УкрРус

Великі проблеми маленьких українців у Грузії

У вересні минулого року ми з дружиною гайнули у весільну подорож до Грузії. Позаяк це вже була далеко не перша наша туди поїздка і попередньо було відвідано Тбілісі, Батумі, Кобулеті, Гудаурі, Мцхета і Сурамі, то вирішили в Тбілісі побути півтори доби, а далі податися в Кахетію.

Маю таку натуру, що де б не був, завжди там намагаюсь знайти український слід. А в Грузії і поготів! І для мене дійсно є приємністю відшукати погруддя Кобзаря в Батумі чи покласти квіти до пам’ятника Лесі Українці в Сурамі. Цього ж разу вирішив відвідати, а заодно показати дружині, українську школу №41 у Тбілісі. Я бував там зі зйомками у 2010-му році, спілкувався з директором, знімав веселих діток, як українського походження так і корінних грузинів.

Але найбільше тоді в пам’ять врізались дві меморіальні дошки. На одній з них українською було вказано, що ця школа носить ім’я не аби кого, а самого Михайла Грушевського! І це не випадково, бо наш видатний діяч свого часу успішно закінчив Тифліську класичну гімназію. Інша табличка була розписана грузинськими літерами... багато рядочків один над одним. Попросив директора, пані Ганну Матвєєву, перекласти мені суть написаного. На що отримав відповідь: "Сергій, це прізвища та імена наших (українських) хлопців, які полягли в боях за Абхазію".

Я знайомий з кількома хлопцями з УНСО, котрі пройшли ту війну. Мають державні нагороди Грузії. Маленькі українці та грузини бачили щоранку перед тим, як зайти до школи, що дружба двох народів скріплена не просто катанням Ющенка і Саакашвілі на лижах в Карпатах, а чимось більшим. Вічним.

Я не пам’ятав за якою адресою розташована школа, тож попросив своїх грузинських друзів допомогти з пошуком. За якихось кілька хвилин отримав неочікувану відповідь: "Сергій, а її вже закрили". Чому? Тому що, під час попереднього візиту, зйомок, про це не просто ніщо не віщувало, там всі говорили тільки про розвиток! І, зрештою, на фоні дружби двох народів вже кому-кому, а українцям подібні оказії не загрожували!

Я вирішив трішки глибше копнути тему і почав шукати людей, які могли б пролити світло на події навколо цієї школи. Спочатку в телефонному режимі поспілкувався з кількома батьками, діти яких вчились в українському закладі на вулиці Абашидзе. Сказали, що школу "оптимізували" (про це трішки нижче) ще у 2011-му році. Зізнались, що це було велике потрясіння, адже дітей до цієї школи багато хто возив навіть далеко з-за меж Тбілісі (з Руставі, Натахтарі) і люди не дуже переймались тим, що щодня по годині-півтори витрачали на дорогу, адже заклад такого профілю був у Грузії один, а українська громада нехай і не гігантська, але суттєва. Сказали, що після переведення української гімназії у приміщення іншої школи саме українська програма нівелювалась і залишилось щось на кшталт факультативу, а заради цього дітей в таку далечінь возити немає сенсу. Та й навіть ті хто жив у Тбілісі дітей з цієї школи позабирали.

А потім вдалось зустрітись із колишньою викладачкою 41-ї гімназії, пані Валентиною Марджанішвілі. Проговорили 2,5 години. Розказала, що питання появи освітнього закладу для нашої діаспори спочатку активно лобіювалось головою Асоціації Українців Грузії, паном Михайлом Борисом з подачі Шеварднадзе. А потім максимальне сприяння та всебічну допомогу у реалізації цього плану надав тодішній посол України в Грузії, пан Степан Волковецький. Так у 1999-му році у Тбілісі з’явилась українсько-грузинська школа ім.М.Грушевського. І, як казав колись Горбачов, "процес пошел"! Школа почала, нехай не стрімкими темпами, але розвиватись. За сприяння посольства і власними силами робились ремонти, Міністерство освіти України, українська діаспора Канади, бізнесмени почали забезпечувати матеріально-технічною та методичною базами (пам’ятаю, навіть у нас у Тернополі була акція- збір книг "Подаруй україномовну книгу українським дітям Грузії).

Зрештою у 2007-ого року Ющенко й Саакашвілі перерізали червону стрічку до власного приміщення української школи на вул. Абашидзе... Я недаремно зараз ще раз згадав назву вулиці. Можете перепитати знайомих у Тбілісі, вам всі, як один, скажуть, що школа була розташована у "крутому" кварталі Ваке, приміром, якби у нас в Києві на Липках. Ймовірно це і стало причиною подальших проблем. Але тоді ще нічого не передвіщало біди. Школа розвивалась, дітей ставало більше. Вчились діти українців, вчились маленькі грузини, батьки яких планували в майбутньому здобуття дітьми дипломів про вищу освіту саме в українських ВУЗах. І таких, з-посеред випускників школи, був кожен шостий. Кількість україномовних предметів, а саме: укр.мова й література, народознавство й історія України - цілком задовольняла потреби для подальшого, в разі необхідності, навчання в Україні. Важливо зауважити, що функціонування школи відбувалось під крилом Міністерства освіти Грузії, це не була якась самодіяльність. Школа була на балансі міносвіти, навчання у ній було безкоштовне, бо фінансувалося державою.

Таким чином, учбовий заклад розвивався, здобуваючи все більшої популярності. Він ставав паличкою-рятівницею дітям з України, батьки яких прибували у тривале службове відрядження. Згодом, площа шкільного приміщення стала замалою для контингенту.

Пані Лариса Бочорішвілі, місцева українка бізнес-леді, власним коштом здійснила проект перебудови-добудови корпусу, запросила для досліджень геодезистів. І потім це все пішло на затвердження у міністерство освіти Сакартвело, до тодішнього міністра освіти пана Шашкіна.

І ось тут починається найцікавіше. Система освіти в Грузії побудована на дещо інших засадах, аніж в Україні. Не буду заглиблюватись у деталі, але керівництву школи було повідомлено, що школа нерентабельна і підпадає під "оптимізацію". А конкретніше, під злиття з іншою сусідньою школою. Потенційно з міносвіти ще можна було потягатись, але, що типово для нашого брата, всередині викладацького колективу почались "міжусобиці" і з’явилося два табори: прихильників і противників злиття. Вирішальне слово було за директором і, зрештою, у 2011-му році учнів та вчителів 41-ї перевели до 56-ї школи м.Тбілісі, лишивши статус школі, тобто, об’єднана школа мала працювати по "нашій" програмі і директором лишалася пані Ганна Матвєєва.

Після світлих, затишних, власноруч створених класів українські школярі "оселились" у не ремонтованому років 50 приміщенні 56-ї школи. Але не сирість, бруд і грибок, на які скаржились і учні і батьки стали причиною поступового зникнення осередку українства у Тбілісі.

Фактично відбулось стравлення колективів двох шкіл. "Українська" сторона прийшла на територію 56-ї школи, де до цього спокійно собі навчались грузини, вірмени, азербайджанці, росіяни. І тут з’являються якісь люди, які починають нав’язувати свою програму, вивчення української, народознавства.... А воно їм треба? Ускладнило ситуацію ще й те, що "наших" було кратно менше. І не тільки учнів, але й викладачів, позаяк, злиття шкіл обумовило часткове скорочення штату і на усіх нарадах ініціативи новоприбулих "рубались під корінь" старожилами 56-ї школи. Батьки дітей, які навчались там до приходу української школи, засипали міносвіти тонами скарг.

Далі події у короткому викладі:

В січні 2012-го року Ганну Матвєєву було усунуто від обов’язків директора. Новим директором став Реваз Джавахішвілі. Після цього доволі оперативно у школі було мінімізовано українську складову, а міністерство освіти Грузії повідомило, що програма української школи не вкладається у систему координат шкільної програми Грузії а, отже, нівелюється. І дійсно, стандартів викладання українською у міносвіти не було. Але тоді запитання – чому впродовж 12-ти років існування школи це питання не виникало раніше? Де-юре, це й досі українська школа імені Грушевського, де-факто – грузинська школа з факультативною українською. Відтік учнів та вчителів з української сторони відбувався синхронно. Станом на момент мого перебування в Тбілісі у школі з 8-ми україномовних вчителів залишилось двоє і бібліотекар.

І в доповнення картини… На вулиці Абашидзе, на тому місці де була наша 41-ша гімназія зараз приватна школа. Добудована за проектом, за який заплатила пані Лариса Бочорішвілі. Правда, вона робила це для української школи, але бачите, добра справа не пропала.

В завершення цієї довгої історії виникають прості запитання: українець закордоном - він для України хто? На що він може сподіватись від Батьківщини? Для чого існують наші дипломатичні представництва у тих чи інших країнах? До речі, нашого посла в Грузії вже скоро рік як немає. І, до речі, працівникам українського посольства пасувало б відповідати на телефонні дзвінки українською. Чи Ви яку країну представляєте?

Чи є в Україні політик (-ки), урядові структури, комітети Верховної Ради і т.д., які нехай навіть якщо не можуть щось створити для українців за кордоном, то принаймні, допоможуть зберегти те, що вони створили своїми руками. Між іншим, подейкують, що пан Реваз Джавахішвілі, теперішній директор школи, з часом дещо поміняв своє відношення до української складової у своєму закладі. На наших вчителях тримались усі заходи, котрі відбувались у школі. Люблять наші жінки на себе ініціативу брати. А як пішли, то й сумно стало. Коротше кажучи, та сторона готова до спілкування, щодо розширення українських класів.

Але бажано, щоб цей процес був ініційований не мамами, а конкретно взятими офіційними установами Держави з ім’ям Україна, які зможуть показати, що ця Держава дбає про маленького українця. Де б він не був. Навіть в Україні Смайлик "smile".

P.S. Я не є фаховим журналістом і цей текст не є журналістським розслідуванням чи чимось на нього схожим. Описано крізь призму спілкування з частиною людей дотичних до процесу існування гімназії та власних емоцій. В разі, якщо наші державні мужі звернуть увагу на цей пост і виявлять бажання якимось чином відновити діяльність нашої школи в Тбілісі на попередніх засадах, готовий максимально долучитись до процесу.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги