УкрРус

Гвинтики машини, що розвалилася

Ми — суспільство, яке виходить з пострадянського періоду і переживає швидкий процес емансипації. Ми звільняємося від усього того, що можна назвати реліктом комуністичної системи. З усіма її хворобами. Коли ініціатива, свобода та індивідуальність кожного були нівельовані. Коли людина була гвинтиком великої машини. Уявіть собі трагедію гвинтика, коли машина розвалилася, - пише глава Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук для "Нового времени".

Але зате тепер ми проходимо процес усвідомлення власних гідності і свободи. Очевидно, що свобода завжди пов'язана з відповідальністю, й іноді у нас відповідальність кульгає. Зараз українське суспільство нагадує мені підлітка, який відкриває в собі нові сили і здібності свого організму, але до пуття не знає, що з ними робити. Цей процес дуже позитивний, але таїть у собі багато небезпек.

Європа теж деколи нагадує підлітка, який випробовує власні межі. Вона починає втрачати християнські корені, тобто забуває, на якому фундаменті стоїть. І це дуже небезпечно, вона ризикує втратити всі досягнення, отримані після Другої світової війни, такі ключові поняття, як демократія, мир і справедливі економічні відносини.

Якщо гідність людини більше не пріоритет і не основа державного устрою — це загроза демократії. Якщо європейське суспільство починає закриватися, очевидно, що його кордони завжди хтось намагатиметься порушити [і це загроза миру].

Прикро, що для того, аби виправдати ті чи інші терористичні злочини, використовується ім'я релігії або віри в Бога. Святість людського життя повинна бути фундаментом будь-якої спільноти, тим більше, коли ми говоримо про свободу і демократію. Але є інша складова: не можна насильно усувати релігійні прояви з суспільного дискурсу. Це може викликати дуже глибокий дискомфорт.

Цілком секуляризоване суспільство завжди буде стикатися з небезпекою, коли тим чи іншим способом замовчувані релігійні почуття дадуть про себе знати. Повага до релігійних почуттів людини повинна бути складовою поваги її гідності.

Я не згоден з тим, що світ стає менш релігійним. Я думаю, що змінюється спосіб прояву релігійності сучасної людини, виникають інші види її прояву. Згадайте СРСР. Я думаю, не було в світі більш секуляризованої моделі суспільства. Але культ Леніна і сьогодні має ознаки релігійного. Це сучасне ідолопоклонство, яке набуває ознак класичного релігійного прояву. Змінюються епохи, культури, але не змінюється природа людини, а людина за природою своєю істота релігійна. З іншого боку, ми спостерігаємо сьогодні, що кризи зазнає інститут церкви.

Але це теж не є чимось поганим. Просто настає час, коли церква починає осучаснюватися і шукати себе в нових обставинах.

В СРСР намагалися створити нову людину, гомо совєтікус, говорили, що релігія відімре і для неї не буде місця в новому суспільстві. Цього не сталося. Навіть така тоталітарна система, як СРСР, не могла знищити релігійне життя. Nil novi sub solemn — немає нічого нового під сонцем.

У багатому суспільстві людина впадає в ілюзію самодостатності. У неї благополучна життя, вона нікого не потребує — ні Бога, ні царя. Людина починає вважати сам себе маленьким божком, який усе може. Питання в тому, що всі багаті суспільства, які переживали такого роду ілюзії і не зуміли вчасно їх позбутися, зазнали краху й занепаду. Людина — не всемогутня. У бідних країнах, які тільки на шляху побудови справедливого суспільства, це розуміють краще.

Поняття довіри до церкви — дуже хитке і відносне. Бо питання в тому, на чому така довіра будується. Це раз. По-друге, що розуміє та чи інша людина під словом церква.

Цікавий факт: на останніх виборах всі кандидати-священики програли. Це ознака мудрості нашого народу. Слава Богу. Священнослужитель, який іде у владу, я б сказав, розходиться зі своїми місією та ідентичністю. Не голосуйте ніколи за священиків.

Ніхто з наших священиків не йшов у капелани, переслідуючи інші інтереси, крім пастирських. Повірте, церква ніколи не женеться за рейтингом. Церква не підігрує громадській думці. І ніколи суспільна думка не модифікує ті чи інші релігійні постулати. Наша церква — зі своїм народом, зокрема там, де йому складніше за все.

Часто саме наші парафії стають центрами волонтерського руху. Тому що соціальне служіння — один з видів богослужіння. Хоча ми усвідомлюємо, що багато волонтерів приєднуються до цього виду діяльності не з релігійних, а з загальнолюдських переконань.

Наші священики [на передовій] — вони поза структурою. У них статус волонтерів. І з цим пов'язана маса різних труднощів. У СРСР в армії були тільки політруки. Сьогодні в армії на священика дивляться як на маленького замполіта.

Те ж саме стосується і соціальних служінь. У нас нещодавно був випадок в одному з підрозділів Карітас — це благодійна організація, яка годує тисячі бездомних і допомагає переселенцям. Будівля, в якій це все відбувається, перебуває в державній власності, і кожен рік ми переживаємо всі [бюрократичні] труднощі, пов'язані з відновленням оренди.

А нещодавно нам підвищили оренду [її вартість] у десять разів.

Мені б хотілося, щоб у цих та інших питаннях держава і церква були партнерами або щоб держава хоча би не заважала.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги