали, що поки не можуть нам віддати тіло…

Привезли Вітю додому за два дні, вночі – в закритій труні. В його частині (у нас в Вінниці є військова частина Нацгвардії 3008) є такий Віталій Богданович Шум - заступник начальника військової частини – дякуючи йому мій чоловік повернувся до мене.

Нам труну забороняли відкривати. Але ми таки відкрили. Перше – аби побачити його востаннє. Аби попрощатися. Та й мама Вітіна наполягала. Бо перед тим до нас у Вінницю привезли хлопчину з "Айдара", який загинув в іловайському котлі. Мати зазирнула в труну – а там не її син, а якийсь інший хлопець. Ми мали переконатися, що це дійсно наш Вітя…

В свідоцтві про смерть написано: розрив нижніх кінцівок і тулуба… Тобто, від пояса там не було нічого. Він був страшно обгорілий. Але те, що ми побачили, не залишило надії на те, що це якась помилка. Це точно був він…

Він коли йшов на війну, казав: я розумію, куди йду. Знаю, які можуть бути наслідки. Просив, якщо загине, поховати його в селі, де він народився. Ми виконали його останню волю. В організації похоронів допомагала частина. І автобус, і музику хлопці оплатили. А сільрада взяла на себе організацію поминального обіду. Так що ми майже нічого не витратили…

Дуже волонтери допомагають І вдягають, і взувають, і малого до школи збирають. Не знаю, що би робили без них… Хлопці з частини, спасибі їм, не забувають нас. Телефонують постійно, малого то на екскурсію, то на кінну прогулянку, то на рибалку беруть.

Та й держава все, що було обіцяно, наче виконала. Хоча то все треба було зубами виривати. Допомогу виплатили нам того ж року – швидко все було. Хоча то може тому, що в мене батько, знаєте, такий, що і піде, і доб`ється, і розпитає...

Тому не можу сказати, що в нас якісь великі матеріальні труднощі. Дякуючи батькові і волонтерам. А є ж сім`ї, жінки, матері, які навіть не знають, що їм зобов`язані цю виплату дати. Цей відкуп держави від нас…

… Я би сама цього не робила. Не можу позбутися відчуття, що ці гроші кров`ю политі. Хоч воно насправді так і є… Зараз ось квартиру нам в Вінниці обіцяють. З одного боку, якось не по собі від того, бо знаю сім`ї, які по 4 дітей мають - і в гуртожитках туляться. У мене значно кращі умови. Але якщо держава таки дасть ту квартиру – відмовлятися не буду. То синові залишиться…

Не можу сказати, що матеріально мені дуже тяжко. Хоча то, швидше, через те, що в мене батько такий... І волонтери дуже підтримують… На саму допомогу держави, мені здається, важко прожити.

Знаєте, кажуть, час лікує… Вже рік минув, здавалося, мало би вже стати легше… А стає лиш гірше. Не знаю, чому. Я спілкуюсь з такими ж як я, з вдовами – вони те саме кажуть.

Чоловічої підтримки не вистачає. Хоча у мене є мама з татом. Ми після одруження жили з ними. Зараз я живу у них з сином. Вони мене дуже підтримують… І подруга в мене є ,яка змушує мене жити. Знаєте, як у спину штовхає: чого сидиш? Змусила мене на водійські курси записатися. Постійно дзвонить, приходить: а ходімо пройдемося, а давай кудись сходимо… Робить все, аби лиш я вдома не сиділа. А головне – вона мене не жаліє. І це правильно.

Буває, зморишся за день, приходиш додому, їсти так сильно хочеш – а потім згадаєш, як там хлопці на блокпосту стояли – і все… Вже й голод минає. І не холодно тобі… Не треба себе жаліти. Жалість вбиває.

Ми з сином ходили (іноді зараз ходимо) на психологічні групи. Нами піклується чудовий психолог і просто гарна людина, яку ми дуже поважаємо - Евсеева Людмила Іванівна. Вона є одним з засновників волонтерської групи психологічної допомоги солдатським сім'ям "Збережи душу". Ця волонтерська група знімала ролик "Привид байдужості" - нас теж запросили до участі у зйомках.

Спочатку ми ходили на індивідуальні розмови, хоча нелегко було собі зізнатися в тому,що потрібна допомога психолога. Я переживала, як Андрійко відреагує на це. Людмила Іванівна відразу знайшла підхід до сина, він з великим задоволенням ходив на зустрічі. Пару разів ми ходили з мамою на групу підтримки, як виявилося, горе периживають усі мої рідні, а не лише я... А я цього раніше не помічала навіть... Саме поради психолога стали тим першим кроком моїм поверненням до життя!

А коли познайомилась з волонтерами і разом з ними повезла провізію для хлопців – полегшало. Треба займатися цим. Ми, правда, лише сюди, до Дніпропетровська, довезли, далі передачами передали. Я би хотіла і туди, на Донбас поїхати. Але не можу: синові обіцяла, що не робитиму цього. У нього такий, знаєте, страх… Каже: ти мене теж залишиш. Як тато…

Я досі не живу, а так… існую… Таке відчуття, що чоловіка поховали – і мене поряд з ним. Душу в домовину поклали, а тіло по землі лишилось ходити. Може, і правда треба час…

Малий мріє бути військовим. Хоче в Боярку поступати. Йому зараз 12 років. Він ще й футболом цікавиться. Молюся, аби передумав, поки прийде час визначатися. Чоловік теж завжди хотів бути військовим. Його мама проти була.

Може, це його доля. Хто знає… Я не маю права йому забороняти. Хай спробує. Вступить - то вчитиметься. Не вдасться вступити - то й так буде. Я йому казала, що підтримаю його в будь-якому випадку. У кожної людини завжди має бути вибір.

У нас – у кожної мами, у кожної дружини – також був вибір. Коли чоловік помер – я просто лягла і чекала, коли помру я. Але потім зрозуміла, що він би такого не хотів. Тоді, в нашу останню розмову, він мені сказав: раптом зі мною щось станеться – ти не лишайся сама… А у нас завжди був жарт – знаєте, як у кожної пари – ми пообіцяли одне одному, що доживемо до глибокої старості разом. А якщо хтось один помре раніше, то він буде ночами приходити до того, хто лишиться жити. І коли він мені тоді сказав оце – "не лишайся сама" - я пожартувала ще: як же я собі когось знайду, якщо ти до мене щоночі ходитимеш? А він мені – серйозно так – "Я тільки рік приходитиму"…

І так рік мені кожну ніч снився чоловік. Або попереджав там про щось… В хороших снах приходив. І досі інколи сниться – але все рідше… І сни змінилися. На Різдво, пам`ятаю, сниться мені, що я з ним. І я його так прошу, так прошу: "Забери мене… Мені так тяжко без тебе… Я так тебе люблю"… А він: "А я тебе не люблю". Але я розумію, що це сон – і питаюся: ти ж це кажеш, аби мені було легше? А він киває – так… Ми й досі відчуваємо, що він десь поруч. Що він з нами.

Він у мене жартівник був… Хлопці розповідали, що, коли вони обкопувалися, він все примовляв: "Копайте, хлопці, копайте – звикайте до землі"… Його всі добре пам`ятають. Буває, я тих людей не пам`ятаю – а вони кажуть: це ж ми з ним разом йшли. Солдати пам`ятають, матері, дружини… Він дуже компанійський був.

А ще він завжди виконував свої обіцянки. Коли йшов на війну, я його просила: тільки повернись. А він сказав: обіцяю – я повернусь до тебе. І дотримав слова… Повернувся… А скільки матерів, скільки дружин навіть тіла своїх коханих не бачили? Ми бачили – і то досі чекаємо… Якось до кінця так і не віриться, що його вже нема – і ніколи не буде. А як же тим, хто навіть цього не має? Навіть не уявляю…

Знаєте, я ось ходжу по вулицях, дивлюся – а скрізь люди гуляють, кафе працюють... А вони ж так само можуть… Це неправильно, що для когось – війна, а для когось – ні. Так не має бути.

Так, спочатку люди якось більше допомагали армії. Ентузіазм був. А зараз вони навіть не те що звикли – зморилися від цього всього. А для нас же найважливіше, щоб всі ці жертви, які були, які є, які будуть – щоб вони не були даремними. Бо поки цій війні ні кінця, ні краю не видно.

Якось так сталося, що у мене лишилось дуже мало фотографій з чоловіком. Але нічого. Я закриваю очі – і бачу його обличчя. Це ж головне – що ми його пам`ятаємо. Поки ми будемо їх пам`ятати – вони не підуть назавжди. Вони продовжуватимуть жити. Правда ж?..

P.S. Нацгвардеец Виктор Кулибаба-Бухов был награжден орденом "За мужество" 3 степени. Посмертно.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги