УкрРус

Місто відкритих очей

Совок надійно в’ївся у багатьох з нас, і вичавлювати його з себе доведеться дещо довше, ніж раба. Ми були щиро переконані, що не такі, як жителі Даунбаса. Ми інші. Ми щедріші, чесніші, патріотичніші. Я тут кажу про всіх українців від Сходу до Заходу.

Бо є ще західні українці, які ще чесніші й патріотичніші за решту українців. Принаймні вони у цьому свято переконані.

Але маленький випадок, який трапився днями, на жаль, це перекреслює. В автомобільній аварії загинув відомий співак Владислав Левицький. Загинув на території Львівщини. Богомільної і щирої. Але якась скотина поцупила з його авта ноутбук.

І все. Вся піраміда галицьких чеснот руйнується. Бо ким тоді є ми, ті, хто так натхненно обурювався донбасцями, які грабували речі з підбитого ними літака? Ми такі ж, як і вони?

Дуже хочеться, щоб злодієм виявився не місцевий селянин, не міліціонер і не санітар зі швидкої, а якийсь алкоголік, наркоман. Тоді мені буде легше це сприйняти. Бо люди спиті й прокурені перебувають поза усіма чеснотами і правилами життя. Такий їхній вчинок можна зрозуміти і прийняти.

Але якщо виявиться не так? Буде сумно. Вкрадений ноутбук рано чи пізно вигулькне. Можливо, його навіть хтось тихенько підкине, натрапивши на розголос у змі. Тоді теж можна почати знову думати, що ми все ж таки відрізняємося від НИХ.

Однак мені не вкладається в голову цей випадок. Я якось легше можу сприйняти крадіж ноутбука в живої людини, аніж у мертвої. Врешті решт в одного українського письменника поцупили ноутбук у польському потязі, коли він вийшов у тамбур на перекур.

Але ноутбук це щось більше за гаманець з тисячею доларів. Це частина життя людини, його дуже інтимна річ. Вмикнувши його, ти мовби входиш із цією людиною в контакт. А як виглядатиме контакт із покійним?

Я не люблю вживаних речей і ніколи нічого не купував у секонд генді. Лише один раз я привіз з Америки вживаний ноутбук. Я протер його спиртом, але це мало що дало, мене весь час муляло, що ним хтось уже користувався. І невідомо було, що з тією людиною сталося – вона жива чи померла. На щастя, він через рік вийшов з ладу, і я його з легкою душею позбувся.

Тому мене дуже цікавить, хто ж украв той ноутбук. Не знаю, чи це мене заспокоїть, а чи навпаки роздратує, але переконання, що ми інші, не покидає.

Інші, але не зовсім. Скільки мені не доводилося ночувати у різних європейських чи американських готелях, ніхто й ніколи не перевіряв мій номер при виселенні. В Україні це було двічі: один раз у Криму, і другий в Трускавці. Правда, це було доволі давно.

В Америці, замикаючи двері будинку, в якому мене поселили, я не виявив ключа. Я зателефонував господареві і запитав, що робити. Він сказав, що замикати не треба.

Містечко було невелике, університетське. Випадків крадіжі у них не було, аж поки не поселилося кілька сімей баптистів з Галичини. І ось їхні діти виявилися злодіями. Їх швидко переловили, баптистів виселили, і містечко знову зажило своїм спокійним патріархальним життям.

В Торонто на маленьких вуличками з приватними будиночками я бачив теж відчинені двері. Господарі поралися в саду, а двері на вулиці були навстіж. На ґанку стояв велосипед, якась торба, столик з вазою. Велосипеди траплялися часто або на подвір’ях, або на ґанках. Рідко який на ланцюгу.

У Львові щотижня крадуть по два-три велосипеди. Навіть з-під Ратуші.

Одного разу в одній країні господарі дали мені ключі від брами і від помешкання. Я пішов до крамниці і, повернувшись, підійшов до брами. Я був певен, що це моя брама, тому почав сміливо тицькати ключа. Але не тицькалося. Або тицькалося, але не крутилося.

Я задумався. Може, переплутав ключі? І почав засовувати другого ключа. Наслідки були ті самі.

І тут мене пронизує з голови до ніг саторі: це не та брама! Це сусідня брама! Але коли я це нарешті усвідомлюю, то помічаю чоловіка, який стежить за мною, сидячи в авті. Він навіть опустив шибу і висунув голову.

Ого, що ж він про мене подумає, якщо я перейду до наступної брами? Він же ж викличе поліцію, подумавши, що то злодій підбирає ключі!

І я починаю грати вар’ята. Я витягаю мобілку і вдаю, що до когось телефоную. А потім голосно перепитую адресу. І зиркаю на тамту МОЮ браму з таким виглядом, наче відкрив ще один екватор. І щойно тоді відходжу далі і з грандіозним успіхом всаджую ключа туди, де йому комфортно. Брама відчиняється.

У цей момент мені хочеться вклонитися тому чоловікові, як то роблять актори в театрі, бо він був напрочуд уважним глядачем. Він ані на мить не відволікся. Він мене просто пронизував своїм поглядом. Я чув його очі навіть на своїй спині.

Мені б хотілося таких пильних глядачів на кожній вулиці Львова і на кожній вулиці будь-якого українського міста. Таких уважних спостерігачів. Готових у будь-яку хвилину задемонструвати свій громадянський обов’язок.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги