УкрРус

Насильство: винні не лише агресори, а й жертви?

Коли жертва сімейного насильства готова взяти в свої руки важіль управління над ситуацією, що склалася, внести зміни в своє життя і розірвати коло насильства - це надзвичайно добре. Адже розповісти про вчинене насильство – перший крок до його подолання. Гортаючи стрічку Facebook рідко побачиш дописи, які наповнені болем, горюванням, тяжкими життєвими ситуаціями та реальними проблемами, в яких потрібна допомога. А коли й бачиш, то багато хто уникає подібних новин. Люди не хочуть дивитися у вічі болю. Найчастіше у стрічці Facebook можна побачити записи, через рядки яких чоловіки та жінки діляться добрими новинами. Проте намагання бачити лише приємні та радісні життєві ситуації не позбавляє від існування реальних проблем. Тому новостворений флешмоб #ЯНеБоюсьСказати, який стартував серед українських користувачів 6 липня - дуже доречний. Коли ми чуємо та говоримо (читаємо.- Ред.) про проблему – вона стане реальною і ми можемо її подолати.

У США та країнах Європи жінки та чоловіки, які страждають від насильства, не мовчать. Там знають не лише всі свої права та обов'язки, як громадянина, а й те, що говорячи про скоєний акт насильства, можна отримати якісну необхідну допомогу та підтримку. Таку людину підтримують. Агресору також першочергово надають підтримку, а не лише визначають міри покарання як може здаватися. У таких країнах роблять все, щоб запобігти насильству в майбутньому.

У нас дещо інша ситуація. На місцевому рівні існує багато програм задля попередження та корекції насильства у сім'ї. Але, на жаль, у випадках реального сімейного насильства, люди не звикли звертатися за допомогою. Тут слід звернути увагу на етнопсихологію українців, у якій закладено: "Якщо б'є, значить любить". Ці народні приказки передаються з покоління у покоління, формуючи хибний образ адекватної поведінки. Тішить те, що це коло не замкнуте і змінити ситуацію можна. Слід знайти в собі сили сказати: "Стоп" (це стосується домашнього насильства – Ред.). Проблема насильства полягає й у тому, що люди бояться звернутися за допомогою, вони вважають, що про це соромно говорити. Найчастіше потерпілий знає, що у будь-якого вчинку є свій мотив. Але він не намагається його зрозуміти, він просто замовчує.

Окрім того, у нашому суспільстві побутує думка, що розповісти про проблеми та звернутися до психолога це визнати свою неспроможність та незадовільний психічний стан. Саме тому важливо доносити інформацію про те, що така думка – хибна. Ділитися своїм досвідом і проблемами зі спеціалістами – нормальна європейська практика. Ви ж не викликаєте сантехніка, щоб лікувати дитину, правда? Варто зазначити, що не мовчати і отримувати допомогу повинні не лише жертви, а й агресори. Побутує думка, що перша категорія завжди беззахисна і безпорадна, а нападник, в свою чергу, повсякчас сильний. Втім, в глибині психіки як жертви, так і агресора, сидить маленька травмована дитина.

Працюючи в Центрі у справах сім'ї та жінок, стикаюся як з однією, так і з іншою стороною. Одна мудра колега-юрист з величезним багажем досвіду по роботі з насильством в сім'ї, завжди ставить одне й те ж питання агресору: "Хто тебе образив? Хто тебе ображав в дитинстві?" Співчуття і любов творять неймовірні речі! Адже агресор кричить своїми ударами, словами, діями: "Почуй мене!", А жертві занадто страшно, щоб почути і вона захищається як може, щосили! Як важливо почути і вчасно зупинити насильство! Адже якщо не вжити заходів щодо запобігання, коло насильство повторюється у долі не одного покоління, воно передається у спадок, доки хтось із нащадків вирішить змінити систему і сказати насильству НІ! У соціумі вважається, що агресор сильніше жертви і він в дорослій позиції. Зовсім ні! В даному випадку вони обидва маленькі! Просто у когось меч, а у когось щит. Жертва і агресор на рівних: вони обидва слабкі, тому що не можуть зупинити процес! Одна з моїх клієнток, яка була в ролі жертви, розповіла історію, яка мене пройняла до мурашок по тілу. Коли по відношенню до неї відбувався акт насильства, вона зібрала всю свою любов до купи, обняла агресора і сказала: "Я тебе люблю"! Агресор розплакався так, як давним-давно не плакав. Так він плакав тільки в дитинстві, коли один з його батьків ображав його. Агресору, як і жертві, необхідна любов, підтримка і співчуття!

У ситуації сімейного насильства немає винних, адже відповідальність за те, що сталося, рівноцінно розподіляється на обох, головне – не мовчати. Не хочу сказати, що бути агресором добре. Але й відкидати таких людей не можна: слід знайти джерело їх внутрішнього гніву і загасити вогонь, аби він більше не причиняв страждань.

Додам, що в Центрі у справах сім'ї та жінок Деснянського району міста Києва безкоштовно надають допомогу усім, хто потрапив у складну життєву ситуацію. Зокрема, ми захищаємо права і свободи людини, приймаємо міри задля протидії торгівлі людьми, займаємося питаннями гендерної дискримінації та попередженням насильства у сім'ї. Саме в рамках останнього, однією із форм роботи є корекційна програма для жертв та агресорів. 13 червня у нас розпочинається терапевтична програма "Говори так, щоб тебе почули", під час якої будуть розставлені акценти на проблемі насильства в сім`ї, учасники матимуть можливість долучитися до роботи в групі підтримки з психологами, що допоможе змінити ситуацію.

Тема насильства дуже глибока і травматична, але у кожного з нас є достатньо сил, щоб взяти в руки себе, свою родову систему і зупинити коло насильства. Будь-ласка, бережіть один одного: не чиніть шкоду собі, вашим близьким і Світу!

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги