УкрРус

Незаможна богема

Після війни поняття "богема" щезло, натомість з’явилася "творча інтелігенція", що звучало дещо по-дебільному. Відповідно й з’явився у Львові Клуб творчої молоді на запліччі теперішнього готелю "Опера".

Офіційно визнана творча інтелігенція, звісно, не жила життям богеми, бо одною з ознак богемної людини було "тунеядство". Це термін, який виник в СССР і застосовувався до безробітних. За "тунеядство" світила стаття. Власне, так і було засуджено та вислано поета Й. Бродського, - пише Юрій Винничук для Zbruc.eu.

Але щоденна праця на "благо Родіни" і творчість не можуть мирно вживатися, тому кожен з нас шукав собі халяву. Ми числилися на різних роботах, часто фіктивно, а заробляли на прожиття халтурами.

Грицько Чубай влаштувався художником-оформлювачем на ізоляторному заводі, куди й мене заманив, художники Влодко Кауфман і Стефко Юзефів, навчаючись живопису в Ленінграді, кілька років вигодували собак на псарні, письменник Волдмур Ікаса, він же Влодко Яворський, працював то вантажником, то кочегаром, філософ Ромко Кісь, Олег Лишега і я в різний час були вантажниками, Микола Рябчук гарував на колії, а потім в турагентстві.

Врешті з того всього я вибрав фіктивну працю – тобто рахувався на роботі, але не працював, заробляючи гроші фарцуванням та публікацією статей і перекладів.

Така незаможна богема не могла собі дозволити сидіти по ресторанах, а лише по якихось кнайпочках та й то, приносячи пляшки з собою. А частіше ми частувалися по хатах чи на природі. У Львові в центрі й недалеко від центру було чимало затишних місць, де можна було влаштувати пікнік. Одне з них – за церквою святого Михаїла, яка тоді була перетворена на склад. Це місце облюбували також хіпі і рокери. Можна було усамітнитися на Погулянці, в сквері Ветеринарного інститут, на лавочках біля університетського ботанічного саду, в околицях медінституту і т. д.

Ми любили ходити у майстерні до художників, фактично усі наші друзі-художники мали майстерні, де можна було посидіти дешево і сердито за вином і канапками.

Вина були дешеві й прекрасні. Було багато добрих і дешевих грузинських вин (Цинанділі, Ркацителі, Мукузані), молдавських (Ізвораш, Лучафер), розмаїтих югославських вермутів (Бадель, Істра) в літрових пляшках по три краби, а чотири вони коштували в кнайпі. Були угорський Токай і вишневий вермут.

Де ви зараз знайдете словацьке вино? А тоді ці вина в пузатих літрових пляшках продавали вільно. Не можна забути румунських напівсухих білих вин "Котнарі" та "Мурфатляр" у пляшках із видовженими шийками, у які дуже важко було загнати корок. А ще були алжирські червоні, аж чорні, суперсухі і супертерпкі вина, які чудово надавалися для глінтвейну. Інколи можна було виловити португальський портвейн, що мав 25 градусів.

Хоча не відмовлялася душа й він українських вин – "біоміцину" (біле міцне вино), "Перлини степу", а часом і від жахливих портвейнів ("Приморський", "Слов’янський", "Агдам"), гидотного "Сонця в бокалі" і ще гидотнішого "Сонцедару", від згадки про який мені зводить щелепу. Не відставало від них і яблуневе вино "Золота Осінь"

Однією з найпопулярніших кнайп, де збиралися львівські митці й інтелігенти, був "Нектар" на Саксаганській. В "Нектарі" панни любили замовляти лікер "Старий Таллінн" (тоді ще Таллін), вмокати в нього фільтри цигарок і мрійливо затягуватися. А що в мене якраз була курна панна, то і я втягнувся і три роки смалив "Орбіту", "Львів", "Космос", "Партагас", аж поки наступна панна не відучила мене курити раз і назавжди.

"Нектар" став також прихистком різних оригіналів, як от Сюр (Володя Богун), поет і художник, який працював у морзі. На одній з його картин було зображено Амурчика верхи на кліторі. Папроцький на прізвисько Троцький теж умів добре малювати. Льоня Швець був поетом, працював у пункті приймання макулатури, влітку їздив на море і видавав на пляжі лежаки. Писав російською, але ми з Грицьком Чубаєм його на короткий час українізували, і він написав кілька віршів українською. Уся трійця давно вже спить мертвим сном, зморена пристрастю до алкоголю. Перші двоє померли, а Льоня викинувся з вікна, коли під час "білочки" приїхала за ним машина з божевільні. Смерть Папроцького оспівали Віктор Неборак і Кость Москалець. Про Льоню більше читайте в "Грушах у тісті".

Вчащали художники Аксінін, який загинув у авіакатастрофі, Пінігін і легендарний Дем – Валерій Дем’янишин. Коли мене Дем помічав десь на другому боці вулиці, то волав так голосно "Юрку!", що усі перехожі здригалися.

За тієї доби – то були справжні зірки "Нектару". Інколи і я з ними волочився, інколи вони падали мені до хати, як сніг на голову, і поки не вицмулили усе, що принесли, і все, що я мав, витурити їх було неможливо.

У "Нектарі" було тлумно уже за дня, особливо в обід. Люди брали каву і попивали її, стоячи на вулиці. Там була стала публіка, яка зустрічалася у своїх колах в певний час. Зокрема художники й музиканти. Викладач Політехніки, літературознавець і письменник Ярослав Гнатів, який не пропускав жодного дня без "Нектару", навіть узяв собі псевдо пан Нектарський. Понадто, що й жив навпроти. Він без перебільшення був душею "Нектару", а часто й меценатом. Саме у "Нектарі" він вирішив заснувати свою Академію, бо Саксаганського є продовженням проспекту Шевченка, який затяті львів’яни продовжують називати Академічною. Правда, назва ця походить не від того значення, яке є зараз, бо колись академіками називали студентів. Членом Яркової Академії міг стати будь-хто, хто не мав що робити і швендяє академічною.

Ярко завжди гостро реагував, коли хтось вживав слово "кав’ярня". Він тоді виймав зі свого портфеля ксерокопію з довоєнного журналу "Рідна мова", який редагував Іван Огієнко, і зачитував, що кав’ярня означає місце, де їдять кав’яр, тобто ікру, і нічого спільного з кавою не має. А місця, де порядні люди ходять на каву, треба називати каварнею.

Нектар існував з 1974 року і славився доброю кавою. Власниця Нектару пані Люба бавилася у меценатство, беручи в художників за оплату картини. Потім вивішувала їх на стіни, а часом і продавала. Кава в древні часи коштувала 16 копійок, готували її в автоматі "Omnia" і тут завжди була черга. Я кавою не захоплювався, а брав собі склянку шампанського за карбованця.

Ярко зазирав до "Нектару" щодня і то двічі – перед роботою і після. Першого разу пив каву, не затримуючись, а другого займав другий столик від стіни, і вже нікуди не квапився, а довкола нього незабаром збиралася ціла компанія. За якийсь час цю компанію можна було побачити вже у "Червоній Калині" на Чайковського – там пригощалися коньяком чи горілкою.

До Ярка частенько в "Нектар" приходили студенти перездавати заліки. Про те, як це відбувалося, колоритно розповів Роман Горак. Студенти збиралися навпроти біля магазину "Молодіжний" і вирішували, кому йти в розвідку. Потім вибирали найвідважнішого. Бідний студент боязко відчиняв двері і, не знаючи, як себе вести, розгублено казав "Добрий день", на що йому всі хором відповідали. Студент від несподіванки тетерів. Тоді пані Люба голосно гукала: "Пане Ярку, до вас прийшов відвідувач". "Де?" – запитував Ярко, вдавано роззираючись, поки знову пані Люба, не казала: "Та во в дверях стоїть". "Ну то дай 'му горня кави за мій рахунок і най йде сюда", – відповідав Ярко.

Студент боязко ставив каву на стіл і завмирав. "Ну та пий, бо вистигне, – казав Ярко, – а вистигла кава ніц не варта..." Студент нарешті починав сьорбати, а Ярко запитував:.

– Ти сі як пишеш?.. А з якого ти села?.. А там хто до війни був священиком?.. Не знаєш? То зле. Треба знати, – і сам називав прізвище того священика. – Він має бути похований на вашому цвинтарі. Як приїдеш додому, подивися, чи його могила доглянута, а як не доглянута, то зроби на ній порядок, аби люди з чужих сіл, які приходять до вашого села на празник на Покрову, не сміялися з вас... А той во во, – називає прізвище, – тобі сі ким приходит?.. – Отримавши відповідь, продовжує: – Ну, видиш, він так само вчився в інституті, як ти, і був добрим студентом. Ніколи не перездавав і знав, хто в його селі був священиком ще за австрійських часів. Ну а ти знаєш, як писалася твоя бабуня по мамі? Знаєш коли народилась? А видиш – не знаєш. А знаєш, що в Японії кожен інтелігент повинен знати свій рід до шостого коліна? А ти до якого знаєш?

Щойно після цього настає черга запитань за темою. Екзамен в каварні закінчувався тим, що Ярко призначав студентові час, коли він повинен прийти на кафедру і відповісти на всі питання, які він ставив на самому початку. Наступний студент уже знав, про що питатимуть і підозріло справно відповідав на запитання про бабців та дідусів. Але тут Ярко його спиняв, витягував ручку і папір і просив повторити від початку, бо хоче записати і перевірити. І студент знічено повідомляв, що "може щось трохи наплутав".

– Нічого, наступного разу розплутаєш і скажеш правду, а тепер записуй перше запитання...

Коли Ярко у 2001 році вирішив відкрити Академічну Академію і став її президентом, то завідувач кафедри Академії Мистецтв Олександр Коровицький пошив йому берет, мантію і нарукавники. "Як презес, то презес", – сміявся Ярко.

Про цю Академію Ігор Мельник, член Академії, у книжці про "Галицьке передмістя" писав: "Це унікальне товариство людей, небайдуже до Львова, зокрема до Академічної, яке нагадує компанії інтелігентних львівських батярів, що збирались у тутешніх каварнях "Рома", "Шкоцька".

Членами Академічної Академії, згадував академік Роман Горак, були художники, музиканти, адвокати, вчителі, викладачі, а найменше було філологів, з яких завше усі радісно кпили, бо ті вживали у своїх працях багато запозичених слів. Натомість Ярко завше ставив у приклад чехів, які більшість іншомовних слів замінили. Наприклад: бюстгальтер – цицкодержател, голуб – дахови обсирател, а заєць – польови попірдоляч.

Академія припинила своє існування 2007 року, коли власниця продала "Нектар" донецьким грошовим мішкам. "Нарід розбрівся хто куди, – з сумом згадує Р. Горак. – Але члени Академії надалі крутились по Академічній. На деякий час вони знайшли притулок в "Жоржі", але швидко покинули його через постійну присутність там кримінальних елементів. Довше затримались в "Домовій кухні", що на початку проспекту. Ту кнайпу називали "Домовиною". Вона була власністю єврея Аркадія, який був товаришем Ярослава Миколовича і субсидував його книжки. Це була справді гарна кнайпа, де працювали сільські дівчата, які надзвичайно смачно готували львівські флячки. Тут можна було посидіти, випити пиво і досхочу наговоритись. Але пан Аркадій продав цей заклад, а сам перенісся на вулицю Личаківську, де відкрив аналогічний, але туди вже ніхто з колишніх членів Академії не ходив. Задалеко.

Опісля стала популярною "Зелена брама" на Чайковського побіля філармонії. Там були стоячі столики, продавали гарячі напої, каву і якісь канапки. Цей заклад часто відвідував Ярослав Миколович. Поки не відкрилась книгарня-каварня на Остапа Нижанківського біля Музичної Академії. Це вже було останнє пристанище колишніх членів Академічної академії. Вже багатьох з них не було в живих. Не було Тараса Драгана, Стефанії Шабатури, Славка Лемика і його чарівної дружини, не стало Ірини Калинець, яка до її виборчої кампанії до Верховної Ради України залучила дружину Ярка Уляну. Передвиборча агітація була успішною через винахідливість Уляни. Вона на кожну зустріч з виборцями возила невелику статую Матері Божої, яку ставила на стіл, і починала зустріч з молитви".

Ярко окрім усього ще й був батяром. Якось я сиджу у себе на Перекопській і бачу: Ярко зі своїм незмінним колегою Мироном та двома дамами думають, як би то потрапити до моєї хати через відкриту кватирку. Вони знали, що мене в цей час нема, бо я сказав усім, що поїхав на весілля, а насправді зачинився, щоб писати. І от вони підсаджують одну даму, аби та лізла у кватирку. Я сиджу і спостерігаю. Дама просовує голову, бачить мене і мало не гепає на землю. Ото було реготу!

Звісно, що я їх впустив, а Ярко витяг зі свого не менш легендарного портфеля закуску і випивку.

Для когось така сцена здасться дивною, що чужі люди намагалися проникнути до мого помешкання. Але то було нормально. Якось я вертаюсь до хати увечері, а в хаті світиться. Я відчиняю двері, а в мене за столом ціла компанія уже гуляє разом з Віктором Морозовим, Миколою Рябчуком та художниками. У когось із них ключик підійшов до мого замка.

Ярка більше з нами нема, й Академічна без нього видається мені якоюсь порожньою.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги