УкрРус

Олександр Мороз: ніхто за нас це не зробить

  • Олександр Мороз
    Олександр Мороз
    ru.tsn.ua

Сьогодні в Україні дуже складна ситуація. Вас давно не було на телебаченні, в пресі. Чи правильно діє нинішня влада, чи могли б Ви щось порадити її представникам?

О. М. Не буду вдавати із себе порадника. Мої міркування можна трактувати по-різному. Хтось скористався б ними як критикою влади. А сьогодні це робити не слід. Занадто тривожні обставини. В такий час потрібна стабільність управління. Тому я готовий відповісти на запитання, висловлюючи своє бачення того, що є і що, на мій погляд, варто було б зробити. Не в докір владі і не для її підтримки. Просто – думаю так.

Загалом мої міркування випливають з моєї політичної сутності як соціаліста. Оскільки ж погляди мої не змінювались, а владі вони не до вподоби, то я і не запрошуюсь на "незалежне" TV. Так було при Ющенку, так при Януковичу. З тієї ж причини, мабуть, і тепер

Болюча для всіх тема – війна. Як бути? Світ стурбований, але ж гинуть наші люди! В чому вихід тепер і на майбутнє?

Давайте розглянемо місце України в геополітичному просторі.

Ситуація в Україні, стан її економіки, особливості державного управління, розвиток демократії і інш. не можуть бути осторонь зовнішнього світу. Більше того, ця ситуація впливатиме на напрямки, форми та інтенсивність взаємодії у світі, на роль України у міжнародному середовищі. Але сьогоднішня реальність диктує Україні її нейтральний позаблоковий статус при визнанні його РБ ООН. При визнані і гарантіях. Можна скептично до того ставитись, приводячи за приклад Будапештський документ про гарантії без’ядерного статусу України, але в нас немає вагомих аргументів для самозахисту, ми слабка, відстала, пограбована "своїми" країна, що опинилась на полі протистояння інтересів Заходу і Сходу (США, Європи і Росії). В інтересах світу було би збереження дистанції між суб’єктами протистояння. Бо знищення української державності внаслідок, зокрема, небажаного розвитку військового конфлікту чи входження (умовно, бо це не так просто) України до НАТО зближувало би територіально сторони протистояння, несло тим самим постійну загрозу миру і безпеці. Це було би для Росії дзеркальним відображенням часу, коли ракети СРСР були розміщені на Кубі. Тоді у керівників супердержав вистачило розуму зробити крок назад. Пройшло пів століття. Багато чого змінилося. Бачимо, що ні Росія щодо Заходу, ні Захід щодо Росії не можуть вживати ефективних заходів впливу, відстоюючи власні чи більш масштабні інтереси, а міжнародні інститути (ООН, ОБСЄ, РЄ тощо) так само безпомічні тоді, коли ситуація в якомусь регіоні виходить за межі міжнародного права. Війна на сході України це переконливо демонструє. Наша планета невелика, але територія України достатня для розведення конкурентів на прийнятну, принаймні на сьогодні, відстань.

Зрозуміло, що така перспектива потребує серйозної дипломатичної і юридично-правової підготовки, але вона конструктивна щодо інтересів міжнародного співтовариства. Це мало би стати предметом попередніх (але невідкладних) консультацій на міжнародному рівні.

Зрозуміло також, що пропагування цієї перспективи – ризик для благополуччя влади. Але ми всі маємо вибирати між, з одного боку, войовничою риторикою тих, хто тримається або чіпляється за важелі влади і, з іншого боку, реальними речами: державністю, життям людей, їхнім завтрашнім днем. "Смерть ворогам!", "Герої не вмирають!" та інш. звучить заклично (інколи за змістом вірно), але голови під кулі підставляють частіше не ті, хто подібні гасла проголошує. Хоч і не в тому, найперше, справа. Гине продуктивна частина суспільства, кращі представники етносу, його генофонд. В додаток до трудової еміграції це може поставити під загрозу існування держави, її народу.

Тепер чути нарікання на те, що влада прикривається війною, жебрає у закордоння, замість того, щоб зайнятися реформами.

О. М. Такі претензії звучать. А реформи, їх суть і масштаби розглядаються по-різному. Вважаю, що паралельно із зусиллями для припинення безглуздої бойні треба визначитись щодо стратегії розвитку країни і починати цю стратегію втілювати в реформах. При цьому слід відверто зізнатися собі (і кожному громадянину, і владцям, і політикам): країна продовжує деградувати, на вибраному нею (хоч не вона це вибирала) шляху для неї і для всього майже народу перспективи ніякої немає. Немає і для тих, хто на розтранжируванні багатств і потенціалу України став супербагатим. Не всі серед таких, сподіваюсь, вибрали собі "запасну" батьківщину, та й навіть тим, хто це зробив, не варто нехтувати можливістю збільшувати свої капітали, але не за рахунок злочинних схем, а можливостями чесного, скажемо так, бізнесу.

Ясно, що у вибраній стратегії на перше місце вийде економіка. Сьогодні вона не має жодних ознак так званого народно-господарського комплексу. Джерела економічної активності розрізнені, ситуативно зорієнтовані на зовнішній ринок і одержання напівкримінального доходу. Вони лиш опосередковано (і "між іншим") беруть участь у задоволенні суспільних потреб: зайнятості, доходах працюючих, бюджету, соціальних гарантій і т.д., в т.ч. оборони країни. За роки незалежності влада навіть не намагалась звести в одному напрямку інтереси власників цих джерел. Прикладів такої дезінтеграції важко знайти в світовій практиці. Скоріше, неможливо знайти. В результаті маємо уламки економіки.

Поки що невідомо, чи здатна сьогоднішня влада на необхідний поворот, але перед людьми, прізвища яких прикрашають списки "Форбса" треба поставити завдання (і простимулювати його) щодо інвестування української економіки. Перед тим визначивши напрямки і обсяги інвестицій, наслідки їх освоєння для врахування згаданих і не згаданих потреб, для створення, повторюю, економіки України. Ці, по-своєму талановиті, люди повинні зрозуміти, що роль грифів* над останками народно-господарського комплексу для них і принизлива, і безперспективна, і вона не безкінечна.

Тобто, інвестора для перетворень треба шукати не десь, а у нас?

О. М. Звичайно, адже інвестиційний потенціал, який є у згаданих людей – це результат, забезпечений працею українців. Цей капітал перш за все повинен і обертатися тут, навіть залишаючись (так уже є) їхньою власністю. А ще – Україна не зможе успішно розвиватись без принципового вирішення питання про використання її природних багатств. Конституцією вони визначені як право власності українського народу. Яким чином це право підтверджується на практиці? Ніяк не підтверджується. Отже Конституція в цій частині грубо порушується, така ситуація далі тривати не може. Вода, пісок, ліс, граніт, газ і т.д. не повинні безмірно збагачувати одних за рахунок визискування населення. Воно, наприклад, платить за газ ціну, встановлену в Росії (кимось погоджену в Україні), так само і за газ, добутий на Сумщині чи Полтавщині, причому в загальному об’ємі його споживання на території держави більшість іде на приватні хімічні та металургійні підприємства. Там виплатами населення зменшуються затрати на продукцію і приватник за рахунок цього нарощує величезний капітал. Капітал за рахунок озлиднення населення, - така соціально-економічна природа збагачення одиниць за рахунок мільйонів. Але це одна сторона проблеми. Інша зв’язана з видобуванням газу в Україні. Якщо ціна його висока, а газ, за Конституцією, власність народу, то чому це несе людям збитки? Що з цієї вартості має місцевий і державний бюджет, держава чи місцеві органи влади як розпорядники (теж за Конституцією) багатства народу?

Те ж саме можна сказати про використання всіх природних ресурсів, приміром, питної води. Якщо за радянських часів 20-копійчана пляшка мінеральної давала близько 18 коп. до бюджету, то скільки дає сьогоднішня, в десятки разів дорожча? Можна сказати, не дає нічого. Але ж це порушення і закону, і звичайної логіки господарювання. За таких умов ми ніколи не матимемо нормальної медицини, освіти, соціального забезпечення. Заморожування зарплат,фактичне оподаткування пенсій (?!) не виручать потреби бюджету. Якщо ринкові стосунки будуються на відвертому обкраданні населення, то це не ринок – це кримінал з боку держави.

Як регулювати подібні відносини – рецептів розробляти не треба. Вони давно відомі і давно в інших країнах застосовуються. Очевидно, треба "чужому научатись", заодно придивляючись до причин такої організації відносин. В чому вони? В тому, що правила, точніше: "поняття" запроваджуються тими, хто збагачується. Запроваджуються легко, бо їх розробники, тобто, бізнесмени, і є владою. Такого зрощення бізнесу і влади, як в Україні, у світі, переконаний, знайти не вдасться.

Цю несправедливість добре бачить чиновний апарат, правоохоронці, судді…, ті – хто в очах людини є уособленням державної влади. Така несправедливість створює великі обсяги відносно вільних грошей, які привласнюються тими, хто впливає на застосування створених правил. В цих умовах побороти корупцію неможливо, бо вона опирається на грошову масу, що відносно легко далася її розпорядникам, тому нею не шкода поділитися з "ким слід".

Останнім часом дещо притишене звучання тези про унікальність України як найбагатшої у світі своїми чорноземами. Чи втомилися пропагандисти цієї істини, чи причина в самому сільському господарстві?

О. М. Земельне багатство залишилося, хоч і збідніле. Але ним треба з розумом розпорядитися, не тішитись показниками валового збору врожаю, бо, по-перше, це приємність для власників, а не для держави чи місцевих громад, а, по-друге, чим іще крім рослинництва (йдеться про зернові, експортновигідні монокультури: соняшник, кукурудза, соя, рапс) можна похвалитися?

В створенні збалансованої економіки надзвичайно важливу, консолідуючу функцію має виконувати сільське господарство, агропромисловий комплекс. В Україні пропущений момент для реформування чи не найважливішого сектора економіки, котрий ще недавно, при надзвичайно потужній і багатопрофільній промисловості давав зверх 40% ВВП. Село на власній основі піднятись уже не здатне. Гіркі наслідки ще відгукнуться, бо йдеться загалом про підрив державності в багатьох складових: продуктивні сили, культура, мова, традиції, демографія… Тим, хто довів село до краху (другий президент, кілька псевдовчених, урядовців і політиків) корисно було б поїздити гуртом по селах (чи повозити їх). Щоб зустрічаючись з тими, хто там залишився, похвалитися, мовляв, ми принесли вам щасливе нинішнє життя, шануйте нас, героїв…

Не їдуть, мовчать, їм ближче зарубіжжя. Сьогодні відбувається цілеспрямоване виснаження, власне, знищення землі, найбільшого багатства України. Не варто прикриватися цифрами, порівняльним аналізом тощо. Все це – арифметика і пропаганда. Але земля потребує органічних добрив, які ніякою хімією замінити не можна. Це не пропагандистські аргументи, а вимога природи. Де ж взяти ці добрива, коли за роки незалежності в Україні скоротилося поголів’я великої рогатої худоби з 25 млн. до 0,5 млн.? (Індивідуальний сектор враховувати не слід, він теж скоротився і забезпечує потреби городів. Не більш). Про молоко і м'ясо не згадую. Україна імпортує молочну продукцію (навіть цукор) з бідних земель Білорусі!

Якщо влада не лаштується емігрувати, їй треба було б справді зайнятися реформою АПК, бо запас родючості української землі тане катастрофічно. І шлях вирішення проблеми відомий, - поєднання рослинництва з тваринництвом і переробкою, тобто поглиблення технології, що веде за собою тисячі тисяч робочих місць, порятунок сільської поселенської мережі і т.д. Як це зробити – берімо досвід країн ЄС, якщо свій знищили.

Але ж є перспектива входження в ЄС. В європейській сім’ї легше буде з усіма проблемами, чи не так?

О. М. Ким ми увійдемо в ЄС? Чи готові до того? Візьмемо тільки одне питання, котре, однак, стосується майже всіх громадян.

Україна підписала угоду з ЄС. Важливий політичний крок. Але ж адаптуватися слід до Європи в усіх компонентах внутрішнього життя. Один з них – ціна, вартість праці в Україні. В собівартості продукції вона займає частку в кілька разів нижчу, ніж у європейських країнах. Іншими словами, за рахунок малої частки зарплати в собівартості товару, його власник одержує несумірний доход. Це відкрита форма експлуатації трудящих. Посилання на збереження співвідношення між собівартістю продукції і часткою в ній заробітної плати, як це було в радянські часи – аргумент не чесний. Низька вартість робочої сили в той період значною мірою компенсувались соціальними фондами. Працівник не тратився на медицину, освіту, не дорого платив за комунальні послуги, мав змогу скористатися дешевою путівкою, їздити за копійки в громадському транспорті, купувати бензин за 6 коп. і т. інш. Тепер той же бензин у сотні разів дорожчий, всі послуги платні (і за європейськими мірками), а зарплата, її частка в собівартості продукції залишилася попередньою. Це відверте визискування людей, виштовхування їх за межі держави в пошуках оплачуваної роботи.

Безперечно, перехід на європейські співвідношення складний, не одномоментний. Але залишати все, як є сьогодні, означає ставити хрест на власній економіці.

Перелік проблем можна продовжувати. У нас наука і культура стали пасинками. Високі технології, освоєння ноу-хау у виробництві – без підтримки держави, без стратегічного орієнтиру – утопія. Вчених і їхні напрацювання розбирають по світу. В усіх провідних зарубіжних фірмах є наші земляки. Не всі вони повернуться додому, цю фразу можна перебудувати точніше. Не хочу, бо прикро. Адже є ще унікальні розробки в біохімії, фармації, металознавстві, збереженні енергії, захисті довкілля… Хто цим опікується в державі? Війна заважає? Правда, але війна з прогресом йде, здається вже більше 20-ти років.

Чи є якась проблема, взявшись за яку, можна, як казав класик, витягти всю низку проблем?

О. М. Є. Нам треба змінити і державу, і людину. Це пов’язані завдання. Зміна держави, в даному випадку, означає зміну системи влади, запровадження такої системи, при якій люди вважали б владу (отже, державу) своєю. Сьогодні вони антагоністи. Заклики "Любіть Україну!" хороші, для багатьох вони зайві, бо любов не формується закликами. Але, коли під словом "Україна" людина розуміє "держава", то мимоволі шукає відповідь: "За що? За що любити?" Тільки тому, що це твоє рідне, що тут твої коріння, рідні могили? Твоя історія – славна і не завжди? Цього мало, не випадково переважна частина молодих людей бачить свою перспективу в еміграції. А це вже страшно.

Світова практика переконує: система влади і рівень добробуту людей (разом зі станом їхніх прав і свобод) – речі нерозривні. В Україні життя погане, бо система влади недолуга. Вона успадкувала порядок, при якому держава відповідала за все і вся. Інколи це було позитивом, інколи – ні. Але поєднання централізованого адміністрування з ринковими взаєминами приводить до плачевного результату. Ще раз повторюю сформульовану років 15 тому формулу "ринкові стосунки + адміністрування = корупція", абревіатура звучить "Р + А = К; РАК". Це страшна хвороба, що нищить державу і суспільство.

Вже багато років перед виборами в різних телешоу пропагується потреба зміни системи влади, розпочинаючи зі зміни виборчого законодавства, перегляду низки норм Конституції. Після виборів прибічники реформ забувають про свої наміри, бо адміністрування зручне для того, хто його здійснює (до того ж, воно нікому не підконтрольне). Зручне воно і для парламенту, бо в таких умовах депутат ні за що, по суті, не відповідає. І хоч два Майдани уже намагалися розбудити заколисаних у безвідповідальності політиків, спонтанно піднімаючи на щит тему системи влади, зустрічного ентузіазму від влади не спостерігається.

Є тисячі разів перевірений порядок – розв’язувати проблему потрібно, починаючи із загального, з принципу, а потім братися за деталі. Таким загальним для системи влади є зміст Конституції України. Її треба відредагувати так, як того вимагає життя, як пропонує практика успішних країн. В загальному вигляді це означає європейську модель влади: парламентсько-президентська форма правління, справді демократичні вибори, розвинуте спроможне самоврядування, незалежне, але прозоре судочинство, підконтрольність і підзвітність ланок влади суспільству.

Щоб не повторювати сказане багато разів раніше, нагадаю, що така редакція чинної Конституції підготована кращими фахівцями у цій галузі під науковим супроводом інституту держави і права. У жовтні минулого року цей проект опублікований у газеті "Юридичний вісник". На тому все й закінчилося. Владні кола і провладні політичні кола вдають, що це їх не стосується, натомість з’являються різні проекти часткових змін, вони викликають мляві суперечки в парламенті, зрідка про них згадують на телешоу. Всі розуміють, що реально зміни до Конституції вносити складно (така процедура) та й сумнівно, бо йдеться про Основний закон, в якому всі норми взаємозв’язані, до них ставитись слід обережно, розглядати в комплексі. Власне, спостерігається імітація реформи. Про людське, в т.ч. зарубіжне, око.

Здається, забуто про політичну частину угоди з ЄС, де потреба реформи підтверджена. В Мінській угоді про неї (вже як про зобов’язання України) сказано теж, а вибраний владою спосіб реалізації не дозволяє своєчасно здійснити зміни навіть часткові, пропоновані в нових ініціативах.

Другого дня після Мінської угоди я звернувся з листом до Президента з приводу змін, пропонуючи використати референдум за народною ініціативою, щоб зробити все правильно, не розтягуючи в часі, ефективно. І так, щоб згодом не дозволяти в зміст Конституції втручатися всім, кому заманеться. З АП одержано відповідь, з якої мені не важко здогадатись, що П. Порошенко про зміст листа не поінформований. Загальний зміст відповіді: референдум щодо зміни редакції неможливий, бо… неможливий. І ст. 5 Конституції щодо виняткового права українського народу визначатися з конституційним порядком нібито ні до чого.

Через певний час парламент зайнявся законом про особливості влади на тимчасово окупованих територіях. Дискусія гаряча, суперечок багато, але, тверезо оцінюючи зміст закону, не важко зрозуміти, що застосувати його не вдасться. Маю підстави це стверджувати, але схоже, що і розробники проекту це не знають. Тоді йдеться про тимчасове формальне рішення як прикриття інших, напевне потрібних, дій. Не складно помітити, що ухвалення такого закону не збігається з конституційними нормами, бо влада в країні повинна мати однакові форми на всій території.

Ця потреба враховується при комплексному ухваленні змін до чинної Конституції. Збільшені (і гарантовані) повноваження органів місцевого самоврядування повинні бути однаковими по всій території країни. Скоріш за все, на певних територіях до місцевої влади пройдуть і ті, хто тепер "захищає руський мир". Нехай. Але свою агітацію вони вестимуть не автоматами, а тим, чим зобов’язана займатись місцева влада: зайнятість, благоустрій, школи, лікарні, хліб, водопостачання… Виборці швидко розберуться, хто чого вартий, наступним разом помилки не зроблять.

Я згадую лише ключові, на мій погляд, складові нинішньої непростої ситуації. Вони, однак, потребують ретельного опрацювання владою, як компоненти єдиного цілого. Стисло їх повторимо:

  • припинити безглузду бойню, визначитись із статусом країни, який був би вигідним Україні і прийнятний світовій спільноті;
  • забезпечити закономірне використання інвестицій, створених працею народу, на благо народу і держави. Капітали не треба ховати в офшорах;
  • природні багатства як власність народу повинні працювати на державу і народ, переглянути порядок використання і розпорядження газом, вугіллям, водою, лісом і т.д.;
  • зберегти землю як неоцінений ресурс, зберегти її родючість. Це можна зробити тільки повним реформуванням аграрних відносин за прикладом європейських країн (наприклад Голландії), припинити "жирування" на землі магнатів-тимчасовців, діяльність яких остаточно знищує село, отже – державу;
  • змінити систему влади, що рівнозначно зміні політичної системи. Ухвалити референдумом відредаговану чинну Конституцію. На її основі змінити низку законів (про місцеве самоврядування, про бюджетну систему, про систему оподаткування, про вибори з відкритими списками тощо).

Головна мета – створити умови для перетворення людини в громадянина. Тільки це дозволить розправитись з корупцією, іншими болячками суспільного життя, розмежувати бізнес із владою, розбудити ініціативу кожного, сприяти появі довіри людей до влади і держави.

Все це треба робити без поспіху, але швидко, продумано, в комплексі. Тоді буде успіх. Наш успіх, бо він від нас і залежить. Бо ніхто за нас це не зробить.

Место:
Наши блоги