УкрРус

Розпечатування "закритого міста"

Час признатись: Дніпропетровськ завжди, ще від радянських часів, здавався мені "проблемнішим" містом од Донецька. Спільного між ними таки багато: обидва - печальні монстри-байстрюки індустріалізації радянського (кріпацького) типу, а така індустріалізація за два-три покоління паралізує громадську волю, формуючи в населенні, "закріпленому" за підприємствами, глибокий і трудновиліковний патерналістський комплекс - звичку слухатись начальства та сприймати його за своєрідну "силу природи", наділену владою як карати ("щоб порядок був"!), так і годувати ("роздавати" зарплату та соцблага), і обов'язково - захищати (показові тут, здається, ніким із соціологів досі не проаналізовані настрої по палаючих містах весни 2014-го: Харків - не менший, здавалось би, індустріальний центр, і до того ж "оголене" прикордонне місто, але я ще від жодного харківця не чула, ніби тоді "Гепа спас город", - а от дніпрян, переконаних, що завдячують миром у своєму місті "лічно товаріщу Коломойскому", зустрічала не менше, ніж донеччан, які в трагедії свого досі винуватять, так само "лічно", Ахметова - що "не захистив", і жодного "масштабування" така картина світу не передбачає: ось це й є мислення, кажучи словами Хвильового, не "горожан", а "фабричних").

"50 відтінків чорного"

І хоча на позір у Дніпра-Кодака-Катеринослава-Січеслава начебто мало би бути більше шансів "стати європейським містом" - завдяки непорівнянно довшій історичній пам'яті (заціліла "пам'ять каменю" - далеко не останній фактор відпірности будь-якого міста перед загладою окупації, хто не вірить - спитайте пражан!), і навіть архітектурно, за способом організації простору, Дніпро ще будувався "по-європейськи" (його "дзеркальна копія" - Гельсінкі - наочний приклад, як таке місто може виглядати у вільній країні!), тоді як бідолашна Юзівка так і лишилася "посьолком вздовж дороги на шахту", тобто зразком уже суто російського містобудування, - але, як у відомому анекдоті, "єсть нюанс": Донецьк усю дорогу по-простацькому рубав вугілля, Дніпропетровськ - постачав "оборонку" й до 1987 року був "закритим містом". А ментальність "закритого міста", складеного з засекречених "предприятий союзного подчинения", - читай, розрослої до розмірів мільйонника сталінської "шарашки" - це хвороба не на одне покоління, особливо коли її не лікувати.

Простіше кажучи, якщо від "донецького кітчу" завжди відгонило гопотою - непраними тренінками, засмальцьованими картами й "махачами" в темних завулках, - то від дніпропетровського - гебнею: "першим відділом", кабінетними "договорняками" й презирливою ухмилкою на керівних губах: "Что нам Киев, не Москва ль за нами!". Воно, звісно, що гопота, що гебня - лиш два обличчя організованого криміналу (а між ними ще "50 відтінків чорного"!), але стилістична відмінність була, й збереглась і після 1991-го, розлита в десятках побутових дрібниць, - і під час виступів перед читачами у великих залах я теж її завжди відчувала (у письменника свої "інструменти заміру" температури великих і малих соціальних груп, і ще Камю недарма радив, щоб зрозуміти чуже місто, неодмінно побувати в міському театрі, - а коли ти ще й не серед публіки, а сама на сцені, ефективність такого експерименту зростає в рази).

Якщо в довоєнному Донецьку публіка збиралась - на літературний вечір ("встреча с писателем" сама по собі була подія, нечаста в міському пейзажі!), то в Дніпропетровську, що до війни, що нині, - саме "на український захід", нарочито, як на політичну маніфестацію: так де-небудь у канадській чи австралійській діаспорі "на українське" йдуть не тому, що цікаво, а тому, що "патріотично", і цей "ефект ґетто", "мобілізованої загроженої меншини" лишав відчуття куди непробійнішої "твердині совка", ніж всіма ославлений у такій якостіДонецьк. Мимоволі пригадувались - і Брежнєв зі Щербицьким та всім сонмом "пролетарських інтернаціоналістів" ("всесоюзная кузница кадров"!), і те, що саме тут була "столиця" одного з найтяжчих злочинів проти людства в ХХ столітті - радянської каральної психіатрії (знаменита Дніпропетровська психушка, цей символ абсолютного й безпросвітного аду, колись обов'язково займе своє місце в підручниках світової історії в розділі "Експерименти над людьми" - на одній сторінці з Аушвіцом та південноафриканським Грефсвельдом). А в таких місць, що називається, "погана карма" - особливо якщо її "не чистити".

Словом, виглядало на те, що Дніпропетровськ усі роки незалежности продовжував зберігати скорчену позу радянського "закритого міста" - міста, пригнобленого й запечатаного, як чавунною лядою, державним терором. Чи був це тільки "фантомний біль" (так звана "травма другого покоління"), чи ще й "підігрів" од якихось, невидимих аутсайдеру, місцевих реалій - судити не мені, але починалось це торжество так і не знятого місту з горла імперського чобота - таки з вокзалу: з того самого пам'ятника Петровському. Тільки-но зійшовши з поїзда, ти одразу, мов провалюючись у часі на 80 років назад, навіч бачив - "чия власть", і "хто тут хазяїн": ті самі, що прийшли сюди взимку 1919-20 років. Ті, що всіяли колись квітучу Катеринославщину трупом і забетонували, щоб і познаки не було. Ті, що вбили мого улюбленого тутешнього уродженця, великого письменника (настільки, наскільки взагалі може бути великим романіст у 34 роки!) Валер'яна Підмогильного, і знищили його рукописи, й на 60 років "запечатали" ім'я. Тому що це була їхня робота - нищити, і це єдине, в чому вони були професіоналами. Все інше, що вони робили на цій землі з кількома поколіннями її населенців, було більш або менш похідним від цього основного вміння.

Український комунізм: Петровський проти Еллана

Є в нашому знанні про себе як спільноту й про те, як ми опинились там, де тепер "маємо, що маємо", одна, здається, геть неторкана тема - це доля так званого "українського комунізму" (насправді - потужного й масового, в перших декадах XX віку, українського лівого руху): саме того, що був знищений більшовиками. Але перш ніж знищити, вони його професійно, "по-гібридному" від'юзали - щоб українські політичні еліти лівого напрямку (ті, котрі не виеміґрували на Захід після поразки УНР) допомогли прийшлим "Гіві-Моторолам" "замирити" цей чужий і непокірний край, де кожен дядько тримав на горищі обріза (читайте "Повстанців" Підмогильного!) й чхати хотів на Радвладу з усіма її "продразвьорстками" (кадрів місцевого походження, "захарченків і плотницьких", то пак, перепрошую, "петровських і чубарів", у керівництві КП(б)У було на порядки менше, ніж нині на ОРДіЛО, - на пальцях перелічити! - а на самих багнетах, як відомо, жоден окупант довго не всидить).

На "замирення" України пішло 10 років (1923-1933), і цей період ми й називаємо то "непом", то "українізацією", то "Розстріляним Відродженням", хоч годилось би - політичною війною: всі ті 10 років вона точилась люто й запекло, і вже сама поява СРСР як наддержавногоутворення (а не "Росії з національними автономіями", як відпочатку наполягав Сталін!) - це заслуга не Леніна й не Троцького, а в першу чергу - українських "боротьбістів" та їх очільника, Василя Еллана-Блакитного (то був узагалі доленосний для всієї нашої підрадянської історії чоловік - у незалежних країнах біографії таких діячів стають бестселлерами й блокбастерами). "Боротьбісти" погодилися влитись у КП(б)У, але на своїх умовах, впевнені, що зможуть реформувати її "зсередини", "масою", й так зберегти за радянською Україною самостійність, - і на їхні умови Москва тоді була змушена пристати. У 1920-ті Еллана ще відкрито називали в партійній пресі "фундатором СРСР". Сьогодні як політика його не згадують зовсім - за широкою спиною "всеукраїнського старости"-голодоморника українцям лишилась у полі зору з усієї їхньої буремної історії одна-єдина традиція "політичного керівництва" - та, котра от уже 90 років затверджується в Москві: так би мовити, ОРДіЛО форевер.

За символічний маркер нашої поразки в тій першій російсько-українській війні заведено вважати подвійне самогубство під час Голодомору двох провідних українських комуністів - Хвильового і Скрипника. Станом на 1934 рік Україна була повністю "зачищена" від основних своїх "незалежницьких" сил - політичних та культурних еліт і "вільного фермерства" (селянства). Столицю можна було переносити в доти ворожий ("петлюрівський") Київ. І ось тоді в "розжалуваному" зі столичного статусу Харкові відбулася ще одна, менш відома, але не менш символічно-знакова подія - вночі, тайкома, "невідомі" скинули пам'ятник Василеві Еллану (не простив Сталін небіжчику свого програшу в 1923-му!). Під "українським комунізмом" надалі стали розуміти винятково те, що насправді було колоніальним анклавом кремлівської влади - "кузницу кадров", від Григорія Петровського аж по Петра Симоненка включно.

Про поразки й перемоги

До чого я це все нагадую? До того, що мені геть байдуже - хто, чому і наскільки вдало організував знесення пам'ятника в Дніпрі, й досі "запечатаному" іменем нашого "першого ОРДіЛОвця". Не хочу нікого образити, але в цій ситуації виконавець взагалі неважливий (як уже написали в соцмережах, "Вважайте, що це зробив я!" - і я готова підписатись під цією заявою). Це історична подія в жанрі "чистої семіотики" - культурно-символічна. Бо з погляду семіотики жодної різниці між "свіжим" пам'ятником Сталіну в ОРЛО та "несвіжим" пам'ятником Петровському в Дніпрі - немає: обидва є "владними мітками" окупаційного режиму. Обидва ґлорифікують, "увічнюють" і програмують українську поразку в тій "великій гібридній війні", що почалася в 1918-му, не припинилась і після 1991-го, а в 2014-му вийшла на третій (якщо рахувати разом з періодом УПА) "гарячий" тур. І всі "обурення актом вандалізму", коли таких міток позбуваються, - це тільки інший спосіб прокричати "Путін, пріді!".

Якщо ми переможемо - всі наші минулі поразки, з Голодомором включно (sic!), для наших внуків і правнуків у майбутньому стануть "тактичними". Уроками для засвоєння, як у всіх успішних націй. А щоб перемогти, набоїв і гармат недосить - треба ще вийти з нав'язаного нам, за чотири покоління, окупаційного дискурсу, який усією своєю тотальністю, від пам'ятників убивцям до кожного "так исторически сложилось", щодня й щомиті велить нам згодитись на поразку. Так ось, у Дніпропетровську зробили для такого визволення рішучий крок. Зсунули ляду.

Тож скажімо просто, всією соборною Україною: good bye, Petrovski! Привіт, Дніпро!

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги