Блог | Країна вкрадених героїв
Велика кількість людей, які ще нещодавно були для українців героями, сьогодні втрачають довіру. Це викликає в суспільстві дискусію про "героїв" та схильність спільноти героїзувати людей, які, м'яко кажучи, далеко не святі. Командири, що були схоплені за руку на грабунках, активісти, що тонуть у брехні, мученики, які сьогодні вигукують антиукраїнські гасла, добровольчі батальйони, які стають учасниками гучних кримінальних справ, та волонтери, які наживаються на довірливих людях. "Був в АТО – автоматично стаєш героєм. Сидів у СІЗО або голодував - двічі герой", – ось як окреслюють проблему героїзації випадкових людей численні дописувачі соцмереж. На їх думку, схильність суспільства закохуватися в авантюристів, а потім швидко розчаровуватися в них є ознакою незрілості. Мовляв, не треба творити героїв, щоб потім не довелося нікого скидати з п'єдесталів, - пише Лариса Волошина у своєму блозі у виданні " День".
Насправді "дивитися на героїв широко розплющеними очима" зовсім не означає перебувати в стані якоїсь суспільної "дорозвиненості". Також це не означає знецінювати суспільно важливий вчинок чи явище через те, що людина, яка сьогодні є його уособленням, – просто людина зі своїми недоліками та вадами. Продуктивна героїзація означає розуміння, що герой – це взагалі не людина. Це збірний образ – архетип, який є важливою частиною колективного підсвідомого. Герой – це суспільно значущий міфологічний конструкт, що регулює поведінку як людини, так і суспільства.
Першим, хто ввів поняття архетипу в суспільний простір, був учень Зігмунда Фройда Карл Густав Юнг. Він вважав, що архетипи проявляють себе як найбільш глибинні процеси індивідуальної психіки. Але вони не виникають у свідомості людини і не є її породженням. Архетип – це культурний продукт. В певному сенсі архетипи керують свідомістю та спонукають людину на вчинок чи рішення. Юнг вважав, що деякі потужні архетипи здатні впливати на історичні процеси. Міфолог Джозеф Кемпбелл, автор книги "Герой з тисячею облич", пояснював, що Герой – це універсальний архетип, притаманний всьому людству. Кемпбелл називав міф про героя мономіфом. Однак, за словами Кемпбелла, кожна культура вносить свої корективи, вбудовуючи Героя у власну міфологічну систему. "Міфологія – це не тільки фантазія тієї чи іншої людина. Вона є систематизованою організацію фантазії про цінності даного соціального порядку. Тому міфологія завжди походить з певних соціальних середовищ", – пояснював Кемпбелл. Таким чином, герой є одночасно і універсальним архетипом, і частиною національної міфології. Ба більше. Без національного контексту універсального архетипу Героя національного суспільного простору не існує. Що є сучасна нація як не уявна політична спільнота?
Кемпбелл також вводить поняття "шляху Героя", який притаманний будь-якій культурі. Типовий шлях укладається в достатньо просту формулу: Призов – Посвячення – Повернення Героя. Будь який народний міф, як і витвір мистецтва, розповідає про героя, який є частиною звичайного світу. Одного разу герой відчуває призов і, покинувши свій світ, рушить у сферу сакрального або міфічного. Геракл, Одисей, Ілля Муромець - всі вони одного ранку рушили в путь через те, що щось закликало їх до пригод. Герой – це той, хто відкликнувся на заклик. Адже звичайна людина відвернулася б від подорожі в невідоме. Другий крок шляху Героя – це Посвячення. В світі сакрального, де з Героєм відбуваються певні пригоди, він отримує сакральні знання, здібності або над силу, перемагає Чудовисько. Всі ці авгієві стайні та острови з сиренами – це випробування, пройшовши які герой перетворюється на щось інше. Він вже не той, хто вирушив до пригод. І третя частина міфу про Героя – це його Повернення зі світу потойбіччя. Герой повертається до людського суспільства, займає трон або іншу знакову посаду, отримує владу. І все це заради того, щоб переформатувати реальність, зробити звичайний світ іншим. Герой має досягти мети, заради якої його було прикликано. І це не перемога над Чудовиськом. Це перетворення світу, з якого він походить. Повернення – це найважливіша частина міфу. Тому що після того, як Герой перетворює довкілля, він помирає і стає прикладом для наслідування, моральним ідеалом, який спонукає на власний шлях нових героїв.
Читайте: Україна може не дожити до 50-ї річниці незалежності
Реальна людина не може повністю співпадати з традиційним героєм. Ідеалізується та міфологізується лише вчинок або посада, за допомогою якої людина "входить в міф". Чим вище збіг людини з архетипом Героя, тим вища ступень довіри суспільства до неї. Якщо людина випадає зі свого міфу, втрачає відповідність до свого героїчного образу, вона перестає бути не тільки уособленням героя, але й стає антигероєм – демоном.
Як писав у роботі "Міф, релігія, держава" В.С.Полосін: "Задля реалізації морального ідеалу Батьківщина-Мати має народити від прародителя нації єдинородного сина-героя. Персоніфіковане уособлення самості людини – "надлюдину". Тобто образ міфологізованої людини, яка отримала від суспільства особливу довіру и виняткові права діяти від його імені". І тут у українців виникає проблема. Про якого такого "прародителя" ми говоримо? А "мати-батьківщина" – це в яких кордонах? Образ - це завжди метафора. Та й сама міфологія є тільки збірником метафор, які дісталися нам від прийдешніх поколінь. Якщо ви інтерпретуєте метафору з точки зору визначень, а не конотацій, ви втрачаєте послання. Сучасні герої є лише звичайними людьми в надзвичайних обставинах, які демонструють певні геройські риси та вчинки. Вони лише відображення традиційного міфічного Героя, який входить в пантеон праотців нації.
Якщо ми подивимося на українців, то стає зрозумілим, що ніякого пращура до недавнього часу у них просто не було. Україна – це країна, у якої вкрали Героїв. Імперія трактувала засновників Київської Русі як предків Росії. Український же прародитель-герой, за російською версією, це Богдан Хмельницький. Виник нізвідки, пройшов шлях, дістав владу і підписав "єднання" з Московією. От і весь "шлях Героя". Нізвідки і до Москви. Навіть Тарас Шевченко, розмірковуючи про поневолення України, питає: "Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?" Так, наче відроджуватися нема з якого коріння. Наче ані Аскольд, ані Володимир, ані Ярослав або величезна кількість київських діячів не є прародителями нації і Україні не належать. Наче народжені у лихі часи Київською державою богатирі-герої досі не лежать в підвалинах вкраденої Лаври. Якщо розглядати Україну як пост геноцидну націю, то винищенню було піддано її культурний код.
Поки що міфічний Герой повертається в українську сучасність неперсоніфікованими явищами. Тисячі українців, відчувши призов, постають раз за разом, об'єднавшись в єдиний рух, який з часом зникає, щоб згодом відродитися знову. Вкрадені пращури, спаплюжена історія, винищення носіїв народного епосу, вбивство всіх українських бандуристів на початку ХХ сторіччя, репресії проти культурних діячів, розстріли, русифікація, голодомори - все це призвело до величезної порожнечі там, де має бути національний міф та його Герой. Але сам український Герой існує, відроджується і впливає на історичні процеси. Через постійний тиск ззовні, агресивне культурне та історичне перетворення, фізичне винищення будь-кого, хто міг би стати національним героєм, українська нація створила в своєму колективному підсвідомому власний архетип – колективну спільноту - надістоту, в прямому сенсі цього слова.
Проблема не в невідповідних героях. І навіть не у схильності незрілого суспільства шукати месію. Вона в тому, що нація намагається заповнити конкретними іменами створену ворогами порожнечу. Спаплюжена міфологія вимагає образів. Які, в свою чергу, піддаються знеціненню реальністю, тільки-но їх буде спроектовано на конкретну людину та її вчинок. Справжній український Герой – це колективна дія. І кожне намагання привласнити її, пов'язавши з конкретною особою, викликає обурення і підозру у самозванстві. Козацтво, повстанці, Майдан, добровольці - все це український архетип Героя, який не має обличчя, але слідує шляху. Герої не вмирають, бо тисячі пали в боротьбі з Чудовиськом і жоден з них ще не повернувся з потойбіччя з перемогою, щоб перетворити світ. Шлях не закінчено, і боротьба триває. Тож смерть Героя як завершальна стадія міфу – створення національного морального ідеалу поки не на часі.
Війна, революція завжди були модерним часом, коли надзвичайні обставини вимагають від звичайних людей геройських вчинків. Фактично сьогодні відбувається протистояння двох міфів – українського підсвідомого, без обличь, і імперського штучно створеного, де немає України. В намаганні одних захоплюватися людьми, намагаючись поставити їх на п'єдестал Героя, немає нічого дивного. Вони заповнюють порожнечу в імперському міфі українськими сенсами. Як немає нічого дивного в спробах інших звалити постаменти та звертати увагу на конкретні вчинки тут і тепер. Ця частина суспільства намагається діяти в руслі існуючого надперсоніфікованого міфу українського Героя, перевіряючи на відповідність тих, хто претендує на геройську подобу. Це дві паралельні течії одного процесу творення національного модернового українського міфу і відродження міфу архаїчного, спаплюженого.
З кожним днем українці повертають собі власне минуле і вигризають у імперії вільне майбутнє. У суспільства немає і не може бути вбудованого детектора героїв, який дозволив би уникнути помилок. Але є мораль та етичний кодекс, які слугують лакмусом для будь якого вчинку та дії. Міф – це колективна уява про цінності. Тому замість того, щоб дискутувати на тему, "яким має бути український герой", треба звертати суспільну увагу на принципи, які дозволять подолати Чудовисько. Тільки після цього Перемога створить нову реальність та назве значущі для нації імена.
