УкрРус

На Донбасі і в Харкові були і є справжні українці

Сьогодні можна часто почути про "російський" Харків і Донбас. Якщо вірити кремлівській пропаганді в цих регіонах ніколи не було українців і там завжди волали про дружбу з Росією. Мені, уродженці Сахновщини, і людині, яка 30 років прожила на Донбасі, хочеться показати мою батьківщину справжньою, українською.

Він народився 14 жовтня 1927 року у Харкові у родині літератора. Він був красенем. Він був талановитим. Він був племінником радянського письменника і сталінського преміанта Вадима Собка. Твардовський друкував його в журналі "Новый мир", а Ефрос хотів ставити на московській сцені виставу по мотивам його творів… Чим не щасливий квиток у майбутнє?

Він мав все, щоб стати "обласканим" радянським урядом і жити в багатстві і славі. Він, талановитий письменник, кінорежисер і сценарист, міг би сказати, що він вище за політику і закрити очі на жахливу дійсність! Але він обрав інший шлях і кинув виклик існуючий владі. Він знав, чим ризикує, коли в 1966 році разом з Віктором Некрасовим, Володимиром Войновичем і Іваном Дзюбою прийшов до Бабиного Яру в 25-у річницю розстрілу київських євреїв німецькими окупантами. Там мовчки стояли небайдужі кияни, здебільшого євреї. Вони впізнали письменників і кинулись до них: "Скажіть що-небудь!" Творча інтелігенція була обурена, що радянська влада примовчує і забороняє будь яку згадку про злочин німців…

Він все знімав - і людей, і палку промову Івана Дзюби (до речі, уродженець Волновахського району), який співчував єврейському народові і відкрито казав, що повертаються 30- ті роки…

Плівку відібрали, а після мітингу у нього почалося нове життя. Яке він свідомо обрав сам.

Він написав есе "Набої для розстрілу (Нене моя, нене)", і світ дізнався про "процес СВУ" (Спілка визволення України), сфабрикованому ДПУ в 1930 році з метою винищити еліту української інтелігенції. Твір про геноцид українського народу вийшов за кордоном у 70-тих роках, а в передмові столи його слова: "Візьми в руки книжку цю, брате мій, зарубіжний українцю, і знай: тут, на батьківщині твоїх предків, на рідній землі твоїй — дуже погано. Дуже."

Він пройшов через арешти, в’язницю, допити, наклепи і помер у київській Жовтневій лікарні, куди його перевезли з тюрми майже сліпим і зовсім спаралізованим.

Гелій Снєгирьов прожив всього-на-всього 51 рік.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги