УкрРус

Йшла і ревіла. Що таке ті 15 гривень?

Ціни на продукти, на все, зашкалюють… Моя бабуся рятувала моркву - чистила, терла і в морозилку пакувала. Передала і мені з собою (взяла нечищену).

Сьогодні на Голосієво у бабусі купила із старенької торбинки 3 склянки квасолі - стушкувати з морквою і домашнім кетчупом.

Бабуся така ніяковіюча, в хустинці, сидить на бордюрі з буряками і торбинкою квасолі. Питаю: "Звідки?". Каже: "Аж з-під Білої Церкви".

Руки такі… Як у моєї покійної колись - покручені, порепані і чорні від землі, яка в'їлася у всі тріщинки.

Питаю: "Скільки?". А вона так боязко коситься на "професійну перекупку" поряд (вона там завжди стоїть, а ця бабуся вперше, я кожний день ходжу з роботи, всіх знаю).

Каже: "По чотири… Хотіла по шість, так свариться" (Чому - не зрозуміла. Чи то перекупити в неї хотіла, чи не знаю).

Заплатила їй 15 (якби не треба було втиснути в ту суму, що залишалася, ще купу всього, то і 20 би віддала).

Вона в такий старенький кульочок вибрала все до зернинки з торбочки, якраз ледве 3 склянки стало. ТАК дякувала...

Йшла і ревіла… Що таке ті 15 гривень? Що на них взагалі купиш…

Я розумію, що в батьків є діти, і це їх обов'язок турбуватися. І я не знаю, чому у них це не виходить - різні є обставини. І не звинувачую нікого - просто так було, і так є досі…

Згадалися 80-ті роки. Як я була малою, і ми чекали з батьком автобуса на районній автостанції.

І приїжджали з сіл такі зігнуті, з такими от руками… Діставали в привокзальній крамниці носові хустинки, зав'язані у вузлик, розв'язували його і довго зосереджено рахували радянські копійки і тих кілька дрібних карбованців… Щоб купити "городського хліба" і ще, як вистачить, якоїсь тюльки чи "праніків"… А потім завдавали зав'язане у вузлик рядно на плечі (бо навіть торбина не у всіх була) і їхали додому.

І як тоді мені, ще дитині, було боляче і шкода їх, отак і досі за кожного "аборигена" у мене особливо крається серце.

І кожна хустинка, і фартушок примушують його щеміти… Бо вони для мене, як спільна доля українського селянства з часів Шевченка (і до нього) і донині. І згадується мені все їх важке життя… І моїх, і чужих бабусь і дідусів…

І плачу.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги