Блог | Які партії потрібні Україні?
У минулому скликанні Верховної Ради України лише дві партії мали виражене ідеологічне начало: "Свобода" і комуністична.
За великим рахунком, націоналістичні й комуністичні ідеї були записані лише в їхніх програмах, а на практиці все виглядало зовсім по-іншому.
Скажімо, "свободівці" аж занадто великого значення надавали соціальним питанням, що кидало велику тінь на питання націоналістичні. Для комуністів їхні ідеї були лише гаслом, за яким нічого конкретного не стояло. Мабуть, слід сказати, що й лідери цих партій були далекі від націоналістичних і комуністичних ідей відповідно, засвоївши на слабеньку трієчку основи цих ідеологій. Що вже казати про рядових членів!
Сьогодні в парламенті вже не маємо жодної партії з вираженою ідеологічною основою. Якщо проаналізувати їхні програми, то суттєвих відмінностей у стратегічному плані й не знайдеш. Щоправда, дехто себе вважає чи називає ліберальним демократом, не розуміючи сутності цього явища.
Нещодавно мене неприємно вразив Віктор Ющенко, який напередодні ймовірної відставки Гонтарєвої виліз із політичного забуття, сподіваючись, можливо,стати керівником Національного банку. Поміж інших сентенцій він заявив, що є лібералом. А московські пропагандисти всі ці роки називали його націоналістом, та й пересічний українець вважав його таким. Проте, як з’ясувалося, ющенківська шароварщина нічого спільного з націоналізмом не мала, та й сам Ющенко, назвавшись лібералом, підтвердив це. Зрештою, вслід за Кучмою він би міг сказати, що національна ідея не спрацювала. Проте якщо Кучма був далекий від ідей націоналізму, то Ющенко теж нічого не робив, аби національна ідея, ідея українського націоналізму стала наріжним каменем будівництва незалежної України.
Якщо ми вже й заговорили про національну ідею, то, мабуть, слід згадати про Правий сектор, у програмних засадах якого цьому відведене чимале місце. Особисто я не сумніваюсь, що Дмитро Ярош є українським націоналістом. Проте в його оточенні, а особливо серед рядового членства абсолютну більшість складають люди, які сповідують інші ідеології, але аж ніяк не націоналізм. Не може футбольний фанат чи член патріотичної організації, який вступив до Правого сектору, відразу стати націоналістом. Для цього потрібен час, відповідні обставини, знайомство з працями ідеологів українського націоналізму й таке інше. Звідси — проблематичність приходу Правого сектору до влади і зміна ідеологічного курсу держави.
Читайте: Одарич заставил чиновников рассказывать, куда идут бюджетные средства
Нинішнє ліберальне європейське суспільство починало з національних революцій у своїх державах. Це вже потім ліберальні демократи стали ситими й дозволили собі бавитись у демократію.
Українські ж партії діють за монгольським сценарієм, перескакуючи від феодального суспільства до, умовно кажучи, соціалістичного, минаючи капіталізм. І де зараз Монголія? Подібна роль на задвірках загрожує й Україні, якщо ми починатимемо з лібералізму і дивитимемось на націоналізм, як на мале пиво.
Нині лише лінивий, не розібравшись у суті явища, критикує націоналізм. Велику поживу для цього дають ті, хто формально належить до націоналістичного середовища, але насправді сповідує ліберальні принципи. Ще з радянських часів націоналізм був оголошений злом. У сучасних умовах мало що змінилося в цьому плані.
Перефразовуючи класика, можна сказати, що дуже мало в Україні націоналістів, страшенно далекі вони від народу. Сплеск націоналізму спостерігали на помаранчевому і європейському майданах, у війні проти Росії. Але це стихійний націоналізм, коли люди боронять своє, національне. Коли ентузіазм минає, всі звично переходять на ліберальну колію.
Нині стало модним називати себе лібералом, ототожнюючи з європейцями. Проте Україна — не Європа. Нам ще треба чимало часу, щоби європеїзувати Україну. Але надзавдання полягає в тому, щоби українізувати Європу, внести туди насамперед християнські цінності. Інакше просто розчинимося в європейському лібералізмі.
Україна тупцюватиме на місці, доки політичні сили сповідуватимуть ліберальні, космополітичні, а не національні, націоналістичні ідеї.
Шлях до лібералізму проліг через націоналізм. Європа не була би такою, як нині, якби не почала, власне, з втілення в життя національних, націоналістичних ідей. Це слід затямити тим, хто нині при владі чи прийде до неї в недалекому майбутньому. Політичні лідери повинні вести людей за собою, а не прилаштовуватись до їхніх потреб.
